Ерагон. Спадок, або Склеп душ - Паолини Кристофер - Страница 183

На Вройнгарді Сапфіра приземлилася перед тією самою напівзруйнованою будівлею, де вони вже були під час своїх минулих відвідин. Там Ерагон пішов до лісу й, поблукавши серед темних, укритих лишайниками дерев, знайшов кількох тіньових птахів, а трохи перегодом і зарослу мохом галявину, де аж кишіло личинками, що їх, як казала Насуада, Галбаторікс називав «копачами нір». За допомогою ім’я імен Вершник дав цим істотам належні назви прадавньою мовою. Тіньових птахів він назвав «сундаврблака», а «копачів нір» — «іллгратр». Останнє ім’я мало трохи похмурий відтінок, оскільки означало «сильний голод».

Дуже задоволений, Ерагон повернувся до Сапфіри, і вони провели ніч, відпочиваючи й розмовляючи з Глаедром та іншими Елдунарі.

А на світанку вони вирушили до скелі Кутіан. Там вони назвали свої справжні імена, і різьблені двері в порослій мохом скелі відчинилися. Ерагон, Сапфіра й Елдунарі зайшли до глибокої печери, освітленої полум’ям вогненного озера, що лежало під горою Еролас. Охоронець яєць драконів Куарок допоміг їм покласти кожне яйце в окрему скриньку. Потім вони розташували скриньки  посередині  зали,  і  за  допомогою  Умарота  Ерагон наклав те саме закляття, яке вже накладав одного разу, щоб Сапфіра могла перенести яйця й серця сердець. Усе було готове. Куарок повів Вершника та дракона до виходу з печери. Кроки металевого драконоголового чоловіка дзвінко лунали в тунелі, коли він вибирався на поверхню разом із ними.

Невдовзі вони вже стояли біля підніжжя скелі Кутіан. Ерагон заліз у сідло, Сапфіра схопила Куарока в пазури — він був надто великий і важкий, щоб сидіти в неї на спині,— і полетіла, здійнявшись над круглою долиною, що лежала посередині Вройнгарду.

Спершу Сапфіра полетіла через темне блискуче море, потім здійнялася над Хребтом, чиї вершини були, немов леза із криги та снігу, а ущелини між ними нагадували річки із тіней, аж нарешті звернула на північ і пролетіла над Паланкарською долиною, щоб востаннє — нехай хоч здалеку — подивитись на ті місця, де пройшло їхнє дитинство. Далі їхній шлях пролягав над затокою Фундор, нерівною від пінних гребенів хвиль, схожих на великі рухомі гори. Потім під ними з’явився Сейнон з його крутими багатошаровими дахами й скульптурними зображеннями голів драконів, а невдовзі по тому вдалині замаячили високі міцні сосни — то починався Ду Вельденварден.

Ночі вони проводили, отаборившись біля струмків чи ставочків. Світло багаття вигравало тоді на полірованому металічному тілі Куарока, а довкола них слалися тумани й роїлись комахи. Десь далеко-далеко в лісах вили вовки, вийшовши на полювання.

Жодних пригод не було. Хіба що одного разу в Ду Вельденвардені Сапфіра летіла близько години до середини великого лісу, аж раптом ельфійські закляття зупинили її й не дозволили продовжити подорож. Тоді вона приземлилася, пройшла крізь невидиму перепону магії і знов полетіла.

Ліга за лігою дерева одноманітно пропливали під ними — дуби, в’язи, берези, тополі, верби... Сапфіра вже пролетіла повз гору, назву якої Ерагон забув, над ельфійським містом Осілон, а потім — над величезними непрохідними сосновими лісами.

Нарешті, увечері, коли місяць і сонце низько висіли над протилежними обріями, Сапфіра дісталася Елесмери й почала спускатися, приземлившись серед житлових будинків найбільшого та найпишнішого міста ельфів.

Арія та Фірнен уже чекали на них разом із Рораном і Катріною. Коли Сапфіра наблизилась, Фірнен підвівся, розправив крила й задоволено ревнув, налякавши птахів на цілу лігу довкруг. Сапфіра теж відповіла йому риком, коли присіла на задні лапи й обережно поставила Куарока на землю.

Ерагон відстебнув ремені й зіскочив із дракона. Вершник іще не встиг оговтатися після польоту, як до нього вже підбіг Роран, плескаючи по плечу, а Катріна обняла з другого боку.

— Ей-ей! — сміючись, сказав Ерагон.— Припиніть! Дайте мені хоч дихнути!.. То як вам подобається Елесмера?

— Вона прекрасна! — відповіла сяюча Катріна.

— Колись я думав, що ти перебільшуєш,— додав Роран,— але вона й справді така, як ти казав. Будинок, у якому ми мешкаємо...

— Тіальдар Хол,— сказала Катріна. Роран кивнув:

— Так. Усе це підказало мене деякі думки щодо того, як ми повинні відбудувати Карвахол... А ще Тронжхейм і Фартхен Дур — він струснув головою й присвиснув.

Ерагон знову засміявся, і вони рушили по лісовій стежині до західного краю Елесмери. Невдовзі до них підійшла Арія. У королівському вбранні вона страшенно нагадувала свою матір.

— Як гарно зустрітися при місячному сяйві, Ерагоне,— сказала ельфійка.— Вітаю тебе з поверненням.

Вершник глянув на неї:

— Справді гарно, Убивце Тіні.

Вона посміхнулась, і рухомі сутінки, що залягли під деревами, здавалося, посвітлішали.

Тільки-но Ерагон зняв із Сапфіри сідло, як вона, попри втому від далекої дороги, здійнялася із Фірненом у небо, і вони зникли десь за скелею Тельнаєр. Коли дракони відлітали, Ерагон почув, як Фірнен сказав:

«Сьогодні зранку я спіймав для тебе трьох оленів.

Вони там, на траві біля хатини Оромиса».

Куарок рушив услід за Сапфірою, бо яйця драконів усе ще були в неї, а він мав обов’язок захищати їх. Тим часом Роран і Катріна повели Ерагона між величезними стовбурами міста до оточеної кизилом і мальвами галявини, де були накриті столи з усілякими наїдками. Ельфи, одягнені у святкове вбрання, привітали Ерагона радісними вигуками, медвяним сміхом, піснями й музикою.

Арія сіла на своє королівське місце, а білий ворон Благден умостився на різьбленій жердині неподалік від неї, каркаючи та вигукуючи окремі слова з віршів. Ерагона посадили поруч з Арією, і вони їли, пили й веселились аж до пізньої ночі.

Коли застілля вже добігало кінця, Ерагон потихеньку встав і вийшов із-за столу. Він хотів навідатися до дерева Меноа й пішов собі, покладаючись більше на нюх і слух, аніж на зір.

Зірки вже сяяли в небі, коли Вершник вийшов з-під лапатого гілля великих сосон. Він трохи постояв, а потім, затамувавши подих, рушив до дерева Меноа.

За мить він зупинився біля підніжжя величного стовбура й приклав долоню до потрісканої кори. Торкнувшись думкою повільної свідомості дерева, яке було колись жінкою-ельфом, Вершник сказав:

«Лінео... Лінео... Прокинься! Мені треба поговорити з тобою! — Ерагон почекав, але не помітив жодного відруху, так, наче він пробував спілкуватися з морем, повітрям або самою землею.— Лінео, мені треба поговорити з тобою!»

Здавалося, подих вітерцю гойднув його свідомість, і він відчув думку, легку й далеку.

«Що ти хотів, о Вершнику?..» — сказало дерево.

«Лінео, коли я був тут востаннє, то обіцяв віддати тобі все, що завгодно, за блискучу сталь під твоїм корінням. Тепер я ось-ось маю залишити Алагезію, тому прийшов, щоб виконати перед від’їздом свою обіцянку. Кажи, чого ти бажаєш, Лінео».

Дерево Меноа нічого не відповіло, тільки його гілля трохи заворушилося. Здається, дерево випромінювало подив.

«Іди...» — прошепотів голос, а потім Меноа зникло зі свідомості Вершника.

Він постояв ще кілька хвилин, покликав дерево на ім’я. Але дерево не схотіло відповідати. Тоді Ерагон пішов назад, почуваючись так, наче справа не була владнана до кінця, хоч дерево Меноа, судячи з усього, було іншої думки.Три наступні дні Ерагон провів, читаючи книжки та сувої, багато з яких були колись у бібліотеці Галбаторікса і які Ванір на прохання Ерагона надіслав до Елесмери. Вечорами він відвідував Рорана, Катріну й Арію, а решту часу перебував на самоті. Вершник не бачив навіть Сапфіру, бо вона залишалась із Фірненом на скелі Тельнаєр, і все інше її мало цікавило. Вночі ревіння драконів луною котилося по лісу й викликало посмішку в Ерагона, коли він торкався думок Сапфіри. Ясна річ, компанії Сапфіри йому не вистачало, але він знав, що в неї дуже мало часу, який вона могла провести з Фірненом. Вершник трохи заздрив їй, саме їй, а не її щастю.

На четвертий день, коли Ерагон уже дізнався про все, що треба, зі своїх книг, він пішов до Арії і подав їй та її радникам свій план. Більшу частину дня Вершник витратив на те, щоб переконати королеву та її радників у необхідності й плідності намічених дій.