Ерагон. Спадок, або Склеп душ - Паолини Кристофер - Страница 16

— Мерщій, Ерагоне,— гукнула вона.

— Та що ж там таке? — загорлав Бальдор уже роздратовано й хотів спинити Арію за плече.

Ельфійка блискавичним рухом перехопила його зап’ясток і вивернула руку за спину, змусивши коваля зігнутись. Його обличчя аж посіріло від болю.

— Хочеш, щоб твоя маленька сестричка вижила — тримайся якнайдалі від мене! — прошипіла Арія, а потім штурхонула Бальдора прямо на Альбрича й швидко побігла до намету.

— То що там? — стурбовано спитав Ерагон, наздогнавши її.

— Дитина здорова, але народилася з котячою губою...— зиркнула ельфійка йому в обличчя своїми палаючими очима.

Аж тепер Ерагон зрозумів, чого карвахольські жінки так переполошились. Немовлята, які народжувалися з котячою губою, мали небагато шансів вижити — їх було важко годувати, та навіть якщо це вдавалося, їхнє подальше життя все одно ставало одним суцільним стражданням: з них кепкували й знущалися, вони були самітниками й ніколи не мали власних родин. Словом, більшість із них проклинали долю за те, що взагалі побачили світ.

— Ти мусиш її зцілити, Ерагоне,— сказала Арія.

— Я? Але я ж ніколи... Слухай, а чому не ти? Ти ж тямиш на зціленні куди більше за мене.

— Якщо я зміню дитині обличчя, то люди казатимуть, ніби я її вкрала, підмінивши на іншу. Повір, Ерагоне, я добре знаю, як твоя раса ставиться до ельфів, надто добре. Я можу зробити це, але потім дівчинка страждатиме все життя. Ти єдиний, хто може врятувати її від лихої долі.

Вершника охопила паніка. Він не хотів брати на себе відповідальність за чиєсь життя, бо від нього й так залежали тисячі людських доль.

— Ти мусиш її зцілити,— наполягала Арія.

— Гаразд. Але коли щось піде не так, ти мені допоможеш? — згодився Ерагон, згадавши, як дбайливо ельфи ставляться до дітлахів, якої б раси ті не були.

— Авжеж.

«І я,— озвалась Сапфіра.— Навіщо про таке взагалі питати?»

«Тоді я готовий»,— відповів Ерагон, стиснувши руків’я Брізінгра.

Юнак рішуче закрокував до намету. Арія тим часом задріботіла позаду нього. У наметі було так багато свічок, що від їхнього диму в Ерагона миттю почало різати в очах. Попід стіною, приказуючи, похитувалися п’ятеро карвахольських жінок. Біля лежака, палко сперечаючись про щось із Гертрудою, стовбичив Хорст. Його обличчя було червоне, запухле й геть виснажене. Гертруда тримала на грудях загорнуте в ганчір’я немовля, хоч Ерагон, як не старався, не міг розгледіти його личка. Круглі щоки Гертруди вилискували від поту, й на них весь час налипало її розкуйовджене волосся. Біля голови лежака на кругленькій подушці примостилась Катріна, котра час від часу обтирала чоло Елейн мокрою ганчіркою.

Ерагон насилу впізнав породіллю — під її очима набрякли темні мішки, а сльози повільно скочувались на скроні й зникали в її густому волоссі. Соваючись на закривавлених простирадлах, жінка квапливо хапала ротом повітря й белькотіла щось нерозбірливе.

Ані Хорст, ані Гертруда не помічали Ерагона, аж доки той сам до них не наблизився. Юнак добряче підріс відтоді, як покинув Карвахол, але Хорст ще й досі був вищий за нього. Коваль і чаклунка зустріли Вершника з іскорками надії її очах.

— Ерагоне! — поплескав його по плечу коваль і схилився до нього так, ніби вже не міг тримати весь тягар подій.— Тобі вже розповіли?

Вершник ствердно кивнув. Коваль зиркнув на Гертруду швидким пронизливим поглядом і заговорив. Його борода при цьому нервово посіпувалась, а язик ледь не після кожного слова облизував пошерхлі губи.

— Ти зможеш... зможеш хоч щось зробити для неї?

— Хтозна, Хорсте... Але я спробую,— відповів Ерагон і простягнув руки.

Хвильку повагавшись, Гертруда віддала йому теплий згорток і відступила назад. Правду кажучи, її дивна поведінка неабияк насторожувала.

Між складками тканини визирнуло маленьке зморщене личко дівчинки. Воно було закривавлене й багряне, так, ніби немовля вже все знало й засмутилося через свою гірку долю. Між лівою ніздрею та серединою верхньої губки зяяла широка щілина, крізь яку було видно крихітний рожевий язичок.

— Благаю тебе,— мовив Хорст,— зроби хоч щось, якщо можеш...

Елейн знову скрикнула та так болісно, що юнака аж пересмикнуло.

— Я не зможу тут працювати,— буркнув він і повернувся, щоб вийти з намету, але шлях йому заступила Гертруда.

— Я піду з тобою,— сказала вона.— Поруч має бути хоч хтось, хто вміє поратись із дитиною.

Ерагонові страшенно не хотілося, щоб Гертруда крутилась у нього під ногами. Юнак уже хотів був її прогнати, проте вчасно згадав слова Арії про те, що люди можуть запідозрити, ніби немовля підмінили. Виходу не було — хтось із мешканців Карвахола, той, кому довіряли люди, обов’язково мав бути присутній під час зцілення дівчинки.

— Як хочете,— відповів Вершник, намагаючись не виказувати невдоволення.

Коли він виходив з намету, немовля вигнулося всім тільцем і жалібно заплакало. Альбрич і Бальдор прожогом кинулись до Вершника, але той спинив їх, заперечно похитавши головою. Побачивши це, ковалі вклякли на місці й лиш провели його безпорадними поглядами.

Ерагон тим часом поспішив до свого намету. З одного боку від нього йшла Арія, з другого Гертруда, а позаду важко ступала Сапфіра, від кожного кроку якої двигтіла земля. Невдовзі у Вершника заніміли руки, бо він намагався тримати згорток якнайніжніше, щоб не тривожити немовля. Від згортка віяло якимось дивним запахом, так, ніби в ньому була не дитина, а лісова земля, розігріта сонцем у спекотний літній день.

Вони вже майже дійшли до Ерагонового намету, як раптом їм трапилась дівчинка-пророк Елва. Вона стояла між двома наметами й пильно дивилась на Вершника своїми великими фіолетовими очима. Її худорляве тіло облягала простенька фіолетово-чорна сукенка, а волосся було зібране у хвіст довгою пов’язкою, щоб кожен міг бачити на чолі срібну відмітину в формі зірки, схожу на Ерагонову гедвей ігназію.

Дівчинка не зронила жодного слова й не мала жодного наміру його зупиняти, та вже сама її присутність була для Вершника пересторогою. Свого часу він втрутився в її долю, що мало жахливі наслідки... Юнак добре розумів, що не має права припуститись іще однієї помилки, бо тоді буде знівечено нове життя, за яке Елва напевне помститься. Ніде правди діти — Ерагон боявся цього дівчиська, бо вміння зазирати в найпотаємніші куточки людської душі й непомильно передбачати майбутнє робило її однією з найнебезпечніших істот в усій Алагезії.

«Що б там не сталося,— думав Ерагон, заходячи до темного намету,— я не збираюся кривдити це дитя. Я тільки хочу зробити так, щоб воно жило, а не існувало».

КОЛИСКОВА

Тьмяне світло призахідного сонця сповнювало намет Ерагона. Усередині все було сіре, неначе зроблене з граніту. Своїм ельфійським зором Ерагон добре бачив форми предметів, а от Гертруді це було не під силу. «Наіна гвітр ун боллр!» — мовив юнак. З’явився маленький світильник, що повис у повітрі під стелею намету. Легка біла куля не давала тепла, але світила, наче яскравий ліхтарик, хоч Ерагон і не вживав у заклятті слово «брізінгр», щоб уникнути спалаху леза меча.

Він відчув, як Гертруда зупинилась позаду нього. Обернувшись, юнак побачив, що вона здивовано поглядає на ліхтарик і притискає до себе торбинку, яку принесла із собою. Її просте обличчя нагадало йому рідну домівку й Карвахол. Неждано-негадано на серце лягла туга за домом.

Гертруда повільно перевела погляд на Ерагона.

— А ти змінився,— сказала вона за мить.— Того хлопчака, якого я доглядала, коли він хворів, уже, мабуть, нема.

— Чому нема? Гадаю, я той самий,— відповів у задумі юнак.

— Ні. Мені здається, ні.

Слова Гертруди схвилювали Ерагона, але думати про це не було часу, тож він просто викинув їх з голови й швидко підійшов до свого лежака. Обережно, дуже обережно юнак поклав немовля на простирадло. Вершник робив це так, ніби дитина була зі скла. Дівчинка помахала йому кулачком. Він посміхнувся до неї й торкнув кінчиком пальця. Маля щось тихо пробелькотіло.