Ерагон. Спадок, або Склеп душ - Паолини Кристофер - Страница 144

— Любі мої, вийдіть і зустріньте наших гостей.

За мить із-за трону короля вийшли хлопчик і дівчинка. Вони стали праворуч від нього. Дівчинці на вигляд було близько шести років, а хлопчику десь вісім чи дев’ять. Діти були дуже схожі між собою, і Ерагон подумав, що це, мабуть, брат і сестра. На обох біліли нічні сорочечки. Дівчинка вчепилась у руку хлопчика й наполовину сховалася за ним. Хлопчик прикрив її, хоч і сам був наляканий. Навіть під час боротьби з Елдунарі Галбаторікса Ерагон міг відчути думки дітей, їхній страх і розгубленість. Вершник знав, що діти були справжні.

— А вона дуже мила, чи не так? — спитав Галбаторікс, піднімаючи підборіддя дівчинки довгим пальцем.— Такі великі очі, таке гарне волосся. А він? Правда ж, гарне хлоп’я? — король поклав руку на плече хлопчика: — Кажуть, що діти — це боже благословення для кожного з нас. А от я не поділяю цієї думки. Я впевнився, що діти такі ж мстиві й жорстокі, як і дорослі. їм тільки не вистачає сили підкорити інших своїй волі. Можливо, ви погодитесь зі мною, можливо, ні. Та в усякому разі, я знаю, що ви, вардени, пишаєтеся своєю чесністю. Ви вважаєте себе носіями справедливості, захисниками невинних,— якщо на цьому світі взагалі є хоч хтось справді невинний,— благородними воїнами, які б’ються, щоб перемогти віковічне зло. Просто чудово! Тоді давайте перевіримо ваші переконання й подивимось, чи справді ви ті, за кого себе вважаєте. Отже, якщо ви не припините свій напад, я вб’ю цих двох,— він струснув хлопчика за плече.— Слово честі, я вб’ю їх, якщо ви знов наважитесь на мене напасти. Я вб’ю їх у будь-якому разі, якщо ви зробите щось таке, що мені не дуже сподобається. Таким чином, я раджу вам бути чемними.

Хлопчик і дівчинка зблідли від цих слів, але не зрушили з місця.

Ерагон кинув швидкий погляд на Арію. В її очах був відчай.

«Умароте!» — гукнули вони разом.

«Ні»,— рикнув білий дракон, продовжуючи боротися зі свідомістю ворожого Елдунарі.

«Зупинись!» — наказала Арія.

«Ні!»

«Він же вб’є їх!» — скрикнув Ерагон.

«Ні! Ми не здамося! Не зараз!»

«Досить! — гукнув Глаедр.— Пташенята в небезпеці!»

«А ще більше пташенят опиниться в небезпеці, якщо ми не знищимо того, хто розбиває яйця».

«Так. Але давай зробимо це іншим разом,— відповіла Арія.— Зачекай трохи. Може, ми знайдемо спосіб атакувати його, не ризикуючи життями дітей».

«А коли ні?» — не вгавав Умарот.

Ні Ерагон, ні Арія нічого на те не відповіли.

«Тоді ми зробимо те, що повинні зробити»,— сказала замість них Сапфіра. Ерагонові не дуже сподобалася ця відповідь, але він знав, що Сапфіра була права. Вони не могли ставити життя двох дітей вище за долю всієї Алагезії. Так, вони спробують урятувати хлопчика й дівчинку, якщо це буде можливо. Та якщо ні — вони продовжать атаку. Іншого вибору не було.

Умарот та Елдунарі, які були разом з ним, неохоче відступили.

— Ну, ось так значно краще,— посміхнувся Галбаторікс.— Тепер ми можемо говорити, як цивілізовані істоти, не переймаючись тим, що хтось когось хоче вбити,— він погладив хлопчика по голові й показав на сходи помосту: — Сідайте.

Діти слухняло всілися на нижній сходинці, якнайдалі від короля. Галбаторікс задоволено глянув на них.

— Кауста! — сказав він.

Ерагон, Арія, Елва й Сапфіра, мов по команді, плавно рушили вперед, аж доки не опинились біля основи помосту. Ерагон ніяк не міг збагнути, чому захист не допомагає їм. І що більше він думав про слово, то більшим і більшим ставав його неспокій. А вслід за ним приходило почуття безпорадності. Попри всі їхні плани, всі переживання, страждання, жертви, Галбаторікс піймав їх так легко, немов це була купка щойно народжених кошенят. Судячи з усього, король був іще страшніший, ніж будь-хто міг собі уявити.

Зрештою, вони не були цілком безпорадні, бо могли керувати своєю свідомістю, а може, і використовувати магію...

Погляд Галбаторікса зупинився на Ерагоні:

— Отже, ти той, хто завдав мені стільки неприємностей, Ерагон, син Морзана... Ми з тобою мали б зустрітися вже давно. Якби твоя мати не була така дурна й не сховала тебе в Карвахолі, ти б виріс тут, в Урубейні, як дитина зі шляхетної родини, з усіма належними їй статками й обов’язками, замість того, щоб марнувати свої дні, порпаючись у бруді. Та як би там не було, тепер ти тут, і все це повинно нарешті стати твоїм. Воно твоє за правом народження. Це твій спадок, і я повинен бачити, як ти отримаєш його,— король придивився до Ерагона пильніше: — Ти більше схожий на матір, ніж на батька. У Мертага все навпаки. Але це дрібниці. На кого б ти не був схожий, важить тільки те, що ти і твій брат повинні служити мені, як це робили ваші батьки.

— Нізащо! — Ерагон зціпив зуби.

На обличчі короля заграла ледь помітна посмішка.

— Нізащо? Побачимо.

Він перевів погляд на Сапфіру:

— А ти, Сапфіро? Серед усіх сьогоднішніх гостей я найбільше радий бачити тебе. Ти виросла й стала гарним дорослим драконом. Ти пам’ятаєш це місце? Пам’ятаєш мій голос? Я провів багато ночей розмовляючи з тобою, коли ти ще була в яйці. Я дбав про тебе в ті роки, коли зміцнював свою владу в Імперії.

«Я... трохи пам’ятаю»,— відповіла Сапфіра, й Ерагон передав її слова королю. Вона не хотіла напряму спілкуватися з Галбаторіксом, та й сам король не дозволив би цього. Зараз для них обох найкращим способом захистити себе було не торкатися свідомості один одного.

Галбаторікс кивнув:

— І я впевнений, що ти згадаєш іще більше, якщо довше залишишся в цих стінах. Мабуть, ти цього не знаєш, але більшу частину свого життя ти провела в кімнаті неподалік звідси. Це твій дім, Сапфіро. Це місце, якому ти належиш.І саме тут ти збудуєш своє гніздо й відкладеш яйця.

Очі Сапфіри звузились, і Ерагон відчув, як дракона охопила якась дивна туга, змішана з пекучою ненавистю.

Король тим часом продовжував:

— Аріє Дротнінг... Здається, у долі таки є почуття гумору, бо я вже давним-давно наказав привести тебе сюди — і ось ти тут. Твій шлях був дуже заплутаний, але ти все-таки потрапила сюди, причому з власної волі. Мені це видається досить пікантним. А тобі?

Арія лиш мовчки стисла губи. Галбаторікс неголосно засміявся:

— Я змушений визнати, що якийсь час ти була мені як кістка в горлі. Звісно, від тебе не було аж так багато шкоди, як від того незграбного й настирливого Брома, але й ти не сиділа без діла. Можна навіть сказати, що вся ця історія — справа твоїх рук, бо саме ти відправила яйце Сапфіри Ерагонові. Але я не серджуся на тебе. Якби не ти, Сапфіра* може, й не народилася б і тоді я ніколи не зміг би витягнути решту своїх ворогів з їхніх схованок. За це я тобі дуже вдячний.

Нарешті, залишилась ти, Елво... Дівчина зі знаком Вершника на чолі. Обраниця драконів, наділена здатністю розуміти все, що завдає людині болю. Мабуть, ти дуже страждала впродовж останніх місяців. Ти мала б зневажати всіх навколо себе за їхню слабкість, навіть якщо ти змушена ділити з ними їхні страждання. Вардени вправно використали тебе. Та сьогодні я покладу край усім битвам, які так мучили тебе, і тобі більше не доведеться страждати за помилки й невдачі інших. Обіцяю тобі. Можливо, вряди-годи мені буде потрібне твоє вміння, та загалом ти зможеш жити, як забажаєш, у мирі й злагоді.

Елва насупилась, але було ясно, що пропозиція короля звучить для неї надзвичайно спокусливо. Ерагон зрозумів, що слухати Галбаторікса так само небезпечно, як і слухати саму Елву.

Тим часом Галбаторікс замовк. Він сидів на троні й водив пальцем по руків’ю меча, спідлоба поглядаючи на Ерагона, Сапфіру, Арію та Елву. Потім його погляд ковзнув повз них, туди, де плавали невидимі Елдунарі. Здавалось, на обличчя короля набігли тіні.

— Передайте Умароту слово в слово,— сказав він.— Умароте! Мені шкода, що ми зустрілися знову. Я думав, що вбив тебе на Вройнгарді.

— Він каже...— почав передавати відповідь Умарота Ерагон, але його випередила Арія:

— ...що ти вбив лише його тіло.