Ерагон. Спадок, або Склеп душ - Паолини Кристофер - Страница 14

— Ні...

Орин сприйняв цю відповідь холоднокровно. Він сперся обома руками на підвіконня й знову почав розглядати місто. Його пальці прикрашали чотири великих персні, на одному з яких була королівська печатка Сурди, що зображала оленя з гіллястими рогами, арфу й фортецю.

— Принаймні ми ще не мали справи із солдатами, які не знають болю,— мовила Насуада.

— Маєш на увазі вовкулаків-реготунів? — буркнув Орин, вживши вираз, більш розповсюджений у варденів.— Твоя правда, ні Торнак, ні Мертаг їх іще не бачили...

Знову запала напружена мовчанка.

— А як твій учорашній експеримент? — урешті-решт порушила її Насуада.

— Я був надто виснажений, щоб його проводити, тому пішов спати.

— Зрозуміло...

Розмова явно не клеїлась. Орин і дівчина почали нервово походжати кімнатою, аж доки не опинилися біля стола, що був завалений стосами паперу, таблицями й сувоями. Насуада скрушно зітхнула — іще півгодини тому стіл був порожній і начисто витертий.

На верхівці одного зі стосів лежав розгорнутий список заручників, яких вардени захопили під час штурму Белатони. Прізвища поважних осіб було підкреслено червоним — саме цей список й обговорювали Насуада з Орином, коли Фарика прийшла зняти пов’язки.

— Я не можу знайти вихід із ситуації,— кивнула дівчина на список.

— Давай наймемо охоронців з місцевого населення. Тоді нам не доведеться залишати багато солдатів у тилу.

— Це можливий варіант. Але нам буде дуже важко знайти саме тих людей, що потрібні. Наші бойові маги тим часом геть виснажені.

— А чи Ду Врангр Гата вже знають, як знімати прокляття, накладені прадавньою мовою?

— Ні,— заперечно похитала головою дівчина.

— То вони взагалі хоч щось зробили? — роздратовано спитав король.

— Майже нічого. Я навіть зверталась за допомогою до ельфів, але й тим пощастило не більше ніж нам.

— Якщо ми не зуміємо якомога швидше впоратися із цим завданням, це може коштувати нам війни,— мовив Орин.— Треба негайно ж розв’язати все, тут і тепер.

— Знаю,— потерла скроні Насуада.

Перш ніж вийти з-під захисту гномів у Фартхен Дурі та Тронжхеймі, вона намагалася передбачити всі труднощі, з якими вардени можуть зіштовхнутися, перейшовши в наступ. Але те, з чим вони мали справу зараз, збило її з пантелику.

Уперше проблеми виникли після битви на Палаючій рівнині, коли стало ясно, що всіх офіцерів армії Галбаторікса та більшість простих солдатів змусили присягнути йому на вірність прадавньою мовою. Насуада й король Орин чудово розуміли, що не зможуть довіряти воїнам Імперії навіть тоді, коли їхню армію буде розгромлено. З одного боку, вони могли дозволити їм зректися присяги й приєднатися до варденів, з іншого — передбачити їхню поведінку було несила.

Раніше Насуада майже не переймалася цією проблемою — полонені були звичним явищем на війні, тож вона з Орином уже віддала наказ відправити бранців до Сурди, де ті мали будувати дороги, копати канали, тесати каміння й займатися іншою важкою роботою.

Зрештою, якихось особливих інцидентів не траплялося аж до захоплення варденами Фейнстера. Прибічники Галбаторікса змушували присягати на вірність не лише солдатів, а й місцеву знать, чиновників і простих людей. Знайти їх усіх було дуже важко. Ті, кого варденам вдавалося відслідкувати, миттю опинялись під замком, тимчасом як решта залишалися на свободі й намагалися шкодити всіма можливими способами. Простіше кажучи, пошук надійних людей, які б хотіли служити варденам, видався значно важчим, ніж Насуада на те сподівалася.

За мешканцями Фейнстера був потрібен постійний нагляд, тож Насуаді довелося залишити в місті вдвічі більше солдатів. їх, як і бранців, треба було годувати, а це ще більше виснажувало й без того скупі припаси варденів. А ось тепер, після захоплення Белатони, ситуація мала загостритися до краю.

— Шкода, що з нами й досі немає гномів,— мовив Орин.— їхня допомога стала б нам як знахідка.

Насуада коротко кивнула на знак згоди. Зараз у місті залишилося всього кілька невеличких загонів, а решта гномів повернулися до Фартхен Дура, щоб поховати свого короля Ротгара й дочекатись, поки старійшини оберуть його наступника. Дівчина дуже дратувалася й прохала гномів визначити наступника прямо тут, проте гноми були непорушні, наче скелі, й навідріз відмовилися проводити старовинну церемонію за межами Фартхен Дура. Так варденське військо залишилося без їхньої підтримки в самісінький розпал воєнної кампанії. Обравши нового короля, яким став племінник Ротгара — Орик, гноми покинули Беорські гори й знову рушили до варденів. Тепер вони перебували на північ від Сурди, десь між озером Тудостен і річкою Джиєт, і Насуаду неабияк хвилювало питання: чи зможуть гноми воювати так, як воювали раніше. Зазвичай гноми були витриваліші за людей, але майже двомісячний похід годен виснажити навіть найсильніших істот.

«Можу собі уявити, як їм усе це остогидло»,— подумала вона й додала вже вголос, похитавши головою:

— У нас уже й так купа полонених, а коли ми дістанемось Драс-Леони...

— А що як обійти Драс-Леону? — несподівано пожвавішав Орин. Він почав порпатися в стосі паперів, аж доки не знайшов велику, мальовану гномами карту Алагезії. Карта була рельєфна, тож вершини на захід від Ду Вельденвардена, Беорські гори й каньйони Хадарацької пустелі виглядали дуже реалістично.

— Поглянь,— вів Орин далі, провівши пальцем лінію від Белатони аж до столиці Імперії — Урубейна,— якщо ми підемо ось так, то оминемо ДрасЛеону... Зрозуміло, здолати всю відстань за один марш буде надзвичайно складно, але нам це під силу...

Насуаді не треба було довго розмірковувати над пропозицією Орина, бо вона вже давно про це думала.

— Ні. Надто ризиковано,— рішуче сказала дівчина.— Галбаторікс усе одно може вислати нам назустріч солдатів із Драс-Леони, а їх там чимало, якщо вірити нашим розвідникам. Тоді нам доведеться відбивати атаки з двох флангів, а це збільшує наші шанси програти битву чи навіть усю війну. Ні, Орине, нам слід захопити ДрасЛеону.

— Твоя правда,— згодився той.— Коли ми хочемо виграти цю війну, нам потрібні солдати з Аруфса, нам потрібен кожен наш воїн...

— Я знаю й роблю все можливе, щоб облога закінчилась уже на цьому тижні.

— Сподіваюся, ти не пошлеш туди Ерагона.

— Ні. Я маю інший план.

— Гаразд. Але що робити з полоненими?

— Те, що й раніше — за ґрати й під замок. Маги спробують накласти на них закляття, яке обмежуватиме їхню рухливість. Тоді відпаде потреба в охороні. Інакше доведеться їх знищити. Але я б...— дівчина спробувала уявити, чого б вона ще не робила, попри бажання здолати Галбаторікса.— Я б не хотіла вдаватися до крайніх заходів.

— Добре,— відповів Орин і, розглядаючи на карті трикутник між Белатоною, Драс-Леоною й Урубейном, втягнув голову в плечі, ніби хижак, що готується до нападу. Так він і стояв мовчки, аж доки Насуада не порушила тишу:

— Ще маєш якісь питання? Джормандер чекає наказів, та й рада старійшин хоче мене бачити.

— Мене дещо хвилює...

— Кажи!

— Наша кампанія погано спланована від самого початку,— відірвав погляд від карти Орин.— Наші сили розкидані. Якщо Галбаторіксу заманеться вступити в бій особисто, він знищить нас так само легко, як Сапфіра впоралась би з отарою овець... Усе залежить від битви між Галбаторіксом і Ерагоном. Нашого Вершника будуть підтримувати дракон і маги. Але скільки в нас магів? Дрібка... І так триватиме доти, доки ми не прибудемо до Урубейна й не об’єднаємось із армією королеви Ісланзаді. А зараз ми неймовірно ризикуємо, гадаючи, що Галбаторікс сидітиме й чекатиме.

Насуаду й саму неабияк це непокоїло, та вона воліла мовчати. Слід було підтримати Орина, щоб той не втратив свій запал, адже варто йому втратити запал, як його люди й собі почнуть панікувати.

— Не такі вже ми й беззахисні,— твердо сказала дівчина.— Принаймні тепер, коли в нас є Дотдаерт... Хтозна, чи вдасться з його допомогою вбити Шруйкана й Галбаторікса, а от полякати їх — напевно вийде.