Ерагон. Спадок, або Склеп душ - Паолини Кристофер - Страница 131

Ерагон схилив голову. Її міркування були дуже переконливі, і він з повагою сприйняв її вибір.

— Добре, як скажеш,— мовив він.

— Дякую, Ерагоне.

— А ти коли-небудь говорила комусь своє справжнє ім’я? — за якусь мить спитав Вершник.

— Ні.

— Навіть своїй матері? Вона скривилась:

— Ні.

— А ти знаєш його?

— Звичайно. Чому ти подумав, що я його не знаю? Ерагон знизав плечима, трохи помовчав.

— І давно ти його дізналася? — спитав він. Арія мовчала так довго, що він уже подумав, що вона взагалі не відповість. Але ельфійка глибоко зітхнула й заговорила:

— Це сталося через багато років після того, як я покинула Ду Вельденварден, коли я нарешті стала звикати до своєї ролі між варденами та гномами. Коли Фаоліна й інших моїх товаришів не було поруч, я провела чимало часу наодинці із собою. Більшу його частину я витратила на дослідження Тронжхейма, блукаючи порожніми просторами міста-гори, куди рідко хто зазирав. Тронжхейм дуже-дуже великий, там є багато дивовижних речей: зали, люди, створіння, забуті речі... На свій подив, саме там я стала розуміти себе краще, ніж будь-коли до того. Одного разу я знайшла залу десь у верхній частині Тронжхейма — сумніваюсь, що знову змогла б пригадати, де вона розташована, навіть якщо б спробувала. Здавалось, сонячні промені заливають залу світлом, хоч стеля не була пошкоджена. Посередині зали стояв п’єдестал, а згори на п’єдесталі росла одинока квітка. Я не знаю, що то була за квітка, ні до того, ні після того я таких квітів ніколи не бачила. Вона мала пурпурові пелюстки, а середину її пуп’янка немов хтось окропив кров’ю. Стебло вкривали шипи, квітка мала приємний аромат, і в ній ніби лунала якась приглушена музика. Це була найдивовижніша, найнеймовірніша річ з усіх, які тільки можна відшукати. Я довго-довго стояла в залі, не зводячи погляду з квітки, і саме там я, нарешті, змогла виразити словами те, ким я була і хто я є.

— Я б теж хотів побачити цю квітку,— сказав Ерагон, коли ельфійка змовкла.

— Може, колись і побачиш,— мовила Арія, а потім кинула погляд на табір варденів: — Мені пора йти. Треба владнати ще чимало справ.

— Тоді побачимось завтра,— кивнув Ерагон.

— До завтра,— попрощалась Арія й пішла геть. Через кілька кроків вона зупинилася й озирнулась.— Я рада, що Сапфіра обрала тебе своїм Вершником, Ерагоне. І я з гордістю буду битися пліч-о-пліч з тобою. Ти перевершив усі мої сподівання. Що б не трапилось завтра, знай це.

Вона      пішла      й      невдовзі      зникла      за      пагорбом,      залишивши Вершника із Сапфірою й Елдунарі.

ВОГОНЬ У ТЕМРЯВІ НОЧІ

Невдовзі на землю впала темрява. Тоді Ерагон наклав закляття, щоб приховати себе, поторсав Сапфіру за ніс і пішов пішки до табору варденів.

«Будь обережний»,— сказав дракон.

Невидимий, Вершник легко прослизнув повз воїнів, які стояли на варті довкола табору. Він намагався рухатись якомога тихіше, а вартові вночі не могли помітити ані його слідів, ані тіні — отож, жодних проблем не було.

Ерагон досить довго йшов повз намети, аж доки не знайшов той, що належав Роранові й Катріні. Вершник постукав пальцями по центральному стовпу, і Роран миттю висунув голову на вулицю.

— Де ти є? — прошепотів він.— Ходи сюди!

Ерагон зняв закляття. Його постать так швидко звільнилася від магічного прикриття, що Роран мимоволі здригнувся. Він одразу ж схопив Вершника за руку й потягнув углиб намету.

— Ласкаво просимо, Ерагоне,— сказала Катріна, встаючи з ліжка.

— Здрастуй, Катріно!

— Рада знов тебе бачити,— жінка легко обняла його.

— Це забере багато часу? — спитав Роран. Ерагон заперечно похитав головою:

— Не повинно.

Ставши навколішки, він на мить задумався, а потім почав щось тихо говорити прадавньою мовою. Спершу він наклав закляття на Катріну, щоб дати їй захист проти будь-кого, хто хотів би їй зашкодити. Вершник створив значно складніші заклинання, ніж мав намір від самого початку,— він хотів бути впевненим, що Катріна та її майбутнє дитя зможуть уникнути чар Галбаторікса, якби що-небудь трапилося з ним чи з Рораном.

— Ці захисні чари вбережуть тебе від нападів,— мовив Ерагон.— Правда, не можу точно сказати від скількох, бо це залежить від сили насланих заклять. Крім того, я дав тобі ще один захист. Якщо опинишся в небезпеці, двічі вимов слово «фретія», і ти станеш невидима.

— Фретія,— прошепотіла Катріна.

— Саме так. Але воно не сховає тебе повністю. Твої звуки все одно можуть почути, а твої сліди буде видно. І ще одне: що б не трапилося, не заходь у воду, бо тебе відразу ж викриють. Це заклинання буде забирати твою енергію, а отже, ти втомишся швидше, ніж звичайно. І я б не радив тобі спати під час його дії, бо можна більше й не прокинутись. Зняти закляття легко. Просто скажи «фретія летта».

— Фретія летта.

— Добре.

Потім Ерагон став чарувати над Рораном. Щоб накласти захисні чари на свого двоюрідного брата, довелося витратити більше часу й енергії, бо на Рорана, ясна річ, чекало значно більше небезпек. Та Ерагон не звертав на це уваги. Йому нестерпна була сама думка про перемогу над Галбаторіксом, що буде куплена ціною Роранового життя.

Нарешті Вершник закінчив.

— На цей раз,— сказав він кузенові,— я наклав трохи більше заклять. Мабуть, мені треба було зробити це давним-давно, але так уже вийшло... Словом, на додаток до звичайних чар я дав тобі кілька таких, якими відразу можна збільшити власну силу. Доки ти живий, вони захистять тебе від небезпеки. Але, будь ласка, не забудь, що їх можна використовувати лише тоді, коли не діють інші чари. Якщо ж ти зробиш і те, і те, то впадеш без пам’яті, і все — кінець.

— Це означає, що замість того, щоб урятувати мене, вони можуть мене вбити? — спитав Роран.

Ерагон ствердно кивнув:

— Звісно, це досить небезпечна річ, але, я думаю, вона того варта, якщо не дозволить коневі затоптати тебе чи спису пробити тебе наскрізь. А ще я дав тобі таке саме закляття, як і Катріні. Двічі кажеш «фретія» — і ти вже невидимий, «фретія летта» — знову видимий...

Міцний Молот тільки знизав плечима, мовляв, навіщо це мені...

— Раптом знадобиться під час битви,— немов прочитав його думки Ерагон.

Роран засміявся:

— Добре. Тоді я так і зроблю.

— Тільки дивись, щоб ельфи не подумали, що ти — один з магів Галбаторікса.

Пора було вже йти. Ерагон звівся на ноги. Катріна теж встала. На подив Вершника, вона взяла його руку й притисла до грудей.

— Спасибі тобі, Ерагоне,— вдячно мовила жінка.— Ти добра людина.

Ерагонові раптом стало чогось ніяково.

— Та дрібниці...— тільки й сказав він.

— Бережи себе завтра. Ти так багато зробив для нас обох... І я сподіваюся, скоро ти станеш люблячим дядьком нашої дитини. Не дай себе вбити. Для нас це буде велике горе...

Вершник трохи силувано засміявся:

— Не хвилюйся. Сапфіра не дозволяє мені робити безглузді речі.

— Добре,— Катріна поцілувала його в обидві щоки й відпустила.— До побачення, Ерагоне.

— До побачення, Катріно.

Міцний Молот вивів його назовні.

— Дякую тобі,— тихо сказав він, кивнувши вбік намету.

— Радий був допомогти. Вони міцно обнялися.

— Нехай удача не зрадить тебе,— мовив Роран. Ерагон глибоко зітхнув:

— І тебе нехай не зрадить удача,— він іще раз притис Рорана до себе, думаючи про те, що вони можуть більше ніколи не побачитись: — Якщо ми із Сапфірою не повернемось, потурбуйся про те, щоб нас поховали вдома... Мені не хочеться, щоб мої кісточки лежали ось тут...

Роран звів брови:

— Сапфіру буде важко тягнути всю дорогу назад.

— Та нічого, ельфи допоможуть.

— Тоді жодних проблем... обіцяю. А в тебе є на приміті якесь місце?

— Вершина того голого пагорба,— відповів Ерагон.

Він мав на думці передгір’я поруч й їхньою фермою. Позбавлена рослинності вершина пагорба завжди здавалася йому ідеальним місцем для того, щоб побудувати там замок. Колись давно вони говорили про це з Рораном.