Ерагон. Спадок, або Склеп душ - Паолини Кристофер - Страница 122

Спливали десятки років, і ми почали втрачати надію, що хтось буде здатен перемогти Галбаторікса. Ми були готові чекати століттями, якби це було потрібно, але ми відчували, як росте сила Трощителя Яєць, і ми боялися, що наше чекання може розтягнутись на тисячі років замість сотень. Це було б неприпустимо навіть із погляду здорового глузду. А ще — малеча в яйцях... Малюки зв’язані магією, яка уповільнює розвиток їхніх тіл. Вони можуть іще багато-багато років залишатися такими, як є. Але для них шкідливо залишатись у своїх шкаралупах надто довго, бо тоді їхній розум може стати або схибленим, або відстороненим.

Коротко кажучи, наше занепокоєння змусило нас втручатися в біжучі події. Спочатку це було щось незначне: легенький поштовх тут, натяк пошепки там, відчуття тривоги в того, кого вже майже заманили в засідку... Нам не завжди це вдавалось, але ми, як могли, допомагали тим, хто ще боровся з Галбаторіксом. З бігом часу ми почали діяти більш майстерно й упевнено. В кількох рідкісних випадках нашу присутність помічали, та ніхто й ніколи не міг збагнути, ким або чим ми були. Тричі ми зуміли влаштувати смерть клятвопорушників, Бром був гарною зброєю в наших руках, особливо тоді, коли керувався не тільки своєю пристрастю».

«Ви допомагали Бромові!» — вигукнув Ерагон.

«Так, допомагали. І не тільки йому. Наприклад, коли близько двадцяти років тому чоловік на ім’я Хелфрінг викрав яйце Сапфіри зі скарбниці  Галбаторікса, ми допомогли йому втекти, але надто захопились, бо він помітив нас і злякався. Він утік і не зустрівся з варденами, як збирався від самого початку. Пізніше, після того як Бром урятував яйце Сапфіри, а вардени та ельфи почали приводити своїх дітлахів, щоб знайти  того, для кого вилупиться дракон, ми вирішили належно підготуватися  на той випадок, якби це нарешті сталося. Тому ми звернулись до котів-перевертнів, які з давніх-давен були друзями драконів, і поговорили з ними про це. Вони погодились допомогти нам, і саме їм ми дали знання про скелю Кутіан та про уламки метеорита під корінням дерева Меноа. Потім ми видалили всі спогади про наші розмови з їхньої пам’яті».

«І ви зробили все це звідси?» — здивовано спитав Ерагон.

«Не тільки це. Тобі ніколи не спадало на думку, чому це раптом яйце Сапфіри опинилося прямо перед тобою, коли ти був на Хребті?»

«Це зробили ви!?» — здається, Сапфіра була здивована не менше ніж Ерагон.

«Я гадав,— відповів Вершник,— це сталося тому, що Бром — мій батько, і Арія сплутала мене з ним».

«Та ні,— сказав Умарот.— Заклинання ельфів не збиваються з дороги просто так. Це ми змінили рух магії, щоб ти й Сапфіра зустрілись. Ми вважали, що є шанс — нехай маленький, але є,— що ти можеш стати для неї підходящою парою. І ми таки вгадали».

«Чому ж ви тоді не привели нас сюди раніше?» — спитав Ерагон.

«Тому що вам потрібен був час для підготовки. З другого боку, ми не хотіли, щоб Галбаторікс виявив нашу присутність іще до того, як ви чи вардени були б готові виступити проти нього. Якби ми зв’язалися з вами, скажімо, після битви на Палаючій рівнині, то що б з того вийшло, коли вардени були так далеко від Урубейна?»

На хвилину в залі запала тиша.

«А що ви зробили для нас іще?» — нарешті спитав Ерагон.

«Кілька натяків, здебільшого застереження. Крім того, видіння Арії в Джиліді, коли їй потрібна була твоя допомога... Лікування твоєї спини під час Агаеті Блодхрен...»

Глаедр, здавалось, розсердився:

«Ви відправили їх у Джилід нетренованими й без охорони, знаючи, що їм доведеться зустрітися віч-на-віч із Тінню?»

«Ми думали, що з ними буде Бром. А коли він загинув, то ми вже не могли зупинити їх, бо їм все одно довелося б піти в Джилід, щоб знайти варденів».

«Чекайте, чекайте,— сказав Ерагон.— Так це ви спричинили моє... перетворення?»

«Почасти так. Ми вплинули на символічне зображення нашої раси, яке ельфи викликають під час святкування...»

Ерагон опустив очі й міцно стис руки. Почуття вдячності заполонило його. А як же інакше?! Сапфіра, Арія, його меч, навіть форма його тіла — усім цим він завдячує драконам у цій кімнаті.

«Елрун оно!» — сказав Вершник.

«Завжди до твоїх послуг, Шейдслеєре».

«А Рорану ви так само допомагали?»

«Твій двоюрідний брат не потребував від нас жодної допомоги,— Умарот на хвильку замовк.— Ми наглядаємо за вами обома, Ерагоне й Сапфіро, уже багато років. Ми спостерігали за тим, як ви з малюків перетворюєтесь на майстерних воїнів. І ми пишаємося вами. Ти, Ерагоне, справдив усі сподівання, які ми покладали на нового Вершника. А ти, Сапфіро, довела, що належиш до найвеличніших представників нашої раси».

Гордість і радість переповнювали серця Ерагона й Сапфіри. Вершник став на одне коліно, Сапфіра торкнулася лапою підлоги й нахилила голову. Ерагонові хотілось стрибати, кричати, сміятися... Замість цього він тихо промовив:

«Мій меч — ваш меч...»

«А також мої зуби й пазури»,— сказала Сапфіра.

«До кінця наших днів,— додали вони вже вдвох.— Чого ви хочете від нас, учителі?»

Судячи з усього, Умарот був дуже задоволений.

«Тепер, коли ви нас знайшли,— сказав він,— нам уже немає чого ховатися. Ми підемо разом з вами до Урубейна й будемо битися поряд з вами, щоб знищити Галбаторікса. Настав час покинути наше сховище й нарешті кинути рукавичку цьому віроломному Трощителю Яєць. Без нас він зможе легко проникнути у ваші думки, як це зробили ми, тому що він панує над багатьма Елдунарі».

«Але я не зможу нести вас усіх!» — вигукнула Сапфіра.

«Тобі й не треба цього робити,— сказав Умарот.— П’ятеро з нас залишаться тут, щоб доглядати за яйцями разом з Куароком. Якщо нам не вдасться перемогти Галбаторікса, вони більше не будуть втручатися в біжучі справи, а просто чекатимуть, доки в Алагезії не стане знову безпечно для драконів. А щодо інших, можеш не хвилюватися — ми не станемо тобі тягарем, бо надамо тобі сили для переміщення нашої ваги».

«Скільки ж вас тут?» — спитав Ерагон, пильно оглядаючи кімнату.

«Сто тридцять шість. Та не думай, що ми зможемо легко перемогти поневолені Галбаторіксом Елдунарі. Нас надто мало, а ті, хто був обраний для того, щоб залишитись у цьому сховищі, були або надто старі й важливі, щоб ризикувати ними в бою, або надто молоді й недосвідчені, щоб вступати в битву. Ось чому я вирішив приєднатись до них: я забезпечую зв’язок між групами, якого інакше не було б. Ті, хто старший,— по-справжньому мудрі й сильні, але їхні розуми часто мандрують дивними стежками, тож інколи їх дуже важко змусити зосередитись на чомусь іншому, крім їхніх власних снів. А от тим, хто молодший, пощастило менше: вони відокремились від своїх тіл надто рано, тож їхні розуми обмежені розмірами Елдунарі, які не можуть вирости або збільшитись після того, як залишили плоть. Нехай це буде уроком для тебе, Сапфіро. Не віддавай своє Елдунарі, аж доки не досягнеш поважного розміру або не потрапиш у вкрай несприятливі обставини».

«То вони все ще сильніші за нас?» — спитав Ерагон.

«Так, Шейдслеєре. Але тепер Галбаторікс не зможе поставити тебе на коліна відразу ж, як побачить. Ми не годні взяти гору над усіма, але ми зможемо стримувати його Елдунарі досить довго, щоб ви із Сапфірою встигли зробити те, що треба. І не втрачай надію. Ми багато чого знаємо, багато таємниць про війну та магію, а також про закони природи. Ми навчимо вас усього, що нам під силу, і, можливо, якась частинка цих знань нарешті дозволить убити короля».

Після цього Сапфіра почала розпитувати про те, що цікавило її найбільше,— яйця драконів. Вона довідалась, що всього їх вдалося врятувати двісті сорок три. Двадцять шість із них призначалися для Вершників, а решта були вільні. Потім вони обговорили деталі польоту до Урубейна. А поки Умарот і Глаедр давали Сапфірі поради щодо най коротшого шляху до міста, драконоголовий воїн вклав у піхви свій меч, залишив щит на підлозі й почав одне за одним діставати Елдунарі з їхніх заглибин у стіні. Він клав кожну перлиноподібну кулю у шовковий гаманець, на якому вона й лежала, а потім обережно складав докупи на підлозі біля сяючої ями. Найбільше Елдунарі було таке велике, що залізний дракон навіть не зміг його обхопити.