Ерагон. Спадок, або Склеп душ - Паолини Кристофер - Страница 119

Ерагон не заперечував і почав відокремлювати свою свідомість від Глаедрової. Так само зробила й Сапфіра. Вони хотіли дати драконові можливість промовити своє справжнє ім’я без остраху, що його почує хтось сторонній.

«Ні,— мовив на те Глаедр — Ви сказали мені свої імена. А це означає, що я теж повинен сказати вам власне ім’я».

Ерагон і Сапфіра мовчки перезирнулись.

«Дякуємо, Ебрітхілю»,— відповіли вони за якусь мить.

Глаедр вимовив своє ім’я. Воно озвалось десь глибоко-глибоко у свідомості Ерагона голосом урочистих фанфар, в якому відлунювали й Глаедрові горе та гнів, спричинені смертю Оромиса. Ім’я Глаедра було значно довше, ніж імена Ерагона й Сапфіри. Воно складалось із кількох речень — запис життя, яке тривало цілі століття і в якому було так багато веселого, сумного й величного, що годі було все перерахувати. А ще в цьому імені бриніла мудрість дракона, надто глибока й складна, щоб збагнути її до кінця.

Сапфіра відчула те саме благоговіння, що й Вершник. Можливо, тільки тепер обоє зрозуміли, які вони молоді і яка довга дорога чекає на них попереду, щоб бодай трохи наблизитись до мудрості й досвіду Глаедра.

«Цікаво, а яке справжнє ім’я Арії?» — мимоволі подумав Ерагон. Але ця думка промайнула, мов тінь, і щезла — усі троє уважно спостерігали за скелею Кутіан. А скеля стояла мовчазна, як і раніше.

Тоді вперед вийшла Сапфіра. Вигнувши шию і вдаривши по землі лапою, наче бойовий кінь — копитом, вона гордовито промовила своє справжнє ім’я. Навіть при денному світлі її луска почала мерехтіти й іскритися. І знов мертва тиша.Нарешті настала черга Ерагона. Холодний піт укрив його чоло. Ні-ні, Вершник не соромився вимовляти власне ім’я — слухаючи справжні імена Глаедра й Сапфіри, він розумів, що дракони так само не в усьому ідеальні, як і він. Просто Ерагон надто добре пам’ятав, що це може бути останнє, що він зробить, будучи вільною людиною.

Повагавшись якусь мить, Ерагон проказав своє справжнє ім’я. Він зробив це подумки, як зробили перед тим Глаедр і Сапфіра. Вони заздалегідь домовились, що Вершникові не варто вимовляти своє ім’я вголос, аби не наражатися на зайву небезпеку. І тільки-но Ерагон промовив останнє слово, як на самісінькому споді шпиля з’явилась тоненька темна смужка.

Вона пробігла вгору футів на п’ятдесят, потім розділилась на дві, і ті помчали по дузі вниз, окреслюючи контур двох широких дверей. Над дверима ряд за рядом з’явились рельєфні золотисті символи — захист і від звичайного, і від магічного викриття.

За мить двері заскрипіли на невидимих завісах і почали повільно відчинятись назовні, відсуваючи вбік землю, каміння й рослини, що їх чимало набралось відтоді, як шпиль відкривали востаннє. За дверима зяяв величезний арковий тунель, що круто спускався в надра землі. Двері зі скрипом зупинились — на галявині знов запала тиша.

Ерагон пильно вдивлявся в темний тунель. Його хвилювання ставало все сильнішим і сильнішим. Так, вони знайшли те, що шукали, але Вершник не був упевнений у тому, що це не пастка.

«Отже, Солембум не збрехав»,— сказала Сапфіра, висуваючи язик, щоб попробувати повітря.

«Так. Але що чекає на нас всередині?» — Ерагон був явно збентежений.

«Цього місця не може існувати,— озвався Глаедр.— Звісно, ми з Вершниками приховали на Вройнгарді багато чого. Однак острів надто маленький для того, щоб непомітно побудувати на ньому такий величезний тунель... А я тим часом ніколи про нього не чув».

Ерагон збентежився ще більше. Він насупив брови й озирнувся навкруги. Вони були тут одні — ніхто не намагався до них підкрастися.

«А його могли побудувати ще до того, як Вершники оселились на Вройнгарді?» — спитав Ерагон.

Глаедр на мить замислився:

«Не знаю... Можливо. Принаймні це одне-єдине розумне пояснення. Але якщо це так, тоді він дійсно старий-престарий».

Утрьох вони подумки обшукали прохід. Здається, у ньому не було нічого живого.

«Ну, гаразд...» — мовив Ерагон. Кислуватий присмак остраху з’явився в нього в роті, а долоні вкрилися потом. Що б там не було наприкінці тунелю, Вершник хотів з’ясувати це раз і назавжди. Сапфіра теж нервувала, але менше ніж Ерагон.

«Дізнаймося,— сказала вона,— що за щур ховається в цій норі».

Вершник та дракон постояли ще трохи й майже водночас зайшли через дверну пройму всередину тунелю. І тільки-но останній дюйм Сапфіриного хвоста прослизнув через поріг, двері зрушили з місця й лунко зачинились за ними, так, немов камінь ударив об камінь. Вони опинились у кромішній пітьмі.

— Ні-ні! — скрикнув Ерагон, кидаючись назад до дверей.— Наіна гвітр!

Тьмяне біле сяйво освітило вхід до тунелю. У його промінні Вершник побачив, що внутрішня поверхня дверей була ідеально рівна. Спершу він спробував штовхнути їх, потім наліг плечем — двері навіть не ворухнулися.

— Чорт забирай! — лайнувся Вершник.— Треба було хоч колоду підкласти або валун, щоб залишити їх відчиненими!

«Якщо знадобиться, ми завжди можемо зруйнувати їх»,— спокійно сказала Сапфіра.

«А от у цьому я дуже сумніваюся»,— відповів Глаедр.

«У такому разі,— Ерагон намацав руків’я Брізінгра,— гадаю, що в нас немає іншого вибору, як іти вперед».

«А коли в нас був іще якийсь вибір, крім того, щоб іти вперед?» — спитала Сапфіра.

Ерагон нічого на те не відповів, натомість змінив своє заклинання так, щоб чарівне світло йшло з однієї точки під стелею, інакше зникала тінь і йому та Сапфірі ставало важко визначати глибину. Вони ще трохи постояли й рушили вниз по похилому тунелю.

Підлога в тунелі була якоюсь горбкуватою, що полегшувало пересування за відсутності сходів. Там, де підлога та стіни сходились, вони перетікали одне в одне так, неначе камінь було розплавлено. Це підказувало Ерагонові, що тунель, очевидно, вирили ельфи.

Вершник і дракон усе йшли і йшли вниз, глибше й глибше під землю. Ерагон був упевнений, що вони вже пройшли під передгір’ям за скелею Кутіан і заглибилися під гору, що височіла далі. Тунель нікуди не повертав, не розділявся, а стіни залишались цілком голі.

Нарешті Ерагон відчув легкий дотик теплого повітря, що підіймалося до них з глибини тунелю.

Ще трохи — і він помітив удалині слабке оранжеве сяйво.

— Летта,— прошепотів Ерагон і погасив своє чарівне світло.

Вони пішли далі. Повітря ставало все тепліше, а сяйво попереду — яскравіше. Невдовзі вони вже змогли бачити кінець тунелю: велику чорну арку, повністю вкриту якимись рельєфними знаками. Це створювало враження, ніби вся вона поросла терном. У повітрі з’явився запах сірки. Ерагон відчув, як йому на очі набігли сльози.

За пару хвилин Вершник і дракон зупинилися перед аркою. Усе, що вони могли бачити крізь неї, — пласка сіра підлога.

Ерагон озирнувсь назад, потім знову перевів погляд на арку. Цей зубчастий прохід непокоїв його. Здається, Сапфіра так само була збентежена. Вершник спробував прочитати символи, та їх було надто рясно й вони були так перемішані, що він нічого не міг зрозуміти. Та все ж йому здавалося, що жодної темної енергії тут не було. Зрештою, якщо невідомим будівникам цього тунелю вдалося приховати закляття для зовнішніх дверей, то вони, звичайно, могли зробити те саме з будь-яким закляттям, накладеним на арку.

Вершник та Сапфіра перезирнулись. Ерагон облизав губи. «Безпечних шляхів більше немає»,— згадав він слова Глаедра.

Сапфіра, у свою чергу, пирхнула, випустивши з ніздрів тонкий струмінь вогню, — і вони, усі як один, пройшли через арку.

ТАЄМНИЦЯ

Ерагон роззирнувся довкола й помітив одразу кілька речей. По-перше, вони стояли з одного боку круглої зали, завширшки близько двохсот футів, а посередині була чимала яма, що випромінювала на всі боки тьмяне оранжеве сяйво. По-друге, повітря було задушливо гаряче. По-третє, навколо зовнішньої частини кімнати були два концентричні кільця, схожі на лави ярусів — заднє вище за переднє,— а на них лежало багато якихось темних предметів. По-четверте, стіна за цими ярусами в багатьох місцях іскрилась, наче прикрашена кольоровими кристалами. Та Ерагон не мав можливості розгледіти ані стіну, ані темні предмети, оскільки на відкритій місцині, якраз біля сяючої прірви, стояла людська фігура з головою дракона.