Тістечка з ягодами - Сова Ізабелла - Страница 48

— Ну зажди, вдома поговоримо, — гаркнула Ванда, пурпурова, як розлючений індик.

— Що таке, Вандзю? Вже і пожартувати не можна? — захищався Юзек. — Нехай її мати щось скаже.

— Ти, матолку такий, не дери лаха з тещі на власному весіллі. Почекав би хоч із тиждень. Але де там! Якби ти мав хоч краплю сорому, то не заганяв би матір до бічної нави такими запрошеннями!

— Що там із тим записом? — допитувався Рисек, намагаючись якось залагодити суперечку.

— А власне, — підхопив Юзек. — То я врубаю і, як кажуть диктори, сердечно запрошую на перегляд.

У магнітофоні щось заскрипіло, зашуміло, й нарешті ми побачили картинку. Двоє змучених п’ятдесятирічних людей. Вона в бірюзовому жакеті, пообвішувана золотими ланцюгами, наче крутий репер із Гарлема. Він у заширокому жовтавому піджаку а-ля поліцейські з Майямі. Застигли на тлі своєї майстерні, будинку й новісінького авто.

— Любі мої, — почав тремтячим голосом батько, — настала доленосна мить, як казав Михайло Горбачов. І справді настала. Ми щасливі, що можемо поблагословити Вандзю на нову дорогу. І що нарешті вона починає нове життя. Що буде мати своє місце при чоловікові, своє мешкання, свій перукарський салон і свою лавку в костелі. А ми, батьки, тішимося, що можемо допомогти їй усього цього досягнути.

— Доню, — підхопила мати. — Тут є всього доста. Справжній рай, а розпродажі — кожний сезон. А робота, яка тільки хочеш. І в пральні, і в різні по змінах, і в ласкавого панства стареньку доглядати. Тільки закасай рукави, а грошенята самі пливуть на рахунок. Жити і не вмирати. І ще люди на вулицях усміхнені, як у нас після пізньої обідні. Тільки що, — вона шморгнула носом, — тебе нам, Вандзю, бракує. Ну і тієї яблуньки за будинком, яку батько мав обрізати перед від’їздом. А тепер вона, певно, стоїть занедбана.

— Юзек усе пообрізає, мамусю! Я вже припильную! — вигукнула Ванда, забувши, що розмовляє зі скляним екраном.

— А я тужу по тій польовій стежині над Глинянами, — тягнув тато, нервово смикаючи сивуваті вуса. — І по «Трьох Котах» також. А часом, як завіє місцевий гірський вітер, Вандзюлько, то я за всім тужу.

— Вже лишися того, старий, — присадила його дружина, намагаючись повернути на екран веселу атмосферу.

— Навіть по курах старого Войташка, які нам увесь час видзьобували цибульку з грядок. І по його п’яних криках по горілці.

— Я не п’ю горілку! Тільки вино! — вступився за свою честь Войташек, який займав місце на одній із бічних лавок.

— Але нема чого хлипати. Тут є чудово, любі. Адже мешкаємо в країні, де кожна звичайна людина праці може стати президентом.

— Зрештою, ти й сама, Вандзюлько, побачиш, — додала мама. — Бо колись ти до нас приїдеш, аби, як і ми, заробляти на нову дорогу для своїх дітей.

Вони завершили, браво всміхаючись. По-американськи. Вандзя, зворушена записом, стала шмаркатися в хустинку і, певно, геть розклеїлася б, якби не розпорядник — співак і близький друзяка Юзека в одному флаконі, винайнятий разом із гуртом «Екзотика» за якихось там шістсот тридцять злотих. Разом із рештою музикантів він заспівав: «Гіркая, гіркая, гіркая вода, най ся поцілує пара молода!» Гості вловили натяк і почали скандувати: «Гірко, гірко!» І в цей безпретензійний спосіб заохочувати молодят до гарного поцілунку. Молода витерла блакитні від туші сльози, на мить залилася постдівочим рум’янцем, а потім ухопила Юзека за краватку і притягла до своїх малинових уст. П’ять хвилин опісля відпустила, глибоко видихнула і гаркнула у бік оркестру:

— А тепер «Біле танго»! Дами запрошують кавалерів!

Дами підвелись і стали розглядатися по залі. А кавалери втягнули животи і, поправляючи візерунчасті краватки, чекали. Івонна вже витягла Мацека на паркет. Юлька всміхнулася до свого шатена, дівуля в окулярах до Болека. А я? Подивилася на Рисека, він зиркнув на мене. І саме тоді я відчула те, про що говорила Аня. Цілковиту певність у тому, чого я хочу і в чому мені і справді розходиться. А окрім того, до лиха, адже Краків тільки за півгодини звідси!