Тістечка з ягодами - Сова Ізабелла - Страница 41

— Я дам тобі щось заспокійливе. — Він почав шпортатись у шухляді. — Я купив його перед Крисиним від’їздом. Зосталося півфлакона.

— Давай, — простягла я тремтячу долоню.

— Стільки я тобі не дам, бо не хочу, щоб ти пішла слідами Геника. Ковтни при мені дві таблетки. Я відвезу тебе додому й залишу флакончик твоєму татові. То що, їдьмо?

Поки ми доїхали, ліки почали діяти. І дуже добре. Бо я вже не хотіла нічого відчувати.

Дев’яте

Я спам’яталася далеко по опівдні. Пригадала собі пана Геника і зразу вкинула до горла дві таблетки. А слідом і третю, аби заснути. Доки відпливла, встигла пригадати, що сьогодні мені виповнюється тридцять три роки.

Десяте, одинадцяте, а може, ще пізніше

Я розплющила запухлі повіки. Протягом години намагалася пригадати, що трапилося, де я є і що це так дражливо шумить.

— Телевізор. Я ввімкнув його, щоб ти не боялася, — пояснив тато. — Ти так страшно плакала крізь сон, що я не годен був цього чути.

— Ти хотів мене заглушити?

— Ні, я подумав, що, може, це тебе заспокоїть, як мене після відходу твоєї мами. Я п’ять років засинав під телевізор. Боявся тиші.

— А який сьогодні день? — захриплим голосом запитала я.

— П’ятниця, — відповіла Аня.

— А коли похорон пана Геника?

— Був у середу. Я тобі казала.

— Нічого не пам’ятаю, — простогнала я.

— Бо ти була оглушена ліками. Я забув сховати флакончик, ну і ти сама собі призначала дозу, — перепрошувальним тоном пояснив тато.

— У мене хтось був? Чи дзвонив? — запитала я, напівпритомно розглядаючись по кімнаті.

— Був, був. Твій директор, страшенно стурбований тим, що зоставив тобі ті ліки.

— Добре, що зоставив, інакше не знаю, як я пережила б останні дні.

— Важко, але з певністю більш свідомо, — прирекла Аня. — Ми вчора збиралися викликати «швидку».

— На щастя, вона приїхала сама, в особі лікаря, санітара й симпатичої медсестри.

— Якого лікаря?

— Ну того, що дозволив Августові втягнути себе в балачки про мистецтво. — Аня кинула татові красномовний погляд.

— Болека? — Я потягнулася по склянку з водою. Ті таблетки жахливо висушують піднебіння. — Таж він мав бути у відпустці.

— Він спеціально приїхав. На похорон і подивитися, що там із тобою. Але довго ви не проговорили, бо ти була трохи не при собі.

— Трохи… — Я всміхнулась, як космонавт, який саме повернувся з мандрівки на Плутон.

— А був іще хтось?

— Ні, але знаєш що? Дзвонив Бартек. Позавчора. Щоб привітати тебе з днем народження. Ти рада, Ягідко?

Бартек. Це звучить, як ім’я віддаленої планети, випадково відкритої на краю Всесвіту. І будить так само небагато емоцій. Так само небагато.

Чотирнадцяте

Я зірвалася п’ятнадцять хвилин тому. З язиком, висохлим, як тертка, і туманним спогадом про події останніх днів. Який же це день?

— Субота, — поінформував мене тато.

— А похорон пана Геника?

— Був у середу. Ми розмовляли про це вчора.

— Нічого не пам’ятаю. — Я вхопила в долоні пульсуючу довбешку, яка ще тиждень тому була моєю головою. — Суцільна діра.

— Я повинен був краще сховати ті ліки, — зойкнув тато.

— Дуже добре, що не сховав. Не знаю, як я без них прожила б останні дні. О Боже! Я маю несамовито сильне дежа-вю! — оце доказ, про який говорила Пачуля. Доказ того, що я колись уже жила і… на жаль, теж мусила пити заспокійливі таблетки. — У мене таке враження, що я зараз почую про «швидку», яка приїхала сама, без виклику.

— Ніякого дежа-вю, просто ми вже про це розмовляли, — спростував тато. — Вчора.

— Нічого не пам’ятаю. Нічого.

— Ти трохи розклеїлась, Ягідко, але мала на це право. Я все життя беріг тебе від повідомлень про смерть знайомих. Може, я не повинен був цього робити. — Він замислився. — Але я завжди пригадував, у якому розпачі ти була після смерті своїх рибок або білих мишок, і не зважувався говорити про те, що помер наш сусіда з Бакалейної.

— То пан Зенек помер?

— Уже три роки тому, Ягідко.

— А я нічого не знала. І хто ще? Ні, краще не кажи мені, бо я зламаюся. Розклеюсь, як старий понтон. — Я сховала обличчя в долонях.

— Часом і треба розклеїтись, Ягідко, — тихо сказав тато. — Людина не є роботом, запрограмованим на нескінченне задоволення. А сльози існують не лише для того, щоб виполіскувати порошинки з ока, але і з душі також. — Він на хвилю змовк, дозволяючи мені виплакатись. — Окрім того, той ваш директор Рисек сказав, що коли людина притлумлює негативні емоції, то перестає відчувати і позитивні…

Ага. То, може, тому я так небагато відчувала до Бартека.

— …тож ліпше вже їх вихлюпнути, ніж перетворитися на усміхнену бронзову статую, — закінчив тато. — Шкода тільки, що я не знав цього раніше. Може, якби я як слід виплакався, коли пішла Гражинка, моє життя виглядало б тепер цілком інакше. Воно було би впорядкованішим. — Він знову замислився. — Але ти, Ягідко, мною не переймайся. Все не так зле. Я маю тебе, Аню і купу задумів.

Щось ті задуми мене не тішать. Але що вдієш, кожна людина має право на самореалізацію.

— Відпочивай собі, — вів далі тато, — гарно виспись…

— Я вже виспалася за останні… Скільки це тривало?

— П’ять днів, — відповів він.

— Сам бачиш. За останні п’ять днів я не робила нічого іншого, крім спання. Тепер я повинна…

Ну власне, що я повинна? І де тепер моє місце?

— Ти нічого не повинна.

— Але пацієнти! Булка! Вільшина! — простогнала я.

— Рисек повідомив усім, що ти тиждень або два відпочинеш.

— А потім?

— Побачимо за два тижні. Немає сенсу непокоїтися тепер, Ягідко. У такому стані духу ти нічого не вигадаєш. А навіть якщо й вигадаєш, життя так чи йнак тебе заскочить.

Ну, прошу дуже, і це говорить мій тато, людина великих планів і довгорічних проектів.

П’ятнадцяте

— Гелоу, Ягодо!

— Магдо? Ти знаєш, котра година?

— Сьома двадцять сім. Я вже не могла дочекатися, щоби тобі сказати. Вгадай, що сталося?

— Ти стала пити молоко просто з-під корови? — кинула я. — Таке паруюче, з пінкою на два пальці?

— Краще! — проігнорувала вона провокацію. — Ти повертаєшся на роботу!

— Чому Бартек нічого мені не сказав? — подумала я вголос. — Завжди він дзвонив у таких справах.

— Бо він теж іще не знає. Він уже місяць школить орків для нових відділень ФІРМИ в західній Польщі. І повернеться тільки за тиждень, коли ти вже будеш у нас.

— Що значить «будеш»?

— Бо ти можеш починати від завтра, Ягодо. І що ти на це?

— Не вірю.

— Я сподівалася на таку відповідь. Ти і справді повертаєшся. Так вирішив новий шеф.

— Отак просто? Без консультації із зацікавленою особою?

— Ти так не жартуй, а дякуй Богові за якість мовних курсів для іноземців.

— Ти можеш розвинути тему?

— Всідайся зручно і слухай. Він понеділка ми маємо нового супершефа. Боббі Смайл Джуніор, американець, п’ять років у Польщі. Скрізь вихваляється своїм мовним хистом і забороняє говорити англійською: «Я все розуміти. Не мусить перекладати». Боббі, як і кожен свіжоспечений шеф, узявся вичищати закурені кутки. Зазирнув до столу. А також до шухляд і комп’ютерів осіб, рокованих на звільнення. Ну і…

— Переглянув моє барахло, — здогадалась я.

— У яблучко. Забагато мейлів не знайшов, бо ж від кого іх тобі отримувати? Бартек чесний службіст. У робочий час накидає мантію директора з персоналу і не дозволяє собі шкрябати романтичні послання. Я сиджу поряд, а інших друзів у тебе немає.

Приємно слухати щирі зізнання о пів на восьму ранку.

— І що з тим супербосом?

— Він знайшов пародійні пісеньки на честь ФІРМИ і групових зусиль.