Тістечка з ягодами - Сова Ізабелла - Страница 27

— Я хотіла б купити якісь запобіжники для литок із…

— Чапси, — виправила вона мене. — Розмір ноги?

— Двадцять третій.

Вона нахмурила брови. Очевидно, я дала неправильну відповідь.

— Інакше кажучи, тридцять сьомий, — виправилась я дещо тремтячим голосом.

— Я мала на увазі об’єм литки.

— Литки… Ну, приблизно тридцять два сантиметри… чи, може, тридцять три, — гадала я, дивлячись на свої ноги.

— Мені так не здається. Я сказала б, тридцять п’ять. — Замашистим рухом вона вхопила з полиці сірі чапси. — Ці будуть впору. Прошу поміряти.

Я виконала наказ. Тремтячими пальцями застебнула липучки.

— Трохи завеликі, але на джинси будуть о’кей.

— Ви їздите в джинсах? Ха-ха-ха, — заіржала вона. — Добре! Певно, ще й у тих шкарбанах, — тицьнула вона пальцем у мої «адідаси».

— Наразі так… — пробелькотіла я. — Бо, властиво, цей… я мала тільки одне заняття і поступово обзаводжуся відповідним реманентом.

— Тобто?

— Ну… е-е-е-е… В мене вже є лопатка і скребниця, — похвалилась я.

— А шолом?

— На це перше заняття я одягла зимову шапочку.

— Бажаю вам відваги.

— Це була товста шапка. Штибу вушанки, — почала пояснювати я.

— Ну що ж, якщо людина не дбає про власні мізки, їй і справді нема про що турбуватися, — підсумувала пані ротмістр, енергійно потираючи вуса. — То що з тими чапсами? Вам їх запакувати?

— І це була твоя помилка, — сказав Болек. — Якщо ти хочеш чогось навчитися, не починай від відвідування спеціалізованої крамниці. Вона зможе відштовхнути будь-якого початківця.

Сьоме

Лаштуємось обідати. Я перемішую зелений борщ, а Мацек свою протеїнову бурду.

— Ти це серйозно говорила? Що хотіла б поїздити?

— Серйозно, але це було ще в ліцеї.

— Бо якби ти і далі хотіла, я міг би тебе повчити.

— Ну не знаю. Я повинна подумати, все обміркувати. — «Ого! В мені обзиваються татові гени».

— Над чим тут думати, — наполягав Мацек. — Ти маєш час і нагоду. А я маю коней.

— Але я не маю реманенту. Крім чапсів.

— Цього досить.

— А щось на голову? Адже не одягну тюрбан із рушника.

— Вистачить товстої шапки. Або позич у свого старого каску. Ти казала, що він усе накопичує. То як? Сьогодні о сьомій?

Я помчала додому й перенишпорила половину гаража. Знайшла: шолом танкіста, каску пожежника, хокейну і кілька частин від мотоциклетної, кудлату перуку із зачіскою «під пуделя», тюрбан а-ля Глорія Свенсон, дві вушанки (одна фланелева), ковбойський капелюх і шкіряну пілотку з невеличким дашком. І що тут вибрати?

— Ну і класно, — похвалив мене Мацек, окидаючи поглядом пілотку. — Як німецький мотоцикліст.

— Коні не луснуть від сміху?

— Побачимо. Ходи, я представлю тобі своїх хлопців.

Ми вийшли на широку луку. Мацек підвів мене до одного з трьох невеличких коників.

— Це Качок. Поряд Шкатула. На ньому ти будеш їздити.

— А той, що далі?

— Вінету. Старий дідо. Не будемо його мордувати, бо він уже своє відгарував. Двадцять років у школі верхової їзди. Він і досі стає дибки, коли чує дитячі голоси. А там, край лісу Рембо, наш найбільший гордій і вожак стада.

— Оця малеча? — здивувалась я, побачивши сірого поні з хвостом чи не до самої землі.

— Він образився б, якби тебе почув. Ти навіть не уявляєш, які в нього зуби. Тому його треба прив’язувати. Бо кидається на хлопців.

— На людей теж?

— Ні, до людей він лащиться, як псисько. Пестунчик такий, — розчулився Мацек. — Але стосовно інших коней це просто бестія. Бачиш шрами в Шкатули на заду? Це робота Рембо. То що, ведмедики? Беремося до роботи?

Восьме

Я зайшла до ординаторської на зігнутих ногах, як гепард.

— І як воно було? — запитав Болек.

— Жорстко й високо. Але Шкатула — це страшенно класний кінь.

— Йому, щоправда, далеко до скакунів Рогану, зате він товариський, як американські туристи, — визнала Юлька.

— Замість ходити по колу на лонжі, він щомиті підбігав до Мацека і дмухав йому у вуха.

— Це його спосіб привітання, — пояснив Болек. — Шкатула липучий, як мало який кінь.

— І подумати тільки, що Мацек в останній момент викупив його з прогулянки.

— З якої ще прогулянки?

— До Італії. Ну знаєш, із квитком у один бік. Італійці кохаються в конині. Качок теж мав щастя, що трапив на Рисека. Його викидали з кожного клубу у воєводстві.

— За що? — здивувалась я. Качок і справді не мав ангельського характеру Шкатули, але не видавався мені потворою.

— Це довга історія. Він потрапив до тренерів, які кийком і копняками вибили з нього рештки симпатії до їздця. Тому він робить усе, щоб тебе позбутися. Треться об дерева, стрибає в кожну калюжу, бабрається в болоті і стає дибки.

— А Вінету?

— Він пропрацював на конезаводі десять років, а потім його віддали Мацекові за три пляшки горілки. Саме так виглядає польський сантимент до коней. І, певно, не тільки до них.

Дев’яте

— Побачиш, як тобі буде гарно, — запевнював Мацек. — Нема нічого приємнішого, ніж уранішня їзда без підтримки.

— Наразі я відчуваю тільки по кілограму піску під кожною повікою, — буркнула я, поправляючи пілотку. І подумати тільки, що якихось півтора місяця тому о цій порі я була вже по двох кавах і жмені вітамінів. — А так по правді, що ти мав на увазі, коли говорив про цю їзду без підтримки?

— Сьогодні спробуємо без лонжі, — пояснив він, простягаючи мені цвях, перероблений на копистку. — Може, нам навіть пощастить поїздити клусом?

— Клусом? На третьому тренуванні? Я не переживу цієї скаженої швидкості!

— Швидкості? — пирхнув Мацек. — Це хіба б арабський кінь показав тобі, що таке швидкість. Коли заскакуєш на такого, то наче сідаєш у новеньке «порше». М’язи так і виграють попід шкірою, готові до бігу. А якби араб побачив перед собою стільки вільного простору, як тут, на луці… — розмріявся він, перериваючи розчісувати Качка, — він так чкурнув би, що ти навіть не встигла б зі страху наробити в труси. Не те, що ці ліниві «трабанти». — Він поплескав Шкатулу по шиї.

— На місці Шкатули я чулася би скривдженою.

— Він і так знає, що я не проміняв би його навіть на стадо арабів, правда, малий? — Кінь дмухнув Мацекові в засмагле вухо. — Годі балакати, накидаємо сідло і підтягуємо підпруги.

— Готово.

— Перевір добре, бо Шкатула полюбляє надимати пузо. Потім під час їзди випускає повітря, а як відчує, що сідло сидить вільно, дає стрибка, і ти приземляєшся за п’ять метрів позад нього.

— А тобі траплялося падати?

— Та звісно. Коли я одержав Качка, то на першій же прогулянці він скинув мене через голову.

— І що?

— Я попросив його не виглуплюватись, і ми потрюхикали далі. Він уже знав, що немає сенсу шарпатися.

— А чому він такий нервовий? — запитала я. Качок саме виривав собі з грудей клапті шерсті.

— Він терпіти не може, коли затягають підпруги, бо в клубі його били по череву, щоб примусити випустити повітря. І тепер він під час цієї процедури теж має охоту вкусити мене в плече. Часом таки не втримається і вхопить.

— Кусає?

— Ягодо, якби кінь хотів по-справжньому вкусити, він видер би тобі півсідниці. А він тільки щипає. Зрештою, ти ж знаєш, що, коли кусає свій, стерпіти легше. Навіть якщо й дуже боляче. — Він погладив Качка по оксамитовому храпу. — Стремена підтягнула?

— На довжину плеча, як ти й казав.

— То заскакуй. — Мацек притримав коня, а я незграбно видряпалася в сідло. — Наступного разу не випинай задок, бо Шкатула любить часом щипнути, як це зазвичай роблять хлопці. Для нього це пестощі, а в тебе буде синець. Добре, обхопи ногами живіт. П’яти вниз — і вперед!

Шкатула ліниво рушив перед себе, обриваючи листя з усіх придорожніх кущів.

— Ну «порше» він і справді не є, — визнала я, їдучи назирці за Качком.