Тістечка з ягодами - Сова Ізабелла - Страница 22

— Тільки не домовляйся з нею, коли показують «Клініку зворушень», — застерегла Юлька, охолоджуючи обличчя одноразовим вентилятором Маріольки (остання телепокупка). — Але й бряжчить, наче от-от має розлетітися на друзки.

— А надворі задуха, — зітхнула я, занурюючи пальці в горнятко, повне теплуватої «мінералки».

— Слухайте, а може, поїдемо кудись поплавати? — запропонував Мацек.

— Але куди? Басейн працює тільки до сьомої. Поза тим, як ви знаєте, він анітрохи не надається до плавання.

— Ніяких басейнів, а тільки Зеленка, — сказав Болек.

— А не краще Глиняни?

— Шість потопельників на рік. Але чого дивуватися, коли люди залазять у воду після пляшки горілки. Хоч би светри скидали для годиться.

— Або черевики, — озвався Мацек. — Крім того, там не видко дна, стільки всього накопичилося.

— Басейн теж відпадає, отож…

— Тільки Зеленка, — впирався Болек. — Тільки там можна добре поплавати.

— Поплавати? Адже та річечка не глибша як півметра.

— Я знаю місця, де майже метр. І цього чудово вистачить. От побачиш.

Ми запаркувались у затінку старих здичавілих слив, які обсипали землю тисячами дрібних плодів.

— Це недалеко. І побачиш, як там порожньо. Вся банда збирається на пляжі, отам. — Болек показав на віддалену смугу сірого піску. — Там усі товчуться одне по одному. Кажу вам, жах, особливо в неділю. У кожній машині радіо. Гриль біля гриля, а на кожному такий самий шмат шинки чи білої ковбаси…

— Яку обертає така ж сама перекривлена тітонька, — додала Юлька. — Або її набундючений чоловік.

— А що з тим плаванням?

— Зараз побачиш, — сказав Мацек і заскочив у воду. Відважно облив своє бронзове мускулясте тіло. — Треба трохи перейтися. О, тут вище стегон. Занурюємось. І до діла, пливемо брасом проти течії. Бачиш, як класно? Ти можеш так працювати годинами, і тобі вистачає трьох метрів ріки. Дармова «качалка» в поєднанні з масажем.

— Фантастично, — буркнула я з іронією. — Тільки цікаво, хто на це клює.

— Хочеш дізнатися? Ходи до води.

Я зайшла, обережно ступаючи по глинистому дні.

— Глянь он туди, вдалину.

Я глянула. Через кожні кільканадцять метрів людина, а власне, її голова, що стримить із води, як буйок. Голова за головою по всій довжині ріки, аж до обрію.

— І скажи нам, Ягодо, де ти в Кракові мала б такі розваги?

— Ну ти вже не перебільшуй, Мацеку, бо ж Скалки кращі, — заступився за мене Болек, сушачи волосся величезним лікарняним рушником.

— Звичайно, там у сто разів глибше й чистіше. Але розвага значно менша, — зізналась я. — Крім того, о тій порі я, напевно, поверталась би з роботи чи сиділа б із Бартеком і рештою знайомих у котрійсь із модних кнайп на Казимірі.

— Тобі цього бракує? — запитала Юлька, скидаючи за ширмою своє бікіні у тропічні фрукти. — Мацеку, перестань видурюватися з тим фотоапаратом.

— Я хочу, щоб Ягода мала згадку.

— Ти хоч почекав би, поки я зачешуся, а не налітав отак зненацька.

— Такі фотки найкласніші. Бо живі.

— Гаразд, Мацеку, досить, — я відібрала в нього фотоапарат і швидко клацнула Болека, який і надалі змагався з рушником.

— То як, тобі цього бракує? — повторила питання Юлька.

— Спочатку бракувало. Трохи. Але потім стільки всього трапилося, що я не мала коли подумати, а тим паче затужити.

— Знаєш, що, Ягодо? Справжня туга нападає, не зважаючи на те, маємо ми на це час чи ні.

Двадцять восьмий

— Ну, майже готово. — Болек вимкнув плиту. — Тепер тільки зцідити. Трохи фантазії із жіночих журналів: кілька краплин лимонного соку, дрібка екзотики у вигляді куркуми. Подавати на свіжому листі в сутінках.

— Де ти навчився так куховарити?

— Мушу зізнатися, що в Китаї. Ну, знаєш: багата культура, перевірені тисячоліттями рецепти, невідомі для нас, європейців, поєднання приправ і продуктів. А єдине, чого я там навчився, так це уникати м’яса. Тільки таким чином ти маєш певність, що не їси щура чи старезну ворону.

— Навіть якщо ти виразно бажаєш їсти свинину?

— Бажати можна, але хто на це зважає? — Він замислився. — Я розповім тобі одну історію, саме з Китаю. Коли я там навчався, за кожну крадіжку карали смертю. Дарма, чи хтось поцупить кіло золота, а чи мішечок найдешевшого рису. Якщо тебе накрили, тобі хана. Я вибрався на базар у Пекіні, неподалік мого гуртожитку. Купую «левіси», тоді у Польщі страшенний дефіцит. Питаю ламаною китайською, чи їх шили в Гонконзі, а чи в них. Бо про оригінальні немає й мови. Гендляр божиться, що в Гонконзі. «Точно?» — запитую я. «Щоб я до вечора не дожив, якщо брешу. Присягаю своєю родиною, їх шили не в нас». Тоді я кажу: «Ти знаєш, що загрожує злодіям? То добре подумай, бо якщо я дізнаюся, що ти мене ошукав, зголошуся куди слід…» На що гендляр із усміхом: «То, може, ти купиш ті джинси в когось іншого?»

— Сьогодні нікому не можна довіряти, — зітхнула Юлька.

— Ви маєте рацію. Хіба що фірмі «Ле Міракль», — поінформував нас незнайомець із течкою в руках і зачіскою ведучого ТВН. — Але поки я розповім вам більше, передовсім хотів би всіх сердечно привітати. Доброго дня, — він запрезентував міцний потиск долоні, демонструючи досконалу знайомість із порадником «Як справити враження за сім секунд». — Як ви вже напевно здогадались, я є представником фірми «Ле Міракль». Фірми виняткової, з багаторічними традиціями, яка водночас використовує найновіші досягнення сучасної фармакології…

— Чудово, — обірвав його Болек. — Де ми мусимо поставити печатку?

— Я хотів би спершу представити шановним колегам останній знеболювальний засіб нової генерації, «Антивідбійник».

— Я розумію ваш запал, але ми саме збираємось обідати і…

— Так, так, обід — це важлива річ, але, шановний колего, знання — це теж різновид живлення, тому я з приємністю перелічу широкий спектр застосування тих ліків. Як доводять результати досліджень, основною проблемою сучасного світу є біль. Головний, зубний, спинний і ревматичний. На нього скаржаться дедалі молодші особи, навіть діти. На жаль, більшість теперішніх препаратів уже не є…

— Шановний колего… Можна до вас так звертатись?.. Я ціную ваші зусилля. Ми віримо, що «Антивідбійник» — це чудовий препарат, але і коштує він значно дорожче, ніж по два злоті за упаковку.

— Ну звісно, але дієвість і ефективність компенсують…

— Так, дієвість і ефективність — це, без сумніву, прекрасні речі, і ми могли б подискутувати про них хвилин із п’ятнадцять. Проблема в тому, що я кваплюся обідати, а вам, напевно, треба відвідати інших лікарів.

— Але…

— Я знаю, що ви радо впихнули б нам тонну цього чудо-відбійника, але прошу подивитися на устаткування нашої амбулаторії. — Болек прочинив дверцята шафки. — І це не підлягає змінам на найближчу чверть сторіччя. Якщо вам цього мало, прошу скинути оком на мою уніформу. — Він показав на обтріпані шворки і халат, який застібався ззаду на липучки. — То як? Ви й надалі збираєтеся мордувати себе і нас непотрібною лекцією?

— Тоді прошу поставити мені печатку. — Представник фірми простягнув Болекові зошит. — А це кулькові ручки вам на згадку.

— Добродій хотів показати, скільки він визудив напам’ять, а ти загасив його, як ліхтарик на ялинці, — кинула я, розправляючись із гарячими варениками Ядзиного приготування.

— Я позбавив його непотрібних зусиль. Адже всі ми добре знаємо, що ні лікарні, ні станції не вистачить на коштовні винаходи штибу «Антивідбійника».

— Мені його трохи шкода, — сказала Юлька.

— І слушно, бо це гівняна праця. Я знаю, бо сам колись був консультантом. Цілих півроку.

Спершу ти приголомшений багатством обіцянок і перспектив. Заробіток удвічі вищий від пересічної зарплати в поліклініці. Новісінький «комбі», завантажений подарунками від фірми. Щокварталу премія чи заохочувальний виїзд на Майорку. Цікаві семінари у вишуканих місцях Польщі чи Європи. А все це за шість годин безтурботного відвідування клінік, аптек, лікарень і поліклінік. Шість годин на день, під час яких ти мусиш переконувати лікарів, які чудові мікстури продукує твоя незрівнянна фірма. Чар розвіюється вже після першого семінару, на якому пирскаючий штучним ентузіазмом інструктор намагається навчити тебе втулювати лайно за допомогою чотирьох фокусів: теплого усміху, енергійного потискання долоні, елегантного костюма й одноразових кулькових ручок. Нехіть зростає, коли ти дізнаєшся, що оспівуваний засіб відрізняється від інших винятково вишуканою упаковкою та високою ціною. А ти повинен розхвалювати його перед невиспаними лікарями, вдаючи, що приносиш їм магічний еліксир. Маєш, як засмаглі інструктори, випромінювати енергію та життєдайний оптимізм. Мусиш заохочувати, рекламувати, вмовляти і спокушати.