Тістечка з ягодами - Сова Ізабелла - Страница 2

— Смердюча справа.

— Це не смішно, Ягодо. Ти жахливо вляпалася.

— Вляпалася? — форкнула я. — Бартеку! Адже це був лише невинний дурнуватий жарт.

— О Боже, ми забули, що в директора з маркетингу завтра день народження! — Агата ляснула себе по бездоганно напудреному чолі. — І ми досі не купили подарунок. Ягодо, придумай щось!

— Чому я? Адже це твій дядько.

— Мені дуже прикро, що ти застосовуєш такі аргументи. Адже знаєш, що я пройшла крізь густе сито відділу кадрів винятково завдяки відповідній кваліфікації й досвіду, — перерахувала вона, як і завжди, коли чула слово «дядько». — Я терпіти не можу, коли хтось закидає мені вигоди, які мовбито дають родинні зв’язки з керівництвом.

— Я нічого тобі не закидаю, Агато. Просто ти краще знаєш його смаки. Тобі було б легше вибрати відповідний подарунок. А я…

— Всі знають, що ти є нашим Спайдерменом. Людиною, котра з’являється останньої миті й рятує…

— … засохлі плющі й кактуси. Але це зовсім інша справа.

Хвилинку! Вона сказала «Спайдермен»? Я аж ніяк не можу з цим погодитися.

— Погоджуйся, ну прошу тебе. Директор неодмінно це оцінить.

Чудовий аргумент.

— І рада би, але в мене не дуже з часом… — Саме так виглядає асертивна відмова в устах досвідченого психолога. — Мушу завершити звіт і взагалі…

— Ягодо, дирекції було би прикро, якби вона дізналася про твоє легковажне ставлення до ключових справ ФІРМИ.

Ну і що я повинна на це відповісти?

— Може, зробимо так? — запропонувала я. — Я сьогодні розглянуся по крамницях і перед шостою зателефоную або вишлю есемес, а остаточний вибір буде за тобою. Згода?

Агата зітхнула.

— Ну добре. Я відчуваю, що ти ухиляєшся, але нехай це буде на твоїй совісті.

Цілий вечір я ганяла по Ринку, шукаючи чогось для пересиченого п’ятдесятирічного добродія, який має практично все. Чим можна такого подивувати? Парфумом? Він купує їх собі літрами у вільних зонах аеропортів. Абонементом до фітнес-клубу? Він має їх кілька, але жодним не користується. Позолоченою фляжкою? Ми вже йому її дарували, так само як і срібний набір для гри в кості та платиновий перстень із прямокутним оніксом із вигравіруваним написом: «Директорові — вдячний колектив». А може, зробити ставку на щирість і вручити йому велику пляшку відбілювача для сумління? Е-е, він, певно, не знатиме, що з ним робити. В такому разі залишається латунна статуетка авторства такого модного цього року Антонія Кілера або ефектна єдвабна краватка, зі штибу тих, які мали би вражати якістю, а вражають, головним чином, захмарною ціною. Гаразд, нічого іншого я не вигадаю. Пора повідомити Агату.

Наступного ранку Агата влетіла до нашої кімнати.

— І що? Купила?

— Що значить «купила»? Адже я надіслала тобі пару ідей. — «Дослівно пару».

— Надіслала? Ти мала зателефонувати, а не надсилати!

— Я сказала, що одне з двох. Оскільки ти не відповідала на дзвінки, я до тебе написала. Госько, ну скажи, як воно було, — звернулась я до нашої дизайнерки.

— Я нічого не чула, — буркнула Госька. — Я тоді була в бухгалтерки.

Справді була. В сусідньому боксі, за стінкою з прозорого пластику заввишки один метр, бо в нашій фірмі застосовують так звану систему «open-space». Кожен може почути кожного. Звичайно, якщо захоче.

— Тебе, Магдо, не було, але ти, Беато, сиділа тоді поряд за комп’ютером, — боронилась я далі. — Ти мусила чути…

— Не дуже, — Беата на прізвисько Пачуля схилила голову, — бо я саме запалювала свічки для релаксації.

Ну, тоді все ясно. Свідків немає.

— Виглядає на те, що я маю слухові галюцинації. В кожному разі, я вислала тобі на розгляд кілька пропозицій. Можу показати на своїй «мобілці».

— Я нічого не одержала, — Агата наморщила свої доглянуті брови. — І тепер ми маємо серйозну проблему. Дуже серйозну. Я така зворохоблена, що мушу наодинці обміркувати цілу справу.

Вона зникла за пластиковою стіною, а я повернулася до роботи. Через п’ять хвилин одержала «мейл»: «Ти підставила всю команду». Стеменна трагедія. Директор не одержить вчасно краватку, присмачену великим черпаком лестощів. «Тепер ми мусимо поміркувати над креативним розв’язком». Ну так, креація понад усе. «Зосталося мало часу, бо о десятій директор приходить до офісу. Тому швидко напиши мені, який ти бачиш вихід».

— «Ти підставила команду, — стала я передражнювати голос Агати, — і мусиш знайти креативне рішення цієї пекучої проблеми». То що ми повинні зробити, дорогий колективе? Найліпше велику купу. Це якнайшвидше зніме внутрішню напругу.

— Я все чула, — Агатчина голова вигулькнула понад стінкою, що розділяла наші бокси. — І не тільки я. Інші також, правда?

Госька з Беатою покивали головами, вдивляючись у клавіатури своїх комп’ютерів.

— А ти, Магдо?

— Ну чула, але кожна з нас часом понарікає чи пожартує…

— Є цінності і справи, з яких не можна жартувати, — нагадала нам Агата. — Ви знаєте, що я поблажлива, але в цьому випадку… Ну що ж. Я змушена повідомити про все директора з персоналу. Ми у нашій ФІРМІ не збираємося вибачати таку поведінку.

За годину я одержала виклик від директора з персоналу. Він, по правді, міг би й перейтися ті кількадесят метрів, які відділяли його кабінет від нашої клітки, але для чого існують телефони?

— Всі чули, що ти сказала, — поінформував мене Бартоломей, директор із персоналу. Ну, ясна річ, новина дня. — І ти мусиш понести покару.

Я розсміялася, не приховуючи іронії.

— За те, що я вжила слово «купа»?

— Зрештою, ти скоїла кілька інших помилок…

— Цікаво, яких? — пирхнула я. — Написала пародійного віршика на честь ФІРМИ?

— Віршика? — здивувався він. — Це ще більше погіршує справу. Скажу тобі напрямки, Ягодо. — Він відкашлявся й попустив краватку. — На думку Агати, ти перестала розвиватися. Дистанціюєшся від колективу. Не берешся з радістю до нових завдань. Уповільнила темп, навіть гірше — ти не береш участі в перегонах. Поза тим, — зазирнув він до нотатника, — у березні ти відмовилася брати участь в інтеграційних заняттях.

— Бо я не хотіла бути фаховим стукачем.

— Я назвав би це збиранням інформації або внутрішнім контролем за якістю. Твою відмову було розглянуто як спробу відмежуватися від групи. А бачиш цей напис? — показав він на плакат із велетенським «В колективі сила!».

— Бартеку, чи ти віриш у кожне гасло, яке висить на стінах ФІРМИ?

— Мої особисті переконання не мають жодного значення, — прояснив він, скубаючи рівно підстрижену борідку. — У мить, коли ми переступаємо поріг ФІРМИ, ми перетворюємось на згуртовану одностайну команду. Вже немає ні «я», ані «ти», немає особистих інтересів і переконань.

— Знаю, — я кинула йому значущий погляд. Якби не імпортована звичка говорити одне одному «ти», ми й надалі зверталися б до нього «пане директоре з персоналу». — І що ти пропонуєш?

— Агата вважає, що тобі не завадила б відпустка за власний рахунок. Від понеділка. Відпочинь, обдумай усе й поміркуй, чи влаштовує тебе модель кар’єри, яку пропонує наша ФІРМА.

— Так звана м’яка посадка? Спочатку відпустка, а потім звільнення…

— Ти знаєш нашу політику: найслабший мусить піти.

— Коли ти брав мене на роботу, я ще чула, що ви ФІРМА, прихильна до людей. Ти казав, що, на відміну від конкурентів, ви інвестуєте в людей і в їхній розвиток.

— Авжеж. Але тільки в таких людей, котрі хочуть розвиватися. Чи ти пам’ятаєш нашу максиму?

— «ФІРМА — вічне тяжіння до досконалості», — продекламувала я.

— Власне. А я і решта членів команди маємо сумніви, чи відповідаєш ти нашим вимогам.

— І тому ти відправляєш мене за свій рахунок? І то тепер, коли я нарешті повірила, що в моєму житті бодай щось стабілізувалося?

— Тут, у ФІРМІ, ми не шукаємо стабілізації, — нагадав він мені. — Ми динамічні, ти ж знаєш.

Знаю. Я прожила в ній майже п’ять років. У ФІРМІ, що дає виняткові можливості розвитку для амбітних, просунутих і креативних особистостей, котрі полюбляють нові виклики й роботу в молодому енергійному колективі. У ФІРМІ, де серед розмаїтих кар’єрних шляхів кожен може вибрати стежину для себе. Принаймні так я думала. І вірила, що в одному з численних боксів і закапелків ФІРМИ знайдуть сховок навіть ті, хто не конче любить плисти в головному нурті. Приміром, я.