Тістечка з ягодами - Сова Ізабелла - Страница 19

— Ти розумієш, люди зазвичай думають: ага, він переодягається в сукенки, все з ним ясно: Бой Джордж, накладні вії, розпуста й кокаїн.

— Але я не переодягаюся, Мацеку! — обурилась Юлька. — Це для мене нормальний одяг, як для тебе «боксерки» та штани від спортивного костюма.

— А стосовно розпусти, то зараз у тебе буде нагода подивитися на це зблизька, — втрутився Болек. — Ми маємо виклик на вулицю Філіпа.

— Брати Потоцькі? — здогадався Мацек. — То на тебе саме тепер чекає видовище. Юльчина історія відпочиває. Зрештою, ти й сама побачиш.

Я побачила. Стара халупа з утолоченою на камінь глиною замість підлоги й фанерками на місці давно вибитих шиб. Посередині хати, серед сотень порожніх пляшок, велетенський матрац, а на ньому кілька шарів брудних ковдр, перин і пледів, під якими ховається кілька (а може, й кільканадцять?) життєрадісних осіб.

— Доброго дня! «Швидка»! — верескнув Мацек. — Хто тут нас викликав?

Із-під сірого пледа невідь-яким дивом спочатку вигулькнули дві обвислих груді, відтак розчухрана голова, а за нею і решта виснаженого тіла.

— Здається, я, лікарю, — бовкнула його власниця, чаруючи нас беззубим усміхом. — А от пощо, цього я вже не пам’ятаю.

— Тобі, Зосько, кололо в грудях, — нагадав їй хтось, хто лежав під брудно-голубим пледом.

— Ну і ти ревіла, — додала особа, що ховалася під бежевою накидкою.

— Ну так. Бо мене обсів страшенний смуток, коли я побачила мого Сташека з Анітою. То подумала, що піду і заб’ю її. Але дорогою нагледіла будку, а на ній номер: дев’ять дев’ять дев’ять. То й задзвонила. І прошу дуже — з’явився мій ангел-утішитель.

— Сідайте прямо, пані Потоцька. Послухаємо це сумне серце, якщо вже приїхали.

Власниця аристократичного прізвища втягнула жовтавий живіт, демонструючи розкішні ребра.

— Не найліпшим чином, — прирік Болек. — Шуми. А звідки ця пухлина на литці?

— А це, лікарю, ми їхали нашою «сиренкою» по вино. Було вже перед сьомою, тож Сташек спішився. Я заскочила на заднє сидіння, але нога зосталася назовні. Сташек не помітив, узяв і захряснув двері. А ви знаєте, лікарю, як хряскають дверцятами в «сиренці»?

Болек кивнув.

— Щосили.

— Ну. Оце Сташек і захряснув мою ногу.

— А потім натиснув на ґудзик, — додала постать, схована під брудно-рожевою ковдрою. З-під інших перин долинули смішки.

— Болить? — запитав Болек.

— Та вже болить. Але часом щось мусить боліти, що — нє? Цього разу серце. Інакше людина й не знала б, що його має.

— Ви повинні зробити рентген. І незле було б обмежити споживання пального.

— Та яке там споживання, лікарю. Це замолоду людина споживає. Не те, що тепер, коли їй стукнула тридцятка.

— Мені ти і так подобаєшся, — з-під сірого пледа вистромилися дві кощавих руки і загребли пані Потоцьку разом із рецептом.

— Ну то кінець візиту, — оголосив Болек. — Наступний буде, коли Сташек переспить із Ілоною. Хоч я й не знаю, чи слово «переспати» вповні відображає всі барви сексуальної поведінки мешканців цього ложа.

— Тридцять років… Я думала, що цій жіночці щонайменше п’ятдесят.

— Тому я всім повторюю, що алкоголь — не найліпший засіб для консервації.

— А що добре законсервовує?

— Здається, безпечальність і оптимізм. Може, тому ми, поляки, так швидко старіємось.

Двадцять четвертий

— Заходжу до спальні. Вся родина вже зібралася довкола ліжка, бурмоче молитви. Конарська лежить синя, в долонях свічка, щелепа підв’язана, на повіках монети у п’ять злотих. Я вже збирався виписувати свідоцтво про смерть, але щось мені не сподобалось…

— Я ж тобі казала, інтуїція, — шепнула до мене Юлія.

— …тоді питаю, на що вона хворіла. «На все, лікарю. І на суглоби, і на серце, і на легені. Мучилася, старенька, аж шкода було дивитися. То нарешті собі відпочине, і ми теж». Я торкнувся до бабусиної долоні. Холодна, але якась на диво волога. «А вона часом не мала діабету?» — запитую в старшої з дочок. «Ой, мала. Доктор Акула сказав, що мамуня мають у жилах більше цукру, ніж той… кленовий сироп». То я вже зорієнтувався: гіпоглікемічна кома. Штрикнув її глюкозою. Конарська зразу здригнулася. П’ятизлотові монети звалились. Як побачила, що тримає запалену свічку, зчинила страшний лемент. Я думав, що вона дістане інфаркт, та де там. Зірвалася на рівні і давай розганяти товариство.

— Ну то доньки не відпочинуть, — підсумував Мацек.

— Узагалі-то, коли вони вже оговталися від струсу, то навіть зраділи. Хоча старенька і справді вміла залити сальця за шкуру. В нашому тесті вона спокійно здобула б шість балів, а в запалі так і всі вісім. Слухаю вас, — звернувся Болек до присадкуватої пухлявої жіночки з коротким платиновим волоссям, спаленим пергідролем, котра вже хвилин десять заглядала до амбулаторії, нервово поправляючи скуйовджені кучерики.

— Пане лікарю, я прийшла, бо в мене якась висипка… — Вона простягла перед себе червоні, покриті дрібною коростою долоні. — Я вчора робила прибирання на честь приїзду свекрухи з Італії. Ну і дивлюся вранці, а всі руки в пухирях. Самі погляньте. Це щось жахливе. А післязавтра я маю відвідати манікюрницю, — зойкнула вона. — І не знаю, як показатись їй на очі.

— Є й більші нещастя, ніж реакція манікюрниці, — потішив її Болек. — Приміром, відсутність кінцівок. Тому я мушу вас застерегти, що, коли ви не відпочинете від усіляких засобів для чищення, я вже бачу сумне майбутнє ваших рук.

— Ну а коли я мушу від них відпочивати? А всі ці бактерії? Подивіться першу-ліпшу рекламу в новинах. Мало того, що ті лазнички просторі, як наші вітальні, так там іще так чисто, що можна їсти просто з кахлів.

— Я вам цього не радив би, бо куди приємніше їсти зі столу. Ну що ж, я випишу вам масть на ті пухирі. Одначе радив би сильно обмежити користування хімічними засобами. Нехай ваші руки відпочинуть. Риба в річці також.

— Якщо вона там іще зосталася, — буркнула Юлька.

Білявка терпляче чекала на рецепт, недовірливо розглядаючи нас із-під сплутаних кучериків. Оглянула Мацека, відтак Юльку і врешті-решт перевела погляд на мене.

— Ягодо? Це я, Альдона. Пам’ятаєш? Я вчилась у четвертому «Б». Ну та Альдона, яка перевелася до вас на релігію.

Я побачила швидкий перебіг старих плівок зі шкільних часів. Альдона, Альдона, Альдона. Є! Дрібна дівчинка з темною косою до пояса. Вона мріяла про спокійне розмірене життя. Флегматичний чоловік, здібні діти, рожеві люпини у вазі.

— Ах, Альдоно! Я дуже рада тебе бачити.

— Що ти тут робиш, Ягодо?

Як відповісти на таке просте, а водночас підступне питання?

— Вона тут працює. Заміняє іншу людину, — повідомив Мацек.

— Ах, замість того фанатика, про якого волало півміста. Що з ним трапилось?

Я не встигла заступитися за Юзека, бо Болек устиг першим:

— Доктор Морквина, якого ви так недоречно називаєте фанатиком, повернувся до Кракова. І провадить терапевтичні сеанси згідно з новою авторською методикою.

— Ну прошу дуже. Він там, а ти тут. Знов у провінції, — слово «провінція» пролунало в її устах як «поразка». — Твоя… гм… нездала мачуха…

— Аня, — з натиском виправила я.

— Ну власне, ця… Аня казала моїй мамі, що ти закінчила університет із відзнакою. І прошу дуже.

— Наразі пані Ягода пересвідчується, чи влаштовують її запропоновані умови роботи, — поквапився на допомогу Болек. — У разі чого вона завжди зможе повернутися до своєї ФІРМИ в Кракові.

— До ФІРМИ? Ну це інша справа, — дала задній хід Альдона. Хвилину над чимось розмірковувала. — Ягодо, можна тебе на хвильку? Я хотіла би побалакати в чотири ока.

— То йдіть до телезали, — запропонувала Юлька.

Ми пішли. Альдона всадовилася, зробила глибокий вдих і… нічого. Тиша.

— Страшенно важко отак напрямки розповідати про свої проблеми, — озвалася вона нарешті. — Навіть не знаю, з чого б то почати.

— Ти не мусиш квапитися. Хіба що мене викличе диспетчерка, бо часом я їжджу разом із Болеком.