Час великої гри. Фантоми 2079 року - Щербак Юрий Николаевич - Страница 28

Женевський трибунал прийняв амбівалентне рішення, стверджуючи, що клонування людини не порушує фундаментальних прав людини, а династичні суперечки не входять до компетенції суду.

Підбірку з газетних вирізок на цю тему знайдених у бібліотеці Києво–Могилянської академії, принесла наступного дня після вінчання Оля, яка, занепокоєна небезпеками дальньої подорожі свого чоловіка у російські дикі ліси, запропонувала Гайдукові свою програму дій.

Перше: рота китайських народних добровольців під команду–ванням Миколи Мармизи (охорона Гайдука) з важкою стрілецькою зброєю рушає негайно до Суздаля кіньми і з трьома бронеавтомобілями «Козак», завантаженими подарунками новому російському цареві.

Друге: сам Гайдук з кількома членами делегації транспортується до Суздаля іншим способом, а для того, щоб дізнатися, яким саме, треба йому негайно відвідати «Чорнобиль-30».

Гайдук, який уже майже звик до химерного поєднання шаленої енергії, тверезого розуму та молодіжних фантазій дружини, зітхнувши, погодився з цим. Він і сам розумів, наскільки небезпечною і важливою стане подорож до Суздаля.

33

Працюючи радником гетьмана з національної безпеки, Гайдук ніколи не бував на особливо таємному спецоб'єкті «Чорнобиль-30», що входив до сфери особистої відповідальності К.-Д. Махуна, який ревно оберігав своє дітище від зайвої уваги підлеглих, навіть найближчих. До Гайдука доходили різні чутки щодо діяльності спецоб'єкта «Чорнобиль-30» (відкритими для світу залишалися лише протиатомні скафандри «Чорнобиль-30»), але він заборонив співробітникам ВІРУ збирати окремий файл, присвячений «Чорнобилю-30», бо це було б грубим порушенням прямих наказів гетьмана, його суворої заборони.

Їхня нинішня поїздка до Чорнобиля також була обставлена таємним ритуалом: Оля не сказала своєму шефові Василю Волі, куди вони їдуть (повідала лише, сором'язливо опустивши очі, що подаються «у рамках медового місяця туди, де чекає на них богиня Траха»), і дозволила запросити тільки Валер'яна Шморгуна — як виявилося, довірену особу для зв'язку з «Чорнобилем-30».

Враховуючи сумний досвід весільної прогулянки до ЗЕК-116, на даху «Козака Мамая» встановили спарену швидкострільну гармату GMAS-33 (калібр 33 мм, народна назва — «тещин язик», яка змітала все навкруги в ближньому бою від п'ятдесяти до трьох тисяч метрів). Гарматою заправляли Гайдукові друзі — братчики Микола Мармиза та Микита Іваненко, які першими приїхали до Києва на виконання розпорядження ЦКР Чміль та Гальперин затрималися в братстві, щоб підшукати собі заміну.

Коли проїздили повз Куренівку, вже за пам'ятником старому київському трамваю, який був свідком глинисто–дощової, селевої катастрофи Бабиного Яру, Гайдук звернув увагу на корпуси Китайсько–українського університету високих технологій імені Ден Сяопіна, на всіх поверхах яких світилися вікна й спостерігався рух людських постатей.

Гайдук зітхнув. Поки Воля цитує Велесову Книгу в Києві не працює жоден український університет. Він подумав, що, либонь, у Бостоні та ж сама ситуація: в темряві, в холоді й мороці світяться вікна китайських університетів, а Гарвард і МІТ зяють пусткою.

У Нових Петрівцях, біля брами Межигірського національного іс–торико–природного заповідника — бібліотеки Ярослава Мудрого, їх зупинив патруль.

Люди в незнайомій Гайдуку чорній формі, добре озброєні (на чорних бейсбольних кашкетах можна було побачити знак атома), ретельно перевірили документи киян, звіривши з попереднім списком на невеличкому лептопі командира. Оля, яка явно знала командира, кинула йому кілька незрозумілих слів — мабуть, пароль, — він зазирнув усередину «Мамая» і підняв руку.

— Ми будемо вас супроводжувати, — повідомив. Ескорт — їх було чоловік двадцять — усівся в чотири темно–сірі військові джипи «Джура», два спереду і два позаду «Мамая», і колона рушила. Порожнє шосе вело на північ: Димер — Іванків — Чорнобиль. За п'ять кілометрів до Чорнобиля їх зустріло КПП та огорожа, що складалася з трьох ліній колючого дроту й захисного муру з надміцного нанобетону — заввишки три метри, з потужними прожекторами, як у тюремній зоні. На в'їзді до КПП, перекритому сталевими надовбами, висіли грізні оголошення: «Стій! Ти в'їжджаєш до закритої зони»; «Висока радіація!»; «Стій! Перевірка документів»; «У разі порушення — стріляємо без попередження».

Їх знову перевірили люди в чорній уніформі. Гайдука особливо вразили їхні засмаглі обличчя — наче повернулися з теплих сонячних країв, — що контрастували з блідими, анемічними подобизнами його супутників. «У них що — своє сепаратне чорнобильське сонце?» — подумав Гайдук. Швидко проминули Чорнобиль, що анітрохи не нагадував покинуте, притрушене радіоактивним пилом забуття містечко, а навпаки — вразив широкими, добре освітленими проспектами (Гайдук запам'ятав проспекти академіків Бар'яхтара і Легасова), новими чотириповерховими будинками–котеджами, оточеними соснами, білими і оранжевими електромобілями, що тихо снували по вулицях.

З Чорнобиля подалися до Прип'яті, але не доїхали; після мертвого Леліва звернули, не доїжджаючи до Копачів, наліво — ніби в напрямку Чистогалівки.

І тут трапилася ще одна дивина: Гайдук незчувся (втратив на мить концентрацію й не помітив), як їхня колона опинилася під землею: це був тунель з чотирма смугами руху добре освітлений. У бічних «кишенях–стоянках» Гайдук побачив важкі темно–сірі тягачі з закритими платформами незрозумілого призначення. У таких колись транспортували мобільні стратегічні ракети наземного базування «Сварог» — доти, доки гетьман Махун не знищив їх на ультимативне домагання Конфедерації держав Північної Америки, яка погрожувала припинити фінансову допомогу Україні й позбавити членів Ареопагу архонтів та олігархів їхніх рахунків в офшорах та маєтків на Флориді. Але головною принадою для гетьмана стала обіцянка американців запросити його до Білого дому й сфотографуватися з Ендрю Ван Лі.

Система підземних тунелів розгалужувалася — це було справжнє підземне місто з цехами й лабораторіями, магазинами, складами й центром відпочинку Гайдук ще раз з сумом подумав, що він виявився далеко не найкращим керівником розвідувальної організації, яка за його наказом дивним чином не помітила об'єкт «Чорнобиль-30». Було порушено головний принцип розвідки: знати все без винятків. Нарешті колона виїхала на просторий підземний майдан, освітлений з особливою яскравістю, і зупинилася перед спорудою, що трималася на восьми легких, сяючих алюмінієм і нікелем, конструкціях–колонах. Навпроти розташувався монумент: довга колона людей у дивних свинцевих накидках (ці люди виглядали як олов'яні солдати) виходила на майданчик, де лежали розкидані уламки реактора, і приречено спускалася у підземелля, зникаючи назавжди — мабуть, згоряючи у пекельному полум'ї.

— Пам'ятник ліквідаторам, — прошепотіла Оля.

З будинку, де містився адміністративний центр «Чорнобиль-30», вийшов молодий усміхнений офіцер у чорному мундирі з двома червоними шевронами й чемно привітався з Гайдуком.

— Вас чекає Інспектор Кварк.

Оля і Шморгун прослідували за Гайдуком; Мармиза та Іваненко, засліплені після темряви братства, до якої звикли й вважали природною, вражені, наче потрапили до раю, залишилися в кафе у вестибюлі, а Крук переставив «Мамая» на дальню стоянку й влігся спати в бронеавтомобілі.

Гайдука з супутниками ввели до великої зали, три скляні стіни якої відкривалися на неозорий український степ, якому кінця–краю не було: тут золотіли соняшники, що повертали свої голови за сонцем, шелестіли бронзові зарості кукурудзи, а на безмежному баштані червоно і оранжево світилися планети гарбузів, темно–зеленими ядрами лежали прохолодні кавуни. Після похмурого мороку Великої Темряви з її низькими грифельно–брудними хмарами, що прасували Землю і пригнічували людські душі, небо на панорамі здавалося прозоро–глибоким, з переходом від легковажної блакиті, створеної для птахів, до чорно–фіолетових космічних заповідників Бога.