Капелан Армії УНР - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" - Страница 6

УНР, потрапить в руки характеристика його,

підписана головою тамтешньої громади: «єсть вельми

усвідомлений і корисний в українських справах і визначається

великою популярністю і поваженієм поміж

українського населення» – Пащевський знічено й поспіхом

закриє ту папку, мов натрапив не на власну ха

 23

рактеристику, а ненароком підглянув у чуже вікно, геть

тобі до непристойного діла вдався.

У столиці отець Павло в нові клопоти з головою

порине. Його підпис стоятиме поряд з іншими у розпорядженнях

надрукувати тексти Універсалів і актів

Української держави «для оголошення їх з церковних

кафедр народові». В особливому спротиві, перепонах і

хитромудрих рогатках триватиме підготовка до скликання

Всеукраїнського церковного Собору.

Як хліб насущний потребувався Собор, бо гомоніла

Україна не тільки про державну свою незалежність, а

й про непідлеглість церкви – у кожному повіті, мало не

на кожному зібранні мирян про це йшлося. Та скликати

Собор було вельми непросто, навіть делегатам з’їхатися

– фронт, як з пісочку ліплений, сипався і валився, кидали

окопи солдати і хмарами бігли додому, штовханина

і несусвітня лайка стояла на залізничних станціях, знервований

люд у солдатських шинелях тюлькою набивав

вагони, висів гронами на підніжках, як рушав потяг

– куди вже цивільному тут вклинитися.

У розбурханому Києві, де на всіх будинках, тумбах

і навіть стовбурах каштанів тріпотіли на вітрі шматки

листівок, плакатів та відозв різних мастей – від монархістів

до анархістів – духовенству не було на кого надіятися,

окрім на себе та українського духу мирян. Бо влада,

здавалося, українська, на чолі з головою першого уряду

Винниченком, рішила твердо дотримуватися «невтручання

в справи церковно-релігійні, як справу приватну,

як справу людської совісті, що не підлягає компетенції

урядових державних чинників».

Правда, пішла таки депутація, і Павло Пащевський

у тім числі, на порозуміння до Голови Генерального секретаріату.

Іван КОРСАК24

– Як соціаліст, церкви не визнаю, – відвернувся тоді

Винниченко.

Подивовано тільки крутили головами в депутації, не

йняли віри такому, і подалися ще до Грушевського.

– Обійдемося і без попів, – як сніг на голову, впали

слова Михайла Сергійовича. Це тим більше було дивовижним

для його відвідувачів, бо знали Грушевського

як людину віруючу, оповідали знайомі Пащевському,

коли бував Грушевський у Криворівні, то разом з Іваном

Франком ходили в тутешню церкву – Франко був за

дяка, а Михайло Сергійович тихо собі молився.

Але найважче складатиметься у Пащевського з духовенством,

у якого навіть рвучкі протяги всенародних

хвилювань не могли вивітрити з голови імперського

духу. Супився й відвертався тодішній київський митрополит

Володимир, корінний тамбовець, якого доля

закинула у такий далекий і незрозумілий для нього

край: кривився митрополит і міцно затискував губи,

ледве мову заводили про всеукраїнський Собор. Отця

Павла Пащевського призначають єпархіальним комісаром

Київської духовної консисторії, і він цей спротив,

нерідко притаєний, тихою сапою, відчує сповна з

перших днів – до смішного доходило: печатку і то йому

не хотіли віддати. На повідомлення про Собор у пресі

отець Павло не отримає митрополичої згоди; митрополит

тільки головою рвучко крутне, мов від раптового

нападу зубного болю.

– І нехай, – махнув спересердя рукою Пащевський,

сів за стіл і сам підготував те повідомлення, переписав

у кількох примірниках і розвіз особисто по редакціях

Києва.

Куди складніш повелося, коли московський посланець

митрополит Платон, вкупі з організатором

 25

чорносотенного «Союза русского народа» Антонієм

Храповицьким, Євлогієм та іншими деякими ієрархами

заповзялися за будь-яку ціну не допустити на Собор

архієпископа Олексія Дородницина. У них все ще перед

очима стояло велелюддя на площі святої Софії, як проголошували

Українську Народну Республіку.

Лопотіли на свіжому вітрові прапори, які так довго

чекали свого часу, говорили дзвони і співало небо, всю

площу та ще й прилеглі вулиці заполонив торжествуючий

люд, обличчя якого світилося радістю, а як стихли ті

дзвони, то над головами пролунав все ще кріпкий голос

сивого архієпископа:

– Я українець і не стидаюся і не боюся заявити це

голосно. Я любив і люблю той народ, до якого належали

мої батьки, мої діди, прадіди, серед котрого я родився,

виріс, мовою котрого співав…

А щоб в нікого не виникало сумнівів, свій виступ

владика віддав у пресу і вже 6 грудня кияни, хто із захопленням,

а хто з погано прихованою злістю й шипінням

гортали сторінки газет:

– Не бути українцем я не можу, так само, як дуб не

може переродитися в березу, липа в сосну… Я не можу

перемінитися в якусь етнографічну сумішку з фіна, череміса,

чувашина й ін. Решту своїх сил я віддам цілком

і безповоротно службі духовним і церковно-релігійним

інтересам свого українського народу так, як я їх розумію.

Та прошу вірити, що я до кінця своїх днів зостануся

православним архієреєм, які б не були тяжкі та злиденні

ці дні, і не зраджу тої святої віри, за котру билися мої

предки в рядах запорожців. Архієпископ Олексій, доктор

церковної історії.

Хитро та вправно, як з молодого і податливого лика

плете селянин постоли, плів московський посланець

Іван КОРСАК26

з тутешніми своїми прихильниками розмаїті інтриги,

щоб завадити архієпископові Олексію. Сперш владику,

аби лиш усунути від роботи Собору, спробували виманити

в Москву.

– На основі указу синоду ви конче маєте виїхати до

патріарха, – розпоряджався, як у власній коморі, митрополит

Платон, штрикнувши настороженим поглядом

владику Олексія.

– У мене про це немає жодного документа, принаймні

якоїсь телеграми, – спокійно відповів архієпископ.

– Вам телеграма надіслана, – нахрапом спробував

взяти Платон.

– Ні, не надходила.

– Може бути… е-е-е… при нинішніх поштових негараздах,

при цьому воєнному безладі все можливе, – позадкував

раптом російський гість. – Але я певен, що небавом

її одержите.

І подає указ московського синоду. Архієпископ біг

рядками того паперу, сповненого роздратування, подиву

і погроз: як це посмів якийсь провінційний ієрарх мати

свою особливу думку?

– Цей шлях не приведе до бажаних вам результатів,

– повернув те добро він митрополитові Платонові.

– Я не боюся ніяких погроз.

Владика Олексій Дородницин так і не поїхав в Москву.

Кілька гострих розмов було в отця Павла з митрополитом

Платоном. На засіданні Всеукраїнської православної

церковної ради йшла якраз мова про склад майбутнього

Собору.

– Нам обов’язково потрібно запросити на Собор

представників від Грузинської і Румунської православних

церков, – доповідав отець Павло.