Капелан Армії УНР - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" - Страница 42

автокефалії самочинно. Тому до вирішення цієї справи

на Помісному Соборі УПЦ ця Церква повинна залишатися

підпорядкованою Московській Патріархії, але з правами

автономії, яку свого часу надала їй Російська Церква. Главою

Православної Церкви в Україні став архієпископ Олексій з

правами обласного митрополита й екзарха, скасувавши екзархат

митрополита Миколая (Ярушевича). Разом з іншими

єпископами він утворив Автономну Православну Церкву на

Україні.

З німецькою окупацією Волині влітку 1941 року владика

Полікарп (Сікорський) на підставі декрету митрополита

Діонисія від 2 серпня 1941 року стає правлячим єпископом

Луцької єпархії в сані архієпископа Луцького і Ковельського.

Тим же декретом Волинська єпархія, юрисдикцію якої перервано

більшовицькою окупацією, а відновив тепер митрополит

Діонисій, була поділена на дві: Луцьку і Крем’янецьку. Але

архієпископ Олексій, що мав очолити Крем’янецьку єпархію,

ще до одержання цього декрету скликав згаданий собор єпископів

у Почаєві і очолив Автономну Православну Церкву.

Митрополит Діонисій прагнув влаштувати самостійне

церковне життя на землях України. Він мав намір у вересні

 167

1941 року прибути до Почаївської лаври на свято преподобного

Іова Почаївського, особисто скликати Собор єпископів

звільнених земель України за тогочасною термінологією й

покласти початок УАПЦ на канонічній засаді Томосу Вселенського

Патріарха 1924 року. Але німецька окупаційна влада

категорично це заборонила.

Тому церковно-громадський провід на підставі ухвал

церковних рад на Волині, зв’язуючись у грудні 1941 року з

митрополитом Діонисієм, якому Волинь канонічно підлягала,

просить його призначити адміністратором Православної

Церкви на звільнених українських землях архієпископа Полікарпа.

Декретом від 24 грудня 1941 року митрополит Діонисій

це прохання українців задовольняє, призначаючи

владику Полікарпа тимчасовим адміністратором Православної

Автокефальної Церкви на звільнених землях України

і благословляє йому разом з архієпископом Поліським

Олександром (Іноземцевим) висвятити для України українських

єпископів. Архієпископ Олексій (Громадський) зі

своїми єпископами цього декрету митрополита Діонисія не

визнав.

Так постала тоді у нашій Батьківщині церковна двовлада:

була Православна Церква Українська, очолювана архієпископом

(пізніше митрополитом) Полікарпом і Церква Російська,

очолювана митрополитом Олексієм.

Головним завданням для архієпископа Полікарпа на

той час було створити свою ієрархію. Адже поза єпархіями

в західних областях України правлячих православних ієрархів

в Україні не залишилося. Православних українців у цьому підтримував

архієпископ Поліський і Пінський Олександр (Іноземцев).

На початку лютого 1942 року архієпископ Полікарп

виїхав до Пінська, кафедрального міста владики Олександра.

Дорогою взяв із собою в Ковелі кандидатів у єпископи – волинських

протоієреїв Никанора Абрамовича та Івана Губу. У

Пінську 8–10 лютого 1942 року відбулись єпископські хіротонії.

8 лютого архімандрита Юрія (Коренастова) було висвячено

на єпископа Берестейського – вікарія владики Поліського,

9 лютого – архімандрита Никанора (Абрамовича) на єпископа

Чигиринського (Київщина) і 10 лютого – архімандрита Ігоря

Іван КОРСАК168

(Губу) на єпископа Уманського (Київщина). Два останні українські

єпископи постановою цього Собору єпископів у Пінську

були тимчасовими вікаріями владики адміністратора Полікарпа

з перебуванням у Києві.

Архієпископ Олександр (Іноземцев) був висвячений 4

червня 1922 року митрополитом Юрієм (Ярушевським) і архієпископом

Діонисієм (Валединським); архієпископ Полікарп

(Сікорський) був висвячений 10 квітня 1932 року митрополитом

Діонисієм (Валединським), архієпископами Феодосієм

(Федосьєвим) і Олексієм (Громадським) та єпископами Симеоном

(Івановським) і Савою (Совєтовим). Тому українським

ієрархам, висвяченим тепер руками архієпископів Полікарпа

і Олександра, не можна було закинути неканонічності й безблагодатності.

Це міг робити хтось зі злої волі й причин більш

політичного, ніж релігійного характеру.

Отже, українське громадянство було глибоко вдячне митрополитові

Діонисію й архієпископові Олександру, росіянам

за походженням і вихованням, які стали добродіями для

Української Православної Церкви.

Волин. єпарх. відом. – 2007. – № 10 (35).

Петро Певний

(1888–1957)

Народився в Полтаві 1888 року, навчався у Харківському

технологічному інституті і Московському університеті.

Брав найдіяльнішу участь в українській революції 1917–

1920 років, учасник Першого Зимового походу, редагував

(співредактор) у Києві щоденне видання «Відродження», у

Кам’янці-Подільському видання «Україна». Після поразки

УНР продовжує займатися українською справою у Варшаві,

а з переїздом у 1928 році на Волинь – в Луцьку. Тут редагує

газету «Українська нива», покладає на свої плечі величенький

громадський клопіт – близько шести років очолює

Волинське українське об’єднання (ВУО), був головою українського

клубу «Рідна хата», головою Товариства імені Лесі

Українки, членом ревкомісії Товариства Петра Могили і

ще мав ряд досліджених і недосліджених обов’язків. Посол

 169

польського сейму в 1930–1936 роках, очолював Українську

парламентську репрезентацію Волині.

Цікава і доля рідні. Брат Микола Герасимович Певний майже

десяток років клопотався професійним театром в Луцьку.

Син Богдан – художник, журналіст і письменник, здобув освіту

в Національній академії дизайну в Нью-Йорку, Колумбійському

та Нью-Йоркському університетах. Автор відомої картини

«Земля», написаної до тридцятиліття Голодомору, ряду інших

полотен і плакатів, організовував виставки за океаном митців-

українців, видавав монографії, власні повісті, був членом

редколегії журналу «Сучасність», багато дбав про повернення

в українську культуру імен митців та їхніх творів. І то це все –

лише невелика частина зробленого цією унікальною родиною.

Зі зрозумілих причин Петро Певний при початку Другої

світової війни емігрував у США. Помер у 1957 році.

Сергій Тимошенко

(1881–1950)

Архітектор і суспільно-політичний діяч.

Народився в с. Базилівці на Чернігівщині, брат Володимира

і Степана. Як студент Інституту Цивільних Інженерів

у Петербурзі був діячем Української Студентської Громади і

членом Північного комітету РУД (згодом УСДРП).

По закінченні інституту працював за фахом у Ковелі, Києві

(будинки Юркевича та Лаврентієва в українському стилі) й

Харкові (також будинки в українському стилі Попова, Бойка,

проекти міст-садів).

З початком революції 1917-го – губернський комісар Харківщини