Капелан Армії УНР - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" - Страница 3

досвіток, як засіріло на сході, наздогнав Пащевського засапаний

підстаршина.

– Отче, там наш козак помирає…

Отець Павло зупинився і виждав з підстаршиною,

допоки мимо них, хилитаючись на вибоях і бризкаючи

багнюкою, проїхало кільканадцять підвід. Біля вмираючого

ще клопотався лікар, що вистудженим голосом вговорював

хворого і тицяв тому якусь пігулку.

– Не треба, – не згоджувався хворий, ще зовсім молодий,

худа патичка, прикрита до підборіддя рядниною.

– Мені вже ніщо не поможе, а пігулки тим віддасте, кому

жити.

Отець Павло подивувався тому спокоєві в погляді,

яким хлопчина дивився у сіре переддосвітнє небо, де

тільки прорізувалися обриси рваних і пошматованих вітром

хмар, дивився не очима молодої людини, пуп’янка,

що ледве вигулькнув на світ білий і ще не знає ані

 11

пекучих приморозків, ані ядучої та черствої посухи: він

дивився поглядом чоловіка, що проніс на плечах вже добрячу

копу літ, знає всі химери й спокуси світу цього,

то ж має право зневажити і знехтувати їх; за низькими

недоброзичливими олов’яними хмарами хлопець вже

бачив ясне сонце і небо незайманої чистоти – і він був у

злагоді з ними.

– Пече мене, отче, немилосердно пече, – застогнав,

як приступили до сповіді.

– Молися, дитино, хоч подумки, як уголос несила. І

Всевишній облегшить тілесні муки…

– То вже не тіло, отче, пече душа… Як ішов я сюди,

то зорав півгорода, а половину не встиг… Як же мати саменька,

з отою лопатою по весні…

Раптом на мить розірвав вітер хмари, зблиснуло

було сонце лише краєм одним, але так само його раптово

брудно-сіра пелена заступила; хлопець ще хапонув,

схлипнувши конвульсійно, повітря – і відійшов. Пащевський

через хвилю яку повільно долонею протягнув обличчям,

закриваючи очі, такі самі спокійні і умиротворені,

з віями довгими, ще й загнутими, мов у дівчини,

наприкінці.

Знімали мовчки шапки і хрестилися вояки, проходячи

і проїжджаючи повз нашвидкуруч змайстрованого

дерев’яного хреста на узбіччі, першого хреста в їх далекій

хресній дорозі… Вони йшли без зупину, оминаючи

великі населені пункти. Чавкала під ногами розтовкмачена

земля, клекотіли вози, і як під вечір спинилися

врешті напівпритомні, навіть собі не повірили – стільки

кілометрів було за плечима…

То від потреби важило, коли в черговий перехід вирушати:

у сірий невиспаний досвіток чи в безпросвітню

ніч, ясного дня, а чи злої негоди; тягар похідної поклажі

Іван КОРСАК12

інколи куди менше важив і муляв, аніж спомини про

хмурні попередні, такі непрості часи. Мало того, що

в незнану і небезпечну дорогу вирушали обідранцями,

думав Пащевський, ще й без належного гроша у

скарбниці.

Пащевський знав, що аж надто гоноровим командирам

Волоху і Данченку не тільки заманулося самим

поатаманити, ввійшовши в змову з більшовиками, а

ще й вдалося збунтувати своїх козаків. Коли віддали

наказ юнацькій школі їх роззброїти, то й молодь збаламутили:

мовляв, слід утриматися «від проливу крові

». Не справилася також охорона Петлюри. За чотири

дні до походу змовники захопили в Любарі державну

скарбницю, забрали з собою два з половиною мільйони

українських карбованців і тридцять тисяч срібних

царських рублів – врятувати вдалося мізер. Отак «поатаманивши

», подалися вони зі своїми прихильниками

в напрямку Чуднова, на з’єднаня з більшовицьким формуванням.

Пащевський тільки не знав про причини раптового

від’їзду Симона Петлюри перед походом, то вже згодом

чинний прем’єр Ісаак Мазепа розкаже деталі, дивовижними

шляхами, аж через Бухарест добравшись до учасників

Зимового походу.

Мазепа зайшов до Петлюри напередодні, як той

вже готовий був рушати в дорогу. Петлюра виніс з бічної

кімнати звичайну шинелю і подав її Ісаакові Прохоровичу.

– Візьміть, ця шинеля для мене була завше щасливою.

Он дірка на висоті грудей, куля пройшла крізь сукно, а

мене навіть не ранила – то як ми арсенал від большевиків

боронили. А ще прохання не загубити її, привезіть

мені потім.

 13

Петлюра від’їхав мовчазний, як ніколи, і слова не

вимовив про мету від’їзду – такого ще не траплялося.

І ще чималенько гіркого оповів Мазепа, особливо

про стан українства за рубежем. Прибила його листопадова

катастрофа, не жменями, а пригорщами сіяла

розгубленість і дезорієнтацію, безголов’я і чвари… У

віденському журналі «Воля» українці цеберками обливають

один одного брудом, чубляться групками чи

й окремими особами між собою. Але не тільки про

полинне-гірке згадалося Ісаакові Прохоровичу, аж

ясніло обличчя, коли мова зайшла про капелу Кошиця,

що якраз виступала на найкращих сценах Європи

– сперш у Франції, потім Бельгії та Голландії, а завершувала

турне в Лондоні. То невпинний тріумф української

пісні і всієї нашої музичної культури, казав

Мазепа, він на свої очі бачив рецензію у французькій

газеті «La Depeche», де кореспондент зізнавався

щиро: «Вважаю себе безпомічним передати вражіння

від цих двох концертів, які були годинами чистої радости…

З перших акордів губиться почуття реальности,

забуваєш убогу землю і переносишся уявою в

якийсь святий храм, де празнується чудесний культ

вічної краси… Кажуть, що українці з слов’янських

народів найближче підходять до нас темпераментом,

і дійсно твори, які ми чули учора, не носять печаті

безнадійности, вони не мають «покаянного стилю»

російських пісень; в цих творах, навпаки, відчуваєш

якийсь оптимістичний гумор, делікатну фантазію, яка

не раз викликала у мене згадки про наших прегарних

композиторів XVI віку».

Ісаак Прохорович якось сковтнув, мов задерло йому

від простуди у горлі, як по пам’яті цитував рядки з іншої

газети, бельгійської «Journal de Liege»: «Якщо спів

Іван КОРСАК14

має силу перемоги, то брати українці мають бути горді,

– вони завоювали своїми піснями Льєж».

Таке воно життя, думав Пащевський, бредучи у колоні

зморених вояків, дехто з яких, чалапаючи, навчився

навіть здрімнути собі на ходу, ми здатні завоювати

Льєж і Париж, Амстердам і Лондон, тільки не здатні

Бобринець відвоювати, якийсь хутірець маленький, на

якому зродились, землю свою, з якої зросли і пішли на

великі життєві шляхи.

Дороги, дороги, дороги…

Залізницю Козятин – Вінниця, безперестанно курсуючи,

охороняли білогвардійські поїзди, але дивом без

втрат перейшли ту колію, рвучко і несподівано захопили

станції Голівка і Голеандра.

На станції отець Пащевський побачив знайомого уже

підстаршину, котрий продавав веселі витрішки і речитативом,

майже приспівуючи, декламував з Лесі Українки:

Шотландське військо зайняло

Англійців під горою,