Выбери любимый жанр

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Тиха правда Модеста Левицького - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" - Страница 7


7
Изменить размер шрифта:

   -Якщо Україна зможе створити більш-менш сильний уряд, то цим  добре укріпить свій суверенітет.

   -Ми ведемо боротьбу  проти большевиків вже стільки місяців лише власними засобами. Без найменшої помочі. Хіба то не ознака сили?

   - Це сильний аргумент.

   -Щедрою рукою даються Денікіну мільйони, він може за гроші найняти добрих офіцерів. А в нас люди воюють не за гроші. Хіба це не доказ авторитету української влади?

   -Антанта втомилася після чотирьох літ війни. Хай буде між нами, але Франція вже не хоче більше воювати, хіба енергійніше  підключаться Румунія та Польща.

   - Без бази – фронту проти большевиків не може бути. Україна ж є центром.

   - Я буду телеграфувати до свого уряду про необхідність визнання суверенітету України і технічну допомогу,- сказав Авенацо насамкінець.

   Того вечора втомлений, з посірілим обличчям, що за останні тижні витягнулося і осунулося, Матушевський чи не вперше поскаржився Левицькому:

   -Робиш, робиш, а тої роботи ні попереду, ані позаду не видно… Всі погоджуються, всі кивають схвально головами, тільки помочі Україні досі ніякої.

   Дві зустрічі в американському посольстві пройшли начебто успішно, але тут думки в колег розділилися. Посол Дроперс складав враження людини відвертої, без помпи і марнославства: сіли, закурили, розмову повели відразу без хитрощів і дипломатичних вихиляс.

   -Мої симпатії однозначно на боці України.- пустив акуратне кільце диму від сигари Дроперс.- Але ж політика не тут робиться.

   - Розуміємо, але сюди ми приїхали, аби просвітлити бодай трішки  геть закаламучену і заплутану лихими людьми українську справу.

   Швидше мова просувалася, коли з англійської перейшли на німецьку, непомітно встановилася атмосфера довіри і склалося враження. що всі тут давно вже знайомі.  Особливо зацікавили Дроперса економічні викладки, які показали ступінь визиску України колишньою імперією.

   -Я тепер все розумію. – пухкав димом Дроперс як паровоз, що набирає тяги.- тільки скажіть, яку реальну поміч ми можемо дати взагалі і чим я особисто міг би стати вам у пригоді?  Ви здогадуєтеся, що Америка ні одного жовніра вам не направить, бо це викликало б протест у нашій країні.

   В час другої зустрічі Дроперс так само був простим і відвертим, тільки все лаяв Європу:

   - Нав’язала тут вузликів, позаплутували…Хочеться кинути все до дідька і драпанути в свою Америку.

     Розкутість і нелукавство Дроперса , що до дипломатичної роботи був професором університету в себе вдома, здавалося, зачарували Модеста Пилиповича.

  -Цей чоловік, принамні, не крутить хвостом. Аж хотілося обійняти його,- поділився враженням з Матушевським, коли вже вийшли з посольства.

   Голова місії був куди стриманіший.

   - Їх тут всіх щось цікавить, як припече особисто. А дивитися далі власного носа вважають за розкіш.

    Модест Пилипович думав тим часом, що справі найкраще зарадити ось так, віч-на-віч толкуючи – українська місія в Атенах була мов у блокаді. Знані греки остерігаються заводити навіть знайомство з працівниками місії, про Україну газети оминають писати, хоч їм давався Левицьким практично готовий матеріал, в ліберальному клубі  сором’язливо зволікають виголошення реферату про Україну, обгрунтовуючи затягування військовим станом.

   Непростий все-таки час…Не громи тоді гриміли над всією Україною, а канонада гарматна котилася, не заграви призахідного сонця вставали над землею, а червона заграва більшовицької навали нависала – не до амбіцій було, до всіх зверталася українська місія в Атенах. Сербський посол вужем викручувався, аби уникнути будь-яких контактів, хоч від інших посольств знали, що з ситуацією в Україні серби ґрунтовно обізнані. Для спільних дій позаштатний секретар місії Лямбріонідіс вийшов навіть на біле російське посольство. Але відповідь росіян отримав недвозначну: « в мойом уме не могут поместиться такие понятия как самостійна Україна і самостійная украінская мова». Колишній голова російської держдуми Гучков, шо перебував якраз в Греції, відповів у розмові про Україну, що такої нема, а для теперішніх її діячів скоро не буде місця і в Росії.

   Над Атенами і всією Грецією так само щедро сяяло сонце, а на душу Модеста Пилиповича насувалася пізньоосіння мряка – здоров’я його дружини Зінаїди слабшало з кожним днем, вона згасала на очах. Одна біда рідко ходить – мало не цілодобовою нервовою роботою підірвав здоров’я і Федір Матушевський. В своєму останньому листі в Берлін до доньки Євгена Чикаленка Ганни, листі, якого не суджено вже було самому дописати, а дописуватиме під диктовку син, він зазначатиме: «Дев’ятий місяць серце точиться кров’ю і тільки каторжною роботою, з якої навмисно не вилажу ні вдень, ні вночі, щоб хоч таким способом  приглушити і затамувати невимовні муки, я підтримую себе і своє існування в надії ще зазнати щастя громадського і дожити до ясніших днів. Але навряд, бо ледве волочу ноги…»

   А далі в листі вже інший почерк.

   « Довго не довелося бути пророком. Попереду ніж кінчить цього листа увечері я вже вився в припадку грудної жаби. Припадок тягся 12 годин і я ледве не загинув. Зараз живий і безперечно ще трохи поживу, та немає втіхи в такому життю. Тепер до діла. Сам я одписувать не можу і не знаю, коли та змога з’явиться. Пише до вас Юрко, як секретар мій.

   До 1-го вересня носив дві тяжкі рани в серці: одна то Україна, друга – сім’я…»

…Грудка землі на опущену в землю домовину  дружини впала так лунко, що відлуння те в серці Модеста Пилиповича не стихне усе життя. І така ж болісна дитяча сльоза, що біжить по щоці Юрка Матушевського над могилою батька…

   Тепер місію в Греції буде суджено надалі очолювати Модесту Пилиповичу, очолювати у ще тяжчий час попереднього…

   Юрка Матушевського Модест Пилипович забрав у свою сім’ю і з головою поринув у місійні клопоти, яких тепер ще додалося. А ті клопоти були здебільшого зав’язані у такі вузлики, що й нігті позлазять, доки їх роздлубаєш.

   З самісінького ранку, ще не встиг Левицький доїхати деренчливим трамваєм до місії, як там його чекали вже троє чоловіків.

   - Я Денис, з-під Катеринослава родом,- притомлений голос, в очах тиха надія.

   - Я Матвій, з самого Чернігова…

   -А мене Грицем кличуть, з-під Києва. Поможіть нам якось додому добратися, чи по воді, чи по землі, аби на рідний поріг ступити.

   - Де ж ви тут, хлопці, взялися, якими вітрами в таку далечінь занесло?

   - Не знаємо за кого, але ми воювали на македонському фронті…Нас тут з України, напевне, тисяч із вісімнадцять таки набереться. Хто як вигадає, так втікає додому, вже в цьому місті, в Атенах, із сотня блукає, з моря погоди виглядаючи. Поможіть нам, бо вже не сила.