Выбери любимый жанр

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Тиха правда Модеста Левицького - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" - Страница 5


5
Изменить размер шрифта:

   Тою ж тряскою дорогою, вертаючись з Берестечка, Дорошенко з Левицьким і Зілинським говорили про ті незабутні події в Полтаві уже вісім літ по  тому.

   -Кілька років оббивали чиновничі пороги, доки російський уряд дав дозвіл на пам’ятник, - говорив Дорошенко уривчасто, поміж клекотом коліс на глибоких вибоїнах. - А ще час потребувався гроші зібрати, місце з тамтешніми урядовцями погодити. Та й відкриття негладко пройшло…

   Вже напередодні стало відомо, що від міністра внутрішніх справ Плеве  полтавському міському голові прислана телеграма: Петербург забороняв виступи і привітання українською мовою всім, окрім іноземним депутаціям. Місце на бульварі, де встановлений ще не відкритий пам’ятник, з обох боків оточило кінне військо, в дворах будинків, аби не так муляли око, розмістилися додаткові озброєні підрозділи. Мовчки, мов не на святі, а на похоронах, численні делегації покладали вінки, тільки Борис Грінченко їх поправляв і вголос зачитував написи.

   На таємному віче напередодні гаряча українська молодь, передбачаючи такі дії влади, пропонувала навіть збройний виступ. Але старші остудили її: те може призвести до марного пролиття крові, поголовних арештів і так не чисельної української інтелігенції. Віче під головуванням тодішнього студента Дерптського університету Федора Матушевського, з яким згодом Модест Пилипович пліч-о-пліч працюватиме в місії УНР в Греції, ухвалило іншу форму протесту – як тільки заборонять виступати рідною мовою, то  всі мають демонстративно покинути зал.

    І ось урочиста академія в просвітянському будинку, в одній ложі поважно воссідає віце-губернатор, в іншій архієрей, а на сцені чисельна президія на чолі з міським головою Трегубовим.

    - Честь тобі, славний городе! – лунко звучать у залі слова віце-голови Віденського парламенту, керівника української парламентарної репрезентації Юліана Романчика. І зал, в якому голці ніде впасти, зривається в овації.

    - Мусить щиро наше серце за народ свій битись!- лунає з вуст буковинця Немоловського, якого Трегубов також чомусь сприймає за іноземця. Та ледве встигла кілька слів привітання сказати українською чернігівчанка Ольга Андрієвська, як міський голова аж зблід:

     -Не велено допускати українських привітів!

   У запалій тиші до президії підходить Микола Міхновський.

    - Як делегат від харківської адвокатури, я привіз  вітання рідною мовою. У разі заборони можу президії віддати лише обкладинку!- і він жбурнув  мало не межі очі аркуш цупкого паперу.

    У такій же тиші до столу підходить Михайло Коцюбинський і кидає на стіл обкладинку.

    Одне за одним знані в Україні люди шпурляють в президію обкладинки і небавом Трегубов з віце-губернатором залишився наодинці з порожніми кріслами.

    -Полтавська міська управа,- посміхнувся раптом Дорошенко,- поскаржилася на міністра за заборону в Сенат. Тяжко думав й трудився петербурзький Сенат, і таки виніс рішення заборону скасувати. Але аж через три роки, коли вже Плеве не тільки в міністерському кріслі, а й в живих не було…

   По мовчанці, в якій лише віз жалісливо поскрипував, жаліючись на мучену, розкислу і  розбиту дорогу, Дорошенко додав:

   - Я до того, що за ріжних обставин інтелігенція має обстоювати своє. І не завжди те збройно, бо той таки мовчазний протест наробив розголосу у Відні й Парижі, Стокгольмі і Лондоні. Яку тільки пакость нам не чинила чужа влада, а таки пам’ятник збудували й відкрили.

   Через багато літ Дмитро Дорошенко напише: «Цілий тиждень пробув я у Полтаві, і цей тиждень зробив на мене на віки незабутнє враження. Мушу щиро сказати, що такого піднесення духа, такого одушевлення, я не пережив навіть в момент відродження української державності в 1917–1918 роках: дні полтавських свят показали всім, хто був на них присутній, що ми – не купка якихось колоністів на рідній землі, які живуть відокремленими гуртками, а що ми – громадянство, що нас цілі тисячі, що у нас усіх б’ється в грудях одне серце, що всі ми одушевлені однією думкою, однією ідеєю, незважаючи на всі кордони, якими нас переділили чужі держави».

    А Модест Пилипович ще довго оповідав гімназійній молоді про Берестечко, про відвідини його з людьми, чиї імена не під силу нікому викорчувати з української історії.

   -Їдьте, друзі, та будьте обачні,- казав Левицьким своїм гімназистам і ті розуміли пересторогу. Бо траплялося вже, як збиралася на козацьких могилах українська молодь, то раптом, мов з-під землі, заявлялася польська кінна поліція і свистали нагайки над головами, врозтіч кидалися безоружні люди, а за ними, неначе на полюванні, гналися з гиком на конях, особливо за молодими людьми у вишиванках.

   Модест Пилипович ще довго оповідав про Берестечко, бо хто ще може оповісти тут незамулену  правду  про минувшину і пракорені, тут, де бракує шкільних підручників, де замість них лиш на жовтуватому дешевому папері конспекти лекцій, розмножені на шапірографі під фіолетову, добряче  вже стерту копірку, тут, де можна щось, звісно, спитати в пана Войцеха Вося, та тільки отримати в відповідь переконливе вельми:

Бздури, панє!

                                                                  4

   Оповідь про поїздку в Берестечко з Дорошенком і Зілинським несподівано схвилювала самого Модеста Пилиповича. Згадався весняний день, а було то, він пам’ятає напевне, 2 березня 1919 року, як разом з Федором Матушевським і іншими колегами з української надзвичайної дипломатичної місії ступив на грецьку землю – ще мали мороку висадитися, берег он недалечко, хлюпає пінистою хвилею, та спробуй, хоч на крилах, до нього долетіти… Але добросердечний капітан французького воєнного судна дав катер і баркас. Швидко добралися до Атен електричною залізницею, тільки будівлі й дерева миготіли в вікні, і ось це  уславлене місто… Гамірливі вулиці з людом усіх, видавалось, країв і континентів, пахнуть оливки і евкаліпти, досі незнані квіти усіма кольорами палахкотять. Та прибулим не до екзотики, їм треба чимдуж розміститися і почати роботу.Ніхто не бере до уваги непередбачувані проблеми – грошей при обміні виявляється вдвічі менше, ніж розраховували їм у Києві на перебування, помешкання винайти вельми непросто, в готелях ціни шалені і такі ж шалені …блощиці.

   Вже наступного дня, ледве оговталися, голова місії Федір Матушевський збирає нараду.

    -Маємо довести,- каже голова,- що наш приїзд є тільки поновленням давньої дипломатичної традиції зв’язків з Грецією, зв’язків з Візантією. Маємо домогтися визнання Української Народної Республіки провідними державами світу. А ще слід ознайомити громадські та офіційні кола з культурним і літературним надбанням нашого народу. Добре було б видати серії збірників з творами українських класиків, опублікувати максимально  статей з історії та економіки…

   З цієї амбітної програми значна частка мала лягти на Левицького як письменника і знавця чи не більшості європейських найпоширеніших мов.

    Ще валізи не всі розпаковані, як жити і де харчуватися не все зрозуміло, а клопоти  навалювалися хвиля  за хвилею. Вже через день, як тільки розмістилися , Модест Пилипович як радник голови місії разом з Матушевським і позаштатним секретарем Лямбріонідісом йдуть на прийом до міністра закордонних справ Греції Діомідіса.