Тиха правда Модеста Левицького - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" - Страница 36

   Всі газети на території рейху вийшли з портретами Лютце в траурних рамках, тільки чомусь написати забули, що то справа українського руху опору, одна «Берлінер Ілюстрайте Цайтунг» повідомила сором’язливо, що загинув генерал в автомобільній катастрофі.

   Прорахувався балакучий патрон авантюрного генерала-покійника, коли вихвалявся, що «пограничної поліції стачить сповна»: щоб загребти українську землю виявилося замало і панцирників найкращої сталі…

   Кому ж доля із випускників гімназії судила заявити про себе на спокійнішій землі, то справами довели, що не марно минали їх гімназійні літа. Святомир Фостун закінчує Високу технічну школу в Ганновері, працює конструктором у фірмі зі світовим іменем «Сіменс». А ще брав діяльну участь в Українському Червоному Хресті, був членом секретаріату Світового конгресу вільних українців, учасником всіх Соборів Української Автокефальної Православної Церкви, головою контрольної комісії Європейського конгресу українців… Лугівець, як називали себе учні луцької української гімназії,  Едуард Гакен по закінченні Празької консерваторії набуває все більшої популярності і стає  одним з провідних солістів Праги. Микола Затовканюк вчиться в Тбіліському університеті на германістиці, у Львівському на англістиці, у Карловому університеті на славістиці, де й стає доктором філософії. Ірина Швед-Федоренко і на американському континенті зуміла продовжувати українську справу, організувала прекрасну книгарню слов’янської книги, подарувала вже за незалежної України волинському університетові десять тисяч книг.

   Ні, таки марними були вагання і сумніви Модеста Пилиповича на свято Андрія, коли дівчата топили віск і зазирали наввипередки та нетерпляче, навіть через плече подруги,  чий же то вималюється силует. Невеличка гімназія, без коштів, без державного плеча, швидше навпаки, та чужа держава тільки штрикала палки у шпиці, та гімназія своє робила, доки не прийшли совіти-визволителі в тридцять девятому. Ще, правда, в час німецької окупації Володимир Феофанович Покальчук пробував відновити навчальний заклад, хоч викладачі працювали без будь-якої оплати, але цим рятував він юнь від вивезення в Німеччину, та західний визволитель небавом наклав окупантську лапу, закрив назовсім. Проте розповів якось Покальчук, як ходив він із студентами до Олени Пчілки, тяжко хворої і зацькованої радянською владою. Володимир Феофанович передав слова письменниці, що помирала, адресовані новому поколінню, тодішньому студентству: «Дай Боже, щоб ви так любили Україну, як любили її ми».

   Відгороджені колючими дротами кордонів, за сотні верст, здається, луцькі гімназисти почули той тихий шепіт Олени Пчілки із змучених, від болі душі і тіла, пошерхлих старечих вуст.

20

   Біль, різкий і раптовий, наче ножем хто полоснув по тілу, обпік Модеста Пилиповича, перед очима чомусь заіскрилося, небавом все стало знову звичним й буденним, тільки день трішки видався зеленкуватим. Та ще через кілька секунд той біль накотився знову, дужчий уже, напористий і безцеремонний, що зковував і зцементовував його всього. Левицький, здається, здогадувався, що ж то вирвалося так зненацька, йому, як лікарю, не було тут вельми великої загадки, але справа ж не в раптовому приступі, а в іншому зовсім…

   - Васильку,- швидше видихнув, аніж відізвався він до онука і повільним рухом, доки відпустило, так повільно і плавно, наче остерігався якось необачно розбудити завмерлий  і присмирілий той біль, написав на аркуші латиною кілька слів.- Біжи швиденько в аптеку.

   Хлопець глипнув було подивовано на діда, що серед іншої мови так раптово згадав про ліки, та не помітив чогось тривожного на обличчі, яке хіба трішки збіліло,  схопив  папірця і притьма подався у двері.

   Ліки притишили, вгамували на якийсь час той приступ, але не зняли причини.

   - Операція,- сказали лікарі.- Вона нескладна, то заворот кишок, рядова операція.

   Модест Пилипович похитав тільки головою у різні боки, наче вагався, на праве плече її нахилити чи на ліве.

   - Ні, колеги. Знаю напевне – серце не витримає, кажу як лікар. Введіть  тільки знеболююче, щоб без муки померти.

   Лікарі побоялися наполягати, бо літа медичної практики Модеста Пилиповича були більші, напевне, літ всього їх консиліуму.

   Уже лежачи в ліжку, Левицький  прикинув подумки і години навіть собі порахував. От і все, скільки встиг, стільки написав, переклав, відредагував і видав, когось врятував і чийсь чужий біль облегшив… Настав час мені йти, більше не встигну. Та й так, начебто, копа справ перероблена, навіть з Войцехом Восем вельми оригінально порозумівся – він мимовільно хотів розсміятися, та не зміг, бо при найменшому порухові  прокидався біль і безжально, болісно і пронизливо, мов від оголених електричних дротів, пробивав до кісток, до найменшої, видавалось, клітини.

   Левицький повертався додому уже увечері, як на ледве освітленій вуличці стрівся з перехожим – той направлявся просто на нього, Модест Пилипович ступив собі вбік, аби пропустити, може п’яний який, та перехожий і собі ступив у той самий бік,  Левицький  в інший - і зустрічний туди ж.

   - Войцех Вось? То ви? – подивувався Модест Пилипович, бо п’яним досі його  не доводилося бачити.

   - Він, пане Левицький,- розтягуючи  слова, чи то з викликом, чи із загрозою відказав Вось.

   - Щось дорога для вас завузька сьогодні,- навмисне не звернув уваги на тон Модест Пилипович.

   - Для нас завузька,- поправив Вось.

   - Ой, ні, колего, ще стільки місця на цій землі…

   - Для вас немає місця.

   -А що ж ви мені зробите? – Левицький кинув оком за порухом руки полоніста, що полізла у праву кишеню.- Знов пістоля тицятиме під ніс?

   - А чого ж… Пристрелю вас отут, і ніколи поліція не знайде винуватця. Спише собі на якогось грабіжника, аби клопіт лиш збутися.

   - Моє місце вам не зайняти…

   - Для вас немає місця  І не буде – доки не перестанете каламутити світом, доки налаштовувати не перестанете проти нас отих тумаків селянських, що випадком в гімназію втрапили. Їх окремих за гроші польських гмін учать, а вони за це вовком  дивляться.

   - Лукавите, колего, а  вільно чи невільно – не візьмуся судити. То не польські чи румунські, то гроші з податків тутешнього селянина, з його мозолів, з його кривавиці.А щоб не дивилися вовком, то мізерія зовсім потрібна: пошанування тої землі, на якій народилися і на якій живуть, та й нас з вами обох годують.

   -То якого дідька лисого ви добиваєтеся, що ви з них виліпити хочете?

   - Ми з вами як глухий із сліпим ціпи в’яжемо,- врешті образився навіть Модест Пилипович, бо не вважав полоніста недалеким якимось, хіба світ трохи викривленим тому бачився через катаракту зверхності і національного егоїзму. – Я просто хочу, аби з’явилася з цієї землі нова поросль інтелігенції, бо ж попередню або закопали, або вітрами злими по світах розвіяли. Більше нічого.

   - То чого ж польського ворога за поріг пустити хочете?