Тиха правда Модеста Левицького - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" - Страница 32

   …У Модеста Пилиповича зараз лише важкі і похмурі думки набігали, бог смерті Танакос з погаслим факелом у руках, як казала Наталена Королева, не поспішає відлітати з-над берегів Дніпра, і Сергію Олександровичу непросто вирватися буде з-під його жахітливого  владарювання…

                                                  17

   Похоронна процесія тихо рушила від родинної садиби, люд, що зібрався звідусіль на обійстя, витягувався в довжелезну ріку, бо не тільки затурцівці прийшли провести в останню путь В’ячеслава Липинського, а й під’їхало чимало з сусідніх сіл – підводи півколом оточили садибу, мов козацький табір, і коні втомлено хилитали головами, відганяючись від в’їдливих, мало не завбільшки з горобців, липневих ґедзів. З воєводського міста Луцька також прибула немала делегація, поруч з Модестом Пилиповичем йшли відомі у краї інженер Пилипчук, Петриківський, Редькович, Тиравський з дружиною, директор української гімназії Білецький, несли вінки від Товариства імені Лесі Українки,  від гімназійного колективу, українського клубу «Рідна хата». В’ячеслав Липинський був католиком за віросповіданням і процесію очолювало католицьке священицтво, але коли порівнялися з православним храмом, в сумну ріку долучилася  процесія і з цієї церкви. «Українців чомусь найбільше об’єднує горе»,- полинна думка спливла в Модеста Пилиповича. Легкий вітер хитав хоругви, що зблискували на сонці позолотою, похоронний дзвін плив над селом, над охайно доглянутими полями, де вже наливався пшеничний колос – добрі пшениці, зауважив про себе Левицький, родина Липинських не тільки інших до діла кликала, а й сама толково хазяювала. Модест Пилипович знав про брата покійного, що мав уже славу талановитого агронома, вченого, селекціонера, який вивів нові сорти пшениці й картоплі, призвичаєні до цієї землі і сонця, і не тільки на своїх полях ті сорти висівав і висаджував, а й з земляками своїми ділився.

   Сумовитий дзвін в переджнивному небі плив над головами небачено досі людної в Затурцях процесії, де йшли старе й мале, люди різної віри та поглядів. «І справді, -думав Левицький,- чомусь тільки біда нас з’єднати здатна. Але як би там не було, сьогодні Яфет дужчий Хама, і ми таки Яфетові діти, з племені Яфета, як називали себе у вісімнадцятому сторіччі козаки». Модест Пилипович згадував останню свою зустріч з Липинським в Австрії, куди приїхав після Італії і де думав навіть постійно жити.

   В’ячеслав Липинський, попри хворобу, що все дужче насідала на нього, - туберкульоз нажив ще в першу світову війну,- попри невизначеність майбуття  видавався Модесту Пилиповичу доволі діяльним і жвавим.

   - Негадана зустріч…Розкидало нас, розмело, Модесте Пилиповичу, -говорив Липинський як про давнє, переболіле, притишене роками.- Ви змушені полишити нашу місію в Греції, а я сам покинув, опісля двох гірких розмов з Петлюрою, посаду посла у Відні. Не вибудували той дім, що бачився нам, хоч і по різному…

   -Ще не вечір,- Левицький сам дивувся тому спокою у своїй душі, хоч не знав, де йому доведеться жити, що буде робити і чи матиме завтра за що поснідати.

   - Ось читав саме Донцова, дивився його статті в німецькій, швейцарській і польській пресі. Він вибудувати державу гадає через націю.- Липинський зашарудів, шукаючи потрібне, у жмуті різномовних газет, що доброю гіркою вивищувалися край столу.- В Україні, на розстанях всіх європейських шляхів, куди люд з різних країв вітром заносить,  я ж гадаю, державу можна створити лише на  грунті територіального патріотизму, незалежно від етносу, віри і соціальної щабельки, на яку хто здужатиме видряпатися. Тільки відчуття спільної землі може стати надійною зв’язкою.

   - Мені ваше бачення ближче…

   - Знаєте, несподівані думки набігають інколи,- Липинський пристукнув у стіл газетною пачкою, рівняючи краї.- Є одна в нас особливість у цій зв’язці. Подивімся на історію України. Приходять в дикі, запущені степи перші піонери – "романтики". Відвагою і працею заводять перше господарство, одкривають землю, молоком і медом пливучу. На запах цієї землі вилазять зараз скрізь із своїх нор "практики". Вони усувають "романтиків", починають палити ліси на поташ, заводять на Україні анархію і безладдя і кінчають свою "практичну політику" руїною. За якийсь час - "відродження". Знов піонери-"романтики", що задумають велике, "щоб Русь знову стала Руссю", що мрію про Великого гетьмана в свому серцю леліять. "Практики" сидять тоді по "спілках" з гнобителями, сміються з шалених дум і кплять з "романтиків". Починають здійснюватися мрії – і ролі міняються. Геть "романтиків" – до практичної політики. І козаччина Богдана Хмельницького перемінюється в "малоросійських" блюдолизів, Мамаїв-вошобойців і ліврейних лакейчуків. З Могилянської академії робиться школа плазунства. . З незалежної України робиться УСРР. Зовсім так, мов би то йде суперництво синів біблійного Ноя – Яфета і Хама.

   -Якщо удавка для народного духу безсилою виявилася в часи Котляревського і Шевченка, то зараз тим паче…  Ми щойно тільки на хвильку свіжого повітря хапнули, не вічне тепер чужоземне поневолення і бездержавність.

   Липинський скрива глипнув на Модеста Пилиповича, мов той його навмисне образив і не збирається вибачитися.

   -Хвороба бездержавності не в причинах зовнішніх, вона не травматичного походження, то наше внутрішнє, органічне.

   -Не згоден, - покивав Левицький чомусь головою так, мов насправді погоджувався.- Надто часте і болісне те травмування.

   -Та українська національна ідеологія, та віра українська, з якої виріс Шевченко, з якої виросло наше відродження, з якої виросли ми – це стара віра колишньої старшини козацької, це індивідуальна моральна вартість тих – народною масою козацькою з-посеред себе в війні і праці виділених найкращих людей: гетьманів, полковників, осаулів, сотників, що, газет тоді не маючи, живим словом про свої діла й заміри лицарські оповідали …

   У кімнату, скрадливо прочинивши двері, зазирнув секретар, єдиний помічник Липинського, і постукав по склові кишенькового годинника, нагадуючи про порушення режиму. Та Липинський тільки нервово крутнув головою:

   - Перший раз в історії України знайшовся представник старшої батьківської верстви, що не підлизуючись до хамства, не кланяючись йому на всі чотири сторони, зважився взяти на себе страшний тягар верховної української влади. І вперше в цьому столітті Хам був посоромлений.

   - Не певен, не знаю,- так само, немов потверджуючи почуте, похитав головою Левицький.- Тільки до глибини душі переконаний, що єдиною силою, яка поможе Яфетові проти Хама, має стати національна інтелігенція – їй на роду писано бути фундаментом духу.

   Липинський невдоволено кинув пачку газет до великої стоси, та стоса розвалилася і газети попадали на підлогу, то ж заходився збирати і наново давати лад.

   - І російська, і українська інтелігенція, на жаль, в минулі десятиліття зхамилися в немалій мірі, набралися соціалістичної чухавки, набавили нею весь нарід і помогли торжеству Хама. Має бути створена з різних клясів провідна верства, еліта – тільки вона дасть толк державі у формі потомственого гетьманату. Однак не східного, дикунського і деспотичного взірця Івана Грозного, а на кшталт цивілізованого англійського.