Тиха правда Модеста Левицького - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" - Страница 27

   І раптом цікава пропозиція спала на думку Левицькому, видавалося йому, що тема була б вельми до часу:

   - От, Наталено Андріанівно, взялися б Ви за роман про Пілата Понтійського…Ніхто з українських теперішніх письменників про це написати краще не зможе: досліджувати джерела з Вашим знанням майже півтора десятка мов простіше, до того ж самі, як археолог, сходили місця, де рятувалася Матір Божа з маленьким Христом, від Ірода тікаючи…

   - Хай думає Наталена, - господар запитально глипнув на жінку.- Пілатів у нас тепер не бракує, чималенько їх вештається в урядових кабінетах Варшави та інших столиць, вициганюючи якесь прибуткове службове місце для себе. Куди менше лишається тих, хто нашої справи триматиметься до останнього кроку…

   Не судилося Левицькому більше побачитися з цим милим подружжям, роки і дороги нові пролягли, тільки через десятиліття, чи то в таку пору мовлено, справді вийшов роман Наталени Королевої «Що є істина?» про Пілата Понтійського. А Василь Королів-Старий свій останній крок зробив у сорок першому, переступаючи поріг власної домівки – він повертався з окупованої гітлерівцями Праги,  з чергового допиту у гестапо за участь в українському націоналістичному підпіллі, він ступив на той поріг і неймовірний раптовий біль пронизав серце, встиг ще зустрітися з Наталениним поглядом, сповненим жаху, а далі кола всіх барв веселки чомусь попливли, таких на рідкість яскравих, незайманої, мов у дитинстві, чистоти, він тихо став осідати, він падав, неначе у сповільнених кінокадрах… І то був його останній крок.

                               14

 Левицький, розуміючи думки Маланюка про потугу ідеї, нічого не сказав тільки про перелякану сойку. В Модеста Пилипоаича просто й гадки не було ніколи іти чи не йти, чи мо’ тупцятися сонним волом на місці. Скільки разів чигала на нього небезпека, коли працював лікарем у Боярці…Туди перевівся Левицький, як витравили його з містечка Окни за настирливе пручання видрукувати свої твори українською. Не з маком велося й у Білій Церкві на посаді залізничного, згодом ще й гімназійного лікаря. До лікарських клопотів  додалися громадські –обрали головою «Просвіти». Просвітянські справи тут було робити вельми непросто, спротив чинили відразу з двох боків, бо крім звичних капостей влади стояти довелося і проти більшовицького підпілля, яке встигло пустити корені поміж робітництва. Навіть пробували ті підпільники навернути його у власну віру, завів якось скрадливу мову гімназійний учитель російської словесності:

   - Ви б до нас зайшли якось, думки простого люду послухали.

   Модест Пилипович образився.

   -Колего, я поголитися вранці сьогодні не встиг, як уже той люд зі своєю бідою приходив.

   Вчитель, молодик геть супроти Левицького, надав собі поважного не по літах вигляду, нагороїжився, як тетерук, що вийшов на перше своє токовище.

   - Старосвітські ваші теорії, цвіллю зеленою вкрились давно, а ми правду розказуємо про експлуататорів.

   - Мене теж можете записати в експлуататори, бо нетрудовим борщем обідаю – його жінка ж варить.

   - З вами трохи інша історія, лікар - то майже трудовий елемент.

   - Подякував за елемента.

   - На здоров’я, Модесте Пилиповичу. Але тільки ми зможемо цьому світові справедливість дати, ми експропріюємо все, не своїм горбом нажите.

   - То починайте з мене. Он хліб біля мисника, огірки у банці. А оце перед вами Песя Лейдерман курку мені принесла як лікарський гонорар, то я посовістився її вигнати.

   - До чого тут смішки, знаєте добре, про що говорю…

   Так і пішов словесник ні з чим,  але щось затаїв на Левицького, бо надалі при зустрічах лід не танув у його очах, навіть ставав дзвінкішим.

   Після четвертого універсалу, як постала українська держава, приїхала делегація залізничників, без попередження прийшли до нього додому.

   - Проситимо, Модесте Пилиповичу, у Київ іти, у Міністерство шляхів. Доручили нам переговорити з вами,  там шмат роботи, здогадуєтеся самі, то ж головувати у санітарному відділі краще вас ніхто не зможе.

   У цьому міністерстві, як в ніякому іншому, російського шовініста напхано доволі, то ж опір українізації залізниць чинився поважний.

   А як захопили Київ війська Муравйова і небачений з татарських часів смерч пройшовся міськими вулицями, то вернувся Левицький у Білу Церкву.

   Наступного дня на порозі його дому знову постали залізничники.

  -Біда, Модесте Пилиповичу. Тутешній ревком нові порядки лаштує. А вас присудив до розстрілу.

   - Чого ж бо то лікар і літератор раптом кісткою в горлі?

   - Хто-зна, тільки переказували знайомі, що ви найбільш для них небезпечний – кваліфікований та ще й впертий. Вам не можуть пробачити ні служіння урядовцем в УНР, ні тутешньої просвітянської роботи. А ще вельми гнівалися, що ви разом з полковникои УНР Іваном Чмолою гуртували молодь у пластуни-скаути.

   -Вбрикнула б їх муха…

   - Даруйте, немає часу брикатися. Збирайтеся швиденько, бо нагрянути можуть в будь-яку хвилю. Ми вас так заховаємо, що сам Муравйов з ліхтарем серед білого дня не знайде.

   Коли ж більшовиків викурили з Києва, вернувся Левицький на своє місце в міністерство шляхів. Тепер уже кривим оком дивилися на нього недавні колеги, що служить, мовляв, він неукраїнському уряду Скоропадського,  який то з денікінцями обнімається, то з німцем цілується.

   - Дайте спокій,- навіть не розсердився Левицький.- Своїм людям і своїй землі служитиму, а не якійсь владі.

      Коли ж придивився Модест Пилипович та побачив хто в урядових коридорах  ходить і що чинить, защеміло йому в серці, мов хто те серце прищепкою для білизни стиснув. Він написав листа Скоропадському, щирого і гіркого:  і про закони, що сліпцем скопійовані зі старих, міллю побитих законів колишньої російської імперії, і про те, що Україна перетворилася на відстійник  для всього монархістського і білогвардійського сміття, виметеного з імперії більшовиками.

   Через день на порозі ті самі залізничники, що після Муравйова приходили.

   -Збирайтеся, Модесте Пилиповичу, будем знову ховатися. Бо тепер вже свої вашу душу арештувати от-от заявляться.

    І такий сум сизий, важкий як олово, застиг у їхніх очах…

   Дякувати людям, вчасно попередили, бо вже через кілька годин прийшли по арештанта, тільки того й слід прохолов. Трус у домі зате зробили ретельний, все вверх дном поставили, навіть з глечика молоко вилили, а чи не сховав там якусь цінність чи крамолу.

   Кілька днів просидів Левицький у якійсь комірчині, вузенькій і продовгуватій, немов труна, але й тут можна було не байдикувати –невеликий столик, гасова лампа, що, мов кпилася з нього, насмішкувато поблимувала і зрідка потріскувала, то ж писати вдавалося. Згодом, вже як добре присмеркло, перевели його в іншу домівку, ген на околиці – тут і кімната більшенька, і лампа не потребувалася, бо віконце було.