Тиха правда Модеста Левицького - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" - Страница 17

   Візниця, проте, не подав вигляду, лише скоса зиркаючи на Левицького -добряче налякався він чи ще ні, і щомоці, аж лійці з натуги дзвеніли, стримував напуджених коней. Модест Пилипович вперше бачив такого велетенського звіра, не поворухнувшись, він зачаровано спостерігав як лось, загрозливо гребнувши пісок одною ногою, потім другою, перехилив голову в інший бік, наче хотів зустрічних зусібіч проінспектувати; врешті, упевнившись в чомусь своєму, одному лише йому відомому, хитнув згідливо розкішною кроною своїх рогів і неспішно подався у гущавину.

   -Його звуть у нас Хазяїном, - як уже затріщало гілля за лосем, засміявся візниця до Модеста Пилиповича і якісь лукаві іскринки змигнули в його очах.- Він тут часто отак переходить…За свого, видається, визнав  він вас, пане дохтуре. Та, кажуть, біда, якщо зустрічний йому не до шмиги –років п’ять тому тут один началник ледве вцілів…

   Модест Пилипович, боячись в час епідемії за сім’ю, перевозить дружину Зінаїду з сином Віктором у Колодяжне, винаймає тут житло. Обідають у місцевого предводителя дворянства Петра Антоновича Косача,  та не завжди Левицькому вдається потрапити  на обідню пору. Сім’ї  Левицьких і Косачів зійшлися легко, Модест Пилипович лікує чи дає лікарські поради Олені Пчілці, Лесі, що вже мала проблеми із здоров’ям. Якось Олена Пчілка чи то пожурила легенько Модеста Пилиповича, чи просто висловила жаль:

   - Шкода, що лікарська практика і підготовка медичних видань забирає в Вас стільки часу, який віддати могли б літературній творчості...

    Левицький тільки руками розвів:

    -Немає тут ради…

   Родина Косачів на півночі Волині була, певне, чи не єдиним духовним центром, куди йшли листи з усієї України освіченого і небайдужого люду, де збиралася інтелігенція, відбувалися літературні вечори чи вистави.

   Ці гарні людські стосунки зберігатимуться довгі роки. Леся Українка у листі до сестри згодом оповідатиме: «Був Людін вечір…На тому вечорі Старицький читав «Дякову помсту» М.Ф.Левицького, і публіка не заспокоїлась, поки не визвали самого «автора» на естраду; мусив вийти, хоч мало не вмер од смущення \недаром він Модест та ще й син Модести Модестовни\».

   Леся Українка нагадувала сестрі , що у перекладі ім’я Модест означає скромний.

   І все ж Левицький викроював час для написання творів літературних. Коли через загострення хвороби дружини сім’я переїхала в містечко Окни на межі Поділля й Херсонщини, чимало клопотів мав з виданням водевілю «В клуні». Раз по раз він посилав у цензуру твір, та шоразу повертався рукопис з розмашистою резолюцією червоним чорнилом на титульній сторінці: «Ни к печати, ни к постановке на сцене не разрешается». Російська влада забороняла українську мову, видати рідною можливо було щось хіба про коросту або чухавку… Тим часом автора взяли під «невсипуще око», починалися придирки навіть по лікарській роботі. Лікарня Модеста Пилиповича була однією з кращих в губернії, це визнавали всі, але грошовий звіт за діяльність несподівано навіть не був прийнятий -  причина вельми поважна, недокладність… 14 копійок. Інспектор, людина освічена і небайдужа до української справи, по секрету сказав Модесту Пилиповичу, що начальство зизом на нього дивиться через написання творів рідною мовою, отож, хоч і добрий лікар Левицький, та через це потрапив у «неблагонадежні».

   Перо не вельми тримається в пальцях, на думці ще людський біль, на який надивився і наслухався за неймовірно довгий-предовгий  день. Але все ж на папір рядок за рядком лягають оповідання… «Сини», «Кроваве поле», «Де правда?», «Згуба» - це про такі та інші твори скаже Олена Пчілка:

   - Надзвичайна правдивість малюнка. Тиха правда…

     Антін Крушельницький  в «Літературно-критичних нарисах» напише:

    - Мало у якого письменника в кожному творі так виразно і одноцільно його письменська фізіогномія, як у збірці оповідань Модеста Левицького. Усі його малюнки основані на тлі життя того народу,що..залишений рідною інтелігенцією…, б’ється як та птаха у клітці і ніяк не може потрапити у відчинені дверці.

   А за переклади українською мовою зарубіжних відомих авторів Модест Пилипович, певне,  вперше в житті мало не посварився з дружиною. В них не було суперечки, коли бралися за «Фараона» Болеслава Пруса, «Хама» Елізи Ожешко, «Нетрі» Айтона Сінклера чи «Спартака» Джованьйолі, за твори Шолома Аша чи Ганса Ніколає, Толстого чи Гомуліцького. А як дійшло до Сенкевича, то Модест Пилипович надувся і лише очима закліпав, мов попала йому туди порошина.

   - Не лежить в мене, Зіно, душа, - не приховував нехоті він.- Хмельницький у нього дрібний п’яничка, а всі ми абищо – так собі, волоцюги, лайдаки і грабіжники.

   - Премії ж Нобеля він удостоєний, не варто би нехтувати. Мені видається, ця ненависть не так на рівні ворогування народів, як на побутовому, забобонному, дрібному міщанському, якщо хочеш…

   - Премія премією, мода на цього письменника модою, а по нас і без нього досить топталися. Ти ж знаєш, що з цього приводу вже писав Іван Франко. Та й польська мисляча інтелігенція таку  злобу не розділила. Згадай Ожешко і Пруса, Свєнтоховського і Качковського…Ти собі як хоч, а я не буду,- вперся на думці, тільки далі кліпав очима, мов ображений школяр за несправедливу оцінку вчителя.

   - Чекай, чоловіче. В літературі не тільки хвалебне буває, хай і криве, та все ж якесь дзеркало . Про це мова, проте, окрема. А зараз ніхто на трилогію тебе не силує, можливо, візьмімося за «Quo vadis». Стривай, ось тільки глянь на уривок.

   І дружина зашелестіла сторінками, ще хрусткими після друкарської машини, незатертими і незачитаними.

   «І скажу тобі так: я не знаю, як влаштовані християни, щоби існувати, та знаю одне – де починається їх вчення, там закінчується римське владичество, закінчується Рим, закінчується життя, різниця між переможцем і переможеним, багатим і бідним, паном і рабом, закінчується будь-яка влада, закінчується імператор, закон і весь світовий устрій, приходить Христос і якесь там милосердя, якого досі не знали, і якась там доброта, невластива людині і чужа нашим римським звичаям», - читав, не ворушачи губами, Левицький.

   -Ну як, нічого тобі не нагадує з роздумів цього патриція, гонорового імперського пана, що власних сумнівів ніяк не здолає? – дружина вперлася поглядом в Модеста Пилиповича, наче то саме він є тим впертим римським патрицієм, що болісно шукає свою дорогу, спотикається, перечіплюється, мучиться і страждає.

   Врешті якось знайшли спільну мову…

                                                10

   У гімназію з дому ходити Модесту Пилиповичу було неблизько, з його хворим серцем дорога кожного разу давалася з немалим трудом, то ж доводилося  кілька разів перепочивати - він ще соромився своєї немочі, не хотів аби подорожні на нього звертали увагу, тим паче жаліли і співчували,

Тому інколи вдавався до нескладних хитрощів: то листок зірве з дерева і пильно його розглядає, мов то саме зараз було нагальним інтересом в житті, то шнурки на черевиках без поспіху перев’язує або візьметься порпатися щось у портфелі, доки в грудях пекти і тиснути перестане. Інколи розрадою у дорозі був Павло Петрович, вчитель математики з російської гімназії, що жив по сусідству і в той же час ходив на роботу.