Тиха правда Модеста Левицького - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" - Страница 10

   “Петлюра був усіма визнаним авторитетом. Українські погляди

були звернені до нього. Він правив, видавав накази, вирішував,

вів за собою – був вождем України в повному значенні цього

слова. Він, і передусім він, міг виступати від імені України, яка

виборювала собі волю. Жвавого темпераменту, завжди діяльний,

сповнений ініціативи. Часом суворий і невблаганний, був

водночас чуйний, мав в собі “український ліризм”, який наповнює

життя українців і забарвлює українські пісні. Особа Юзефа

Пілсудського справляла на Петлюру велике враження, зближала

з Польщею, полегшувала порозуміння з нею, можна сміливо

стверджувати, що якби не Пілсудський, не дійшло б до польсько-

української єдності, не дійшло б також, якби не Петлюра. В

тодішніх обставинах саме вони змогли видобути на світ польсько-

українське “ми”.

    Юзефському, звісно, незручно було казати Левицькому, наче хвалитися, що саме він 30 травня 1926 року прийшов у Варшавський православний собор разом з шефом Генерального штабу Польського війська С.Бурхардом-Букацьким, Т. Голувко і С. Стемпковським помолитися за душу невинно убієнного п’ять днів тому Симона Петлюри.

   …Модест Пилипович  все ще мовчав, але й не підвівся іти,  вони довго сиділи отак один проти одного, доки воєвода і собі упівголоса не сказав:

   -Я візьму відповідальність на себе. Рівненська гімназія, принаймні до кінця навчального року, діятиме.

                                                        6

   Осіннім досвітком, ледве розтанули сутінки, підсилені густим, що пахнув зів’ялим листям,  туманом,  у двері постукали. «Хто ж би то такий ранній», - подивувався Модест Пилипович, що вже поснідав і лаштувався в гімназію.

   На порозі стояв немолодий священик, добряче посріблений сивиною.

   -Я отець Макарій, з Ковельщини,- мовив гість несміло, як школяр, не зовсім певний у власній відповіді.- Ви мене, звісно, не знаєте… Чи не зміг би пан Левицький, якщо не поспішає,  вислухати?

   -Та проходьте,- Модест Пилипович насупив брови, але не за те, що гість заявився отак зарання, а за прохальний школярський тон його.- Може чаю чи кави , або з дороги поснідаєте?

   Священик втомлено присів, подякувавши за пропоноване.

   -Я вже правлю три десятки літ в цій парафії, і батько мій в ній правив… Прикрого, здається, нікому на зерня дрібне не вчинив, політики бокував, нікуди не пхався. Хіба зрідка, коли попросять,  в «Просвіту» заходив. Щось розказував з минувшини нашої, від Володимира Святителя до часів козаччини, чого ще не призабув.

  Гість передихнув і почав перебирати й шелепати в сумці якимись паперами, врешті вийняв одного, з казенним гербом.

   -А оце негадано, як грім в Різдвяні свята, кличуть мене у суд…Я, мовляв, люд проти польської влади налаштовую, бунтую навмисне народ, то на мене штраф накладають, та  як не перестану, то ще покладуть навіть більшу кару.Сперш я не стямився просто від такого наглого лиха, коли ж спам’ятався, то зир у судовий зал – там одні осадники скучкувалися, може десятків зо двоє, отак посміхаються хитро та перемигуються. Коли ж почули про розмір штрафу, то тільки в долоні плеснули.

   Гість простягнув той казенний папір Модесту Пилиповичу.

   -А щоб такий штраф сплатити, то хату й подворицю, ще й землю мав би продати… Коли ж плеснули у долоні, я всеньке уже зрозумів. Осадники давно намовляли, аби ту землю їм збув за безцінь, але ж то неможливо, парафія в нас небагата, землиця мою сім’ю підгодовувала, дякувати парафіянам, помагали її впорядковувати… То ж такий хитрий хід осадники вигадали, ще й лапувку, казали люди, судді таку нишком дали, аби не міг встояти від спокуси…. А до вас піти, даруйте мороку, парафіяни наші нараяли, пам’ятають ще старші, як в молодості ви їх лікували.

   Модест Пилипович довго й прискіпливо вичитував той казенний папір, а врешті простягнув його назад гостеві.

   - Навіть не знаю, чим тут помогти, я ж тільки лікар і вчитель,- Левицький дивився, як осувається обличчя священика по його словах, набігає тінь розпуки і відчаю, зеленої безнадії захистити себе і свою сім’ю. –Але є в мене товариш, що в цьому тямить поважно, Степура Григорій, він адвокат вельми чіпкий… З обіду, бо мушу в гімназію, давайте в нього зустрінемось.

   Був то земляк Левицького, подоляни обоє, Модест Пилипович з Вихилівки, а Григорій Калістратович з-під Кам’янця. Але не лише земляцтво зв’язувало їх, в часи молодої української волі Степура став першим комісаром УНР на Поділлі, згодом губернським комісаром Слобідської України, піднявши повстання, вдруге комісарує на подільських землях. Та й у Луцьк Левицький потрапив завдяки Степурі, то він виклопотав місце викладача в українській гімназії, коли Господарча академія в Подєбрадах сипатися почала, захлинаючись від нестачі коштів. Сперш навіть розмістилася сім’я Модеста Пилиповича в свого земляка і товариша, згодом, як знайшли помешкання, то в гості до Григорія Калістратовича охоче приходив.

   -Цього разу домашні пиріжки, рецепт власний, на жаль, досі не патентований,- жартувала господиня, припрошуючи і пригощаючи.

   А по вечері під бандуру співали українських народних пісень, гарно і до ладу виходило в цього дуету – пані Степура в свій час закінчила Одеське музичне училище.

   Від лихих вітрів, що на українську гімназію знімала і кружеляла ними  нерідко влада, правничою стіною доводилося уберігати заклад Григорію Калістратовичу.

   По обіді Левицький з отцем Макарієм зустрілися у Степури.

   Адвокат довго читав судову ухвалу, вичитував, мовчки водячи папером очима, видавалося, впоперек, вздовж і навскосець, хіба тільки на зворотний бік аркуша не заглядував.

   -Хитро писали крючкотворці,- врешті сказав Григорій Калістратович, мов то було єдиним вислідом його вивчення. – Гадаю, тут свідків підібрано таких самих непорядних, що від сказаного на слідстві побояться уже відступити. Не певен, що на Волині цю ухвалу нам вдасться якось перекинути – якщо дійсно була лапувка, то досі тим хабарем поділитися встигли. От що: чи не поїхати нам, Модесте Пилиповичу, у Варшаву? Прикиньмо  бо, хто з наших старих колег підсобити здатен…

   І вони взялися перебирати імена давніх своїх знайомих по уенерівських часах, перебирали, мов на долоні непровіяне зерно з-під молотарки, відсовували полову і щупле та хирляве в один бік, а зерня добрі і непобиті – в інший.

   - До Романа Смаль-Стоцького, гадаю, найкраще,- наполіг врешті Левицький.- Він не тільки поважна постать, професор Варшавського університету, секретарює в Українському науковому інституті та є редактором там видавництва, він свій у клубі «Прометей»…Не закинув, говорять, нашу справу, клопочеться досі нею.