Тиха правда Модеста Левицького - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" - Страница 1

                  Тиха правда Модеста Левицького

                                 \повість-есей\

          Щойно принесена у вигадливо розписаних горнятках кава ще парувала, лоскітливий і п’янкий дух її обіцяв близьку втіху – перед початком розмови, як нерідко буває, на хвильку запала мовчанка. Тільки в куточку зали кав’ярні немолодий і зсутулений вже скрипаль виводив стиха, ледве торкаючись струн, розлогу і заспокійливу  мелодію. «І який же то польський ведмідь здох у волинському лісі, що мене запросили нагально на цю зустріч?» - марне перебирав у думці здогади, як зернята на долоні, Модест Пилипович.

             На каву його запросив, пообіцявши важливу розмову, колега по луцькій українській гімназії, вчитель полоністики Войцех Вось.

             -Знайомтесь, мій щирий приятель, спадкоємець славетного шляхетського роду, що змагався у доблесті з самим Яном Собеським,- почав дещо загадково  Войцех, кивнувши у бік незнайомця. – Пан Генрік. Але він молодий ще, як бачите, то ж можна так просто і звати.

           Модест Пилипович і собі кивнув повагом, відчувши, як йому здалося, струмінь прийдешньої розмови.  « Якщо починається з гонору, то їм це навіщось потрібно. Слід,  напевне, якось випереджувати, хоч таке заняття не по мені».- промайнула думка.

              -Граф Рогаль-Левицький. Радий знайомству.

              Войцех Вось тихо фуркнув, мабуть похлинувшись кавою, і скоса глипнув на незрушне обличчя Модеста Пилиповича, той погляд мов би приклеївся і не відставав, аж доки не впевнився Войцех, що його колега не налаштований на жарти.

              - Стільки працюємо разом, а я й досі не знав,- врешті потамував Вось здивування,- що ваш рід має графське достоїнство…

               - Не гаразд  гоноритися і чванькувати  в мої літа,- злегка всміхнувся Модест Пилипович у свої сиві і пишні козацькі вуса, та посмішка вигулькнула лише на мить і враз собі знову сховалася.

             - У нас є для вас важлива пропозиція,- опанувавши себе, Войцех вів далі сухішим, мало не офіційним тоном, наскільки той тон дозволяла сама обстановка кав’ярні.- Але сперш, якщо можна, розвійте мої сумніви та здогади… Не можу ніяк собі взяти у голову і позбутися подивування  - і навіщо вам тут, у польському місті Луцьку, грати ролю українського підбурювача? Що заважає вам стати, як багатьом з освіченого сучасного українства, справжнім польським патріотом? –Войцех говорив все швидше, поступово  більше нервуючись, і навіть скельця його окулярів під високим лисіючим чолом зблискували нервово і роздратовано.

              Модест Пилипович, не вельми ховаючись, як від вкислого надто борщу, скривився і затис для міцнішої терплячки губи. Він, як і більшість учительства гімназії, недолюблював частенько велемовного Войцеха. Учні ж не любили полоніста, бо міг він раптом зірватися на крик, нерідко без видимої причини, от вкусить якась муха і бігає класом, рве дитячі зошити та галасує:

             - Бздури, панє! Нісенітниці!

             Левову частку виховання Вось зводив до вельми пильної уваги дитячим зачіскам – хай тільки хто невчасно сходить до фрізера. І вже, боронь Боже, слово впоперек вставити…Годі тоді сподіватися на пристойну оцінку аж до  іспитів. Коли в бездоганній роботі марне було знайти якусь зачіпку, то ставив Вось нервову навскісну примітку «брак почуця єнзикового» і різав бал  – спробуй скривдженому довести, чи того «мовного почуття» уже вщерть, чи цього разу у мізері…

               - Бережи мене, Боже, від хвороби і патріотів, - Модест Пилипович повільно і обачно надпив шпаркої ще кави, надто гарячого останнім часом остерігався. Він уголос вимовив не свої слова, а сказав почуте від знайомого польського робітника з- під міста Закопане. Після поразки УНР Левицький з Греції, через Італію і Австрію, опинився аж в польському Тарнові, де був в емігрантському уряді очільником міністерства охорони здоров’я, згодом у Закопане – водночас піклувався і санаторієм хворих на туберкульоз вояків УНР, і лікував тутешній люд. Особливо багато приходило робітників з місцевих  гуралень. А вже як виїжджав,  то не хотіли його польські гуралі відпускати, просили лишитися тут назавжди і стати членом їхньої громади. Навіть місцевий ксьондз давав згоду, тільки заїкнувся, що мав би  Левицький прийняти католицьку віру і стати тоді повноцінним польським патріотом. Обурилися цим гуралі, казали, що чоловік йде «ku wieczor zycia”, до життєвого вечора, то ж хай собі лишається в вірі, у якій народився, аби лишень зоставався. А ще, пам’яталося, як один з робітників тільки рукою махнув спересердя: «Вбережи мене, Боже, від хвороби і патріотів».

             …Каву готував таки вправний кухар, від пахучого і аж густого напою  тужавіло і бадьорішало тіло, жвавішала кров і трішки паморочилося, як від легкого молодого вина.

   -Це не я сказав про підробку патріотизму,-  Модест Пилипович бачив себе, як в дзеркалі,  у скельцях великих окулярів Вося, тільки трохи викривленого якогось, як світобачення, на його думку, пана Войцеха.-  Але що ви розумієте під словом «підбурювач»?

    - Як же -  отой гурток бандуристів, вистави драматичні, пластуни, вечори Шевченка…Все це якось розділяє люд, а має бути один народ, одна польська держава, одна земля, одні кордони. Думається мені, що ви й досі не вірите, що це уже назавжди. І вирішено це не сьогодні й не вчора, а ще року 1651-го, під Берестечком.

   У скельцях окулярів Войцеха зображення Левицького дрібно тремтіло і смикалося, то ж видавалося Модестові Пилиповичу, що то не Вось гарячиться, а він, Левицький, так тремтить і підстрибує.

   - Земля уся Божа, а кордони тільки на вашій молодій пам’яті он скільки разів уже совали взад-вперед.. Що ж до «українського підбурювача», то українці тут живуть ще відтоді, навіть  раніше, як князь Володимир   на волинській землі, на Святій горі, збудував 1001 року зимову резиденцію князів київських. А щодо Берестечка, то там теж було не все так просто, надто багато історики з обох боків «випрамляли», кожен на свій кшталт…

   То було для Модеста Пилиповича особливо болісним. Він ніяк не міг втямити, нащо люди гілки різних дерев силувано тулять до купи і гадають, що мають зростися; натомість ті гілочки тільки труться, одна з одної здирають кору і ранять, оголюючи живу деревину і підставляючи її під різну хворобу. А як розвести потім те гілля, то ще довго рана не заживатиме, хіба чорнітиме, і лише з роками затягатиметься з країв, однаково залишаючи на тих місцях почварні нарости й гулі. Надивившись немало на безцеремонне зросійщення, тепер з іншого боку бачив мало не те саме – і це бунтувало душу його, тим паче, що родове їхнє дерево мало і українське, і польське коріння. Чому люди не вчаться в дерев, бо в лісі місця он всім вистачає – як погнала сосна свій смолистий стовбур увись, бо їй так жити подобається, то те не шкодить ніяк ялівцю по сусідству, йому теж залюбки живеться.

  - Панове, це складна і тривала суперечка, ми відхилилися від теми, заради якої зібралися,- втрутився нарешті пан Генрік, що досі лише з цікавістю спостерігав за мовою, кумедно глипаючи то на Вося, то на Левицького – він не переводив погляд, а повертався до кожного усім тілом, мов би йому не сиділося.