Оксамит нездавнених літ - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" - Страница 9

Усе ж бігом до колег-газетярів, з ними до директора банку Тамари Олексіївни (і директора, і начзбуту імена пам’ятаються досі).

Тамара Олексіївна подивувалася:

- Скажете этим безграмотным людям, что всё правильно. Это рассчётный счёт, а это спецссудный.

Знову я у Валентини Миколаївни.

- Хорошо, - милостиво зголошується. - Но вот следующая проблема: в договоре написано “Волынская облсельхозтехника”, а у вас на штампе “Волинське обласне управління матеріально-технічного забезпечення сільського господарства”.

Я терпляче пояснюю, що це повна назва, а це - скорочена, що то російською мовою, а на штампі - українською.

- А я не обязана языки всех народов СРСР изучать. - відрізала і більше не захотіла зі мною розмовляти.

Тут уже мене, як мовиться, взяло за живе, і я мерщій до заступника генерального, тицьнув газетне посвідчення для "понту":

- Я зараз розвертаюсь своїм "Уралом" у Брянськ, до першого обкому. Хай я навіть ночуватиму Новорічну ніч у приймальні, проте вашу банду накриють за тиждень.

Подивився так філософським поглядом чоловік па скандаліста та й зателефонував у збут:

- Надо решать.

За десять хвилин усе виписано, і моя машина на території заводу під складом.

А там:

- От якби ви приїхали зранку, ми завантажили б вас. А зараз у нас вагони.

Я не став пояснювати, що вже дві доби оббиваю їхні пороги, глянув, у кого з водіїв автокарів найчервоніший ніс:

- Ребята, вот червонец, а вот машина.

Кинули мої "ребята" негайно вагони - і до нашої машини.

Але підбігає якийсь підначальник, злючий-презлючий.

- Кто срывает государственный план?

- Это не я, это-Ленин, - бухнув перше, що спало на губу. І не вельми збрехав: на радянській “десятці” дійсно було зображено Леніна.

- Ах, опять этот Левин! - недочув підначальник. - На этот раз я ему покажу, - і побіг у заводоуправління.

З’ясовується, що дійсно шефом одного з відділів був якийсь Левін, котрий полюбляв пропихати блатних.

Доки мій грізний підначальник шукав правди в заводоуправлінні, я благополучно виїхав за ворота.

Їхали ми і вдень і вночі, без сну, ревів двигун “Урала”, шофер Віктор, аби не дрімати, співав одну пісню, а я - іншу, і ніхто нікому анітрішки не заважав.

Новорічну ніч кожен святкував у сімейному колі.

Я хотів би сказати тим, які думають, що радянська економіка робилася руками у білих рукавичках: ви помиляєтеся.

Читачам старшого покоління не буду нагадувати гучні скандали часів "перебудови", пов’язані з узбецькою бавовною, Рашидовим і т. ін. Вони ще пам’ятають. Гігантську тіньову економіку з багатомільйонними оборотами, які потай і не вельми провертала тогочасна партноменклатура, щоденно і щогодинно живило соками хабарництво. Розквітало воно рясно і пишно за щільною завісою таємничості, і тільки черговий переділ влади на тому чи іншому рівні кидав на якийсь момент промінець світла на ці отруйні квіти.

Оповім лише те, що чув з перших вуст.

Перший секретар райкому приїжджає на міжрайбазу і оглядає зразки свіжої продукції. Поміж іншим замилувався жіночою шубою, навіть рукою погладив лискучу норкову шерсть.

- Гарна шуба, тільки дорогувата, - зажурено мовив і пішов собі далі.

Того ж дня поважна комісія склала акт, що шуба вартістю у шістсот карбованців при транспортуванні, на жаль, зазнала пошкоджень, тож красна ціна її тепер рівно тридцять. А наступного дня шуба красувалася на плечах дружини першого секретаря, і замислені очі жінок місцевої еліти проводжали гой норковий глянець ностальгічно-тужним і печальним поглядом.

Варта уваги й досі достойно неоцінена метода іншого секретаря.

У сутінках на колгоспну ферму, де довірений голова, приїжджали спеціально обладнаним "пазиком" не менш довірені особи. Сільські люди особливої уваги не звертали: мало які автобуси вештаються, а такий і в їхньому колгоспі є. Чітко й злагоджено пасажирами автобуса ставав десяток молоденьких бичків. "Ясир" за ніч перекочував на вільні ринки Білорусі, а банкноти, пошелестівши в руках секретаря, частково залягали в його кишені, решта ж мандрували у Луцьк, і їхні сліди губилися десь на затишних вуличках найпрестижніших районів центрального Києва, де мешкали цеківські працівники.

СВОБОДУ СЛОВА НЕ ДАРУЮТЬ...

Застійне багно провінційного чиновництва, дух цвілі й сірководню, вони все ще домінували в партійних органах 80-х років, років, коли вже свіжі, прохолодні, аж поколюючі шкіру вітри неминучої демократизації вривалися навіть в останні форпости адміністративної системи.

- Лжедемократи хочуть відсунути партію на другий план, - шаманським заклинанням під ритуальні барабани партійного багатослів’я звучало на бюро райкому.

- Опираючись часові, ви не на другий план, ви взагалі самі партію закопуєте в могилу великою лопатою, - пробував опонувати, посилаючись на публікації М.Шмельова, Ф.Буніча, А.Стреляного, Ю.Черниченка та інших відомих учених та публіцистів. Посилався, інколи давлячись сміхом, коли перший секретар хутесенько за мною записував цитовані імена - чи не потрапить серед них часом "український буржуазний націоналіст", або подібна якась птиця. І вже зовсім не смішно було, коли я давав членам бюро останні важливі публікації відомих людей у журналах "Новый мир", "Октябрь", "Нева" та ін., а мені їх згодом повертали непрочитаними. Коли ж одного разу послався на публікацію доктора економічних наук В.К. Черняка в "Літературній Україні" - пленум райкому перетворився на вивчення "Літ. України" та статті Володимира Кириловича. І на тому спасибі...

Щойно холодний шок на мільйони людей справив фільм "Холодне літо 53-го" режисера Олександра Прошкіна та другого режисера Володимира Сверби, як творчий колектив "Мосфільму" розпочав знімання відомого серіалу "Николай Вавилов". Володимир Сверба, мій двоюрідний брат, зателефонував з Москви і попросив підшукати село у наших краях для знімання ряду важливих сцен. "Николай Вавилов" був першим твором у Радянському Союзі, у якому визнано голодомор тридцятих років на Україні.

Мені треба було знайти поселення, яке краєвидом максимально відповідало б українському селу початку тридцятих років - ні електричних стовпів на вулицях, ні дротів чи іншої "урбанізації". Справа непроста, проте таке село відшукали. Ним стала Стобихва, що за рікою Стохід, вуличками якої тоді йдеш, немов мандруєш сторінками Панаса Мирного чи Івана Нечуй-Левицького. Така патріархальність пояснювалася тим, що недалечко був військовий полігон країн тодішнього Варшавського договору. На голови сільчанам нерідко під час навчань падали бомби, десятки років влада намагалася відселити стобихівців, а село й далі жило, як пісня про незнищенність матерії.

Мосфільмівці розмістились у Ковелі, налагодили сполучення, харчування,і почалися знімання.

У районі якраз поміняли керівництво, і новий перший секретар М.І. Гарасюк влаштував мені перший рознос.

- Хто дозволив? - в очах першого світилося не тільки велике обурення, а й щирий, до денця душі подив, як може щось відбуватися на цьому світі без дозволу. - Я ніколи не погодився б на такий фільм. Ніякого голодомору на Україні не було.

Але прикрощі й начальницькі розноси видавалися мізером порівняно з задоволенням від спілкування із творчим колективом.

Уже першого ж дня, коли після знімання автобус повіз акторів у Ковель, Олександр Прошкін залишився ночувати на річці (від Стоходу його було за вуха не відтягнути), а я забрав на ніч до себе додому Богдана Ступку і Володимира Свербу.

Ім’я Богдана Сильвестровича уже тоді гриміло, його знали й шанували мільйони. Однак у спілкуванні з ним не відчувалося ні крихтини "зоряної" хвороби, зате відчувалася колосальна і всебічна освіченість, непідробна інтелігентність і душевний такт. Оберемок тем переговорили за той вечір та ніч, не зогледілися, як і світанок заглянув у вікно - так і не лягали відпочивати.