Оксамит нездавнених літ - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" - Страница 5

Особливою відмінністю не вирізнялася метода тримати в шорах керівників. Знаю директора одного підприємства, який прийняв занехаяну розвалюху, але за кілька років умив і зачесав її, розгорнув нові види діяльності, наростив виробництво майже в десяток разів. Високе начальство також тулилося до кмітливого і роботящого керівника. У час великого дефіциту натуральної шкіри, що входила у моду, він пошив “за так”, як подейкували, шкіряні плащі секретарю обкому та його дружині, дочці та зятю, навіть собачці.

Коли ж секретаря перевели в іншу область, директора впакували у тюрму.

Як оповідали знайомі з родини директора, у першому його листі з колонії були такі рядки: “Я зрозумів, що у цьому житті найважче і головне - за будь-яких обставин залишатися людиною”.

Талановитого директора, господаря від природи посадили в тюрму, де поряд із звичайними людьми, що потрапили по той бік колючого дроту за більші чи менші прогріхи, провини вільні, а ще частіше невільні, нерідко і зовсім без вини, відбували строк закоренілі злочинці й невиправні душогуби. Тим більшої ваги набувають слова з одного із наступних листів директора: “Мої однокамерники, сідаючи за обід, тепер уже перед хлібом почали знімати шапку...”

Інші директори, маючи перед очима наочний і більш ніж переконливий приклад колеги, зобов’язані були боятися піднімати голос. Інакше і їм доведеться вчити зеків знімати шапку перед хлібом.

Сліпі поводирі здебільшого не відали, куди ведуть за собою люд, але знали напевне: мотузка має бути міцною...

ДІЯ НА ДІЛЕННЯ

Кроква в руках бригадира злюкою висвистувала, сердито цибала і збивала росу з високих, вистиглих, пахучих болиголовом, аж синюватих від молодої сили трав - Петро Джиглик, сопучи носом, відміряв людям сінокіс. У чоботях, що від роси блищали, начелакові, і в чорних сукняних галіфе, які бригадир, позаяк інших кат мав, не знімав ні взимку, ні влітку (жінок то цікавило вельми, і вони часом доскіпувалися, чи не тра’ йому порохна, аби дещо пересипати), у кирзових чоботях із затоптаними задниками Джиглик шпарко чесав сінокосом, і кроква в його руці, видавалося, з власної охоти і втіхи крутилася, вигиналася та штирбала. А сопів носом Джиглик того, що голова на вранішньому наряді, облизуючи порепані з учорашнього губи, нагнув кручених, як старі баранячі роги, матюгів, а сам уже досі з районним уповноваженим всівся під ліщиновим кущиком у Лосичинах, виставив пляшку з перваком у канаву з проточною, прозорою, як правда, холодною, аж ламає та кришить зуби, водою і преспокійно собі закусює. Звісно, Джиглик любив міряти і ділити, його аж мурашки маркітно лоскотали поміж лопатками, коли хтось прохально та жадібно заглядав у вічі; в їхньому роду завжди щось та в когось просили, бодай тютюну папушку, а тепер, бач, просять у нього самого. Проте зараз Джиглик не радий був своїй владі, голодним, коли запобігливим, а коли й кривим поглядам тих, кому ділив і наділював, навіть мурашки поміж лопатками не лоскотали - він надувся-таки на голову, що не взяв до кумпанії з уповноваженим.

Трохи збоку й позаду, спотикаючись і плутаючись у високій, припалій росою траві, за Джигликом котком котився коротконогий і папуцуватий Тадей Рубан, або, як його на кутку прозивали, Врубаний. Років з десять він був у селі пресвітером, а коли підпоїли для забавки хлопці на косовиці, Тадей зрікся свого пресвітерського сану, подейкували, зрікся не так уже й неохоче: скуштувавши оковитої водиці, зарядив було гульки на тиждень, виспівуючи вечорами псалми на мотиви сороміцьких весільних частівок та жахаючи богомільну жінку, а як прочманів, то прийшов у контору штатну роботу просити.

- Наш чоловік, - поважно, не піднімаючи голови, сказав на нараді голова та зжовклими від махри пальцями пригладив правого вуса. І відразу призначив його помічником бригадира.

Оскільки сам бог відав, що мав робити помічник, а в бога Тадей тепер не вірив, то носив Рубан здебільшого за бригадиром крокву; як кричав бригадир на людей, вирячивши великі, мов качині яйця, білки очей, Тадей і собі підгиркував, ховаючись про всяк випадок за спину Джиглика, а як перемірювали городи - ставав за вішку.

Ген поодаль, підкасавши холоші штанів,зарошеними і порепаними ногами цибали, наче бусли, за бригадиром і помічником сільські дядьки. З побожною поштивістю вони зиркали на Джиглика і Рубана, що священнодійствували з неприступним і урочистим, мов при великодньому молебні, виразом на лицях; час від часу хтось із дядьків, під’юджений нетерплячкою та ще ляком, що його корівчині замість оберемка сіна хоч газету взимку клади, раптово на напівзігнутих і тремтячих з пережитку ногах виривався вперед, його гнала відразлива і підленька надія обхитрити таких самих, як сам, своїх дядьків, які цибали насторожено поряд, і за це він сам себе зневажав і ненавидів, та нічого не міг вдіяти із собою. Але тої хоробрості й надії стачило лише на мить, бо, спіткнувшись на кривий і владний погляд розчервонілого від учорашнього перепою Джигликового ока, дядько вертався назад, у свій буслиний гурт.

Врешті наперед вирвався Стратон Білоус, тонкий та довгий, наче жердина (його й прозивали у селі Тичкою), він прудко зацибав худими, як бригадирова кроква, ногами і, ніяково та разом з тим злодійкувато озираючись на дядьків, що злобно зиркали йому в спотілу спину, став наздоганяти Джиглика.

- Не губи мене, Петре... Відміряй... - засапано клянчив Стратон, як винуватий школяр, підшморгучи носом та силячись заглянути бригадирові у вічі, а позаяк на бігу перегнутися не випадало, то він присідав, зламуючись у попереку і колінах, і так і чесав сіножаттю за Джигликом, мов зібрався от-от піти гопака навприсядки.

Бригадир нічого не відказав, кроква в його руці так само хвацько крутилася, вигиналася і штирбала, з розбійницьким присвистом збивала росу та розбризкувала її, мов відпльовувалась, а сам Джиглик затуманено й гордовито дивився далеко вперед, на кінець сіножаті, де синьою ламаною блискавкою знімався Темрявин ліс, наче саме там уздрів світле майбутнє, до якого він неодмінно кликав бригаду щозборів.

- Не остав без корівчини... П’ятеро пуцьвірінків у хаті, - пританцьовував Тичка за бригадиром і спантеличено розводив лапатими, як лопати, руками, мов найбільше дивуючись, де ж у хаті взялися ті пуцьвірінки. - Я віддячу...

- Гонку самогонки виженеш? - не повертаючи голови, знехотя буркнув Джиглик, далекосяжним поглядом шукаючи і ось-ось намацуючи те світле майбуття в Темряві.

- Присяйбі... - аж захлинаючись від передчуття можливої удачі, взявся клястися Тичка, і серце його відчайдушно борсонулося, як піймане у сильце, мале і нажахане несподіванкою горобеня.

- Знову брешеш, як про чорнильне море, - не стримався і гигикнув, тішачись своєю безкрайньою тут всесильністю, Джиглик. - Відомо, ти ж перший на селі брехун...

- Присяйбі, не брешу, - лопотів, заїкаючись від припливу щирості й чесності, Тичка, нітрохи не образившись на бригадира: Стратон знав за собою грішок трошки прикрасити власну балачку. Вельми любив він оповідати в гурті дядьків, які у свято товклися біля сільмагу, як служив у війну матросом і в їхній корабель, що віз хімічні олівці, вцілила бомба. “Усе море стало тоді чорнилом, - казав Тичка дядькам, що пороззявляли роти, - отак вмочай перо і пиши", - показував він розмашисто, як треба писати і підписуватися.

- Присяйбі, не брешу, - ще раз заприсягнувся бригадирові Тичка і високо вгору задер руку-лопату. - Ось-такеньку бочку сьогодні ж заколочу.

Замислені бригадирові очі довго блукали Темрявою.

- Живи, - важко видихнувши, нарешті дозволив великодушно Джиглик, спинився і на кілочку вишкрябав Стратонове прізвисько. - Я добрий.

Тільки тепер Стратон розігнув худі й цибаті напівзігнуті ноги; розмахуючи довгими, незграбними, грубо і поспіхом витесаними руками, він понісся додому, підлітаючи над обтяженими вродливою росою ситнягами і осокою; він шпарко поцибав, підштовхуваний втішливою думкою якось із дітьми перезимувати, а ще більше підштовхуваний односельців кривими поглядами, що дрібно й густо, як іскри з точила, поколювали і пекли його в спину.