Оксамит нездавнених літ - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" - Страница 35

Після публікації фейлетону “Зозулині яйця” - судовий процес.

Через рік і вісім місяців після здобуття Україною незалежності опублікував я в “Народній трибуні” (26.05.1993 р.) статтю “Інтелігенція і влада”. Із сумом, на жаль, доводилося констатувати, що ставлення бюрократично-владних структур до інтелігенції й надалі залишається як до горезвісного “прошарку”. По інтелігенції, як по беззаперечному двигуну української оксамитової революції, найперше вдарили всі економічні негаразди, національно-свідома державницька преса лише спиналася на ноги, та й з тих, ще кволих ніг її легко збивали, на книжковому ринку - нахабна й безцеремонна інтервенція російської літератури та низькопробного чтива... Досить цікаві, як на мій погляд, наводилися розрахунки щодо економічного становища преси. “Сьогодні, - йшлося в статті, - собівартість номера такої газети, як “Народна трибуна”, за найскромнішими підрахунками перевищує 60 карбованців. З початку року до кінця травня ми даємо читачу сорок номерів. Якщо врахувати, що передплату ми провели у 288 карбованців, то нескладно прийти до висновку: ніхто, крім читача, нам не дав ані шеляга, зате ми кожному передплатнику дали дотацій тільки за п’ять місяців понад 2100 карбованців. Ці гроші журналістський колектив заробляв рекламними та поліграфічними послугами, здешевленням випуску, співпрацею з державними і малими підприємствами... І ми не вважали, що працюємо на “дядю”. Бо той “дядя” - то наші вимучені й згорьовані люди біля заводського верстата і під пекучим сонцем у полі”.

Ми з усіх сил старалися втримати свою економічну незалежність, бо, як зазначалося в тій самій статті, “придворними борзописцями не були і не будемо”, і вірили, що “зламаються іржаві й щербаті цензурні ножиці”.

За п’ять років існування “Народної трибуни” газета не взяла ні копійки державних дотацій. Лише один раз за рішенням сесії нам переказали суму, що не робила для видання погоди,та й ту ми “відігнали” назад.

І не з амбіцій відігнали, не від гонору чи зарозумілості. Втрата економічної незалежності для будь-якого видання означає втрату незалежності взагалі. Саме тоді на всю Україну прозвучали слова відомого народного депутата і журналіста М.Батога: “Якщо раніше преса була залежна, то тепер - продажна”.

Певно, ні для кого не секрет, що й на початку дев’яностих років, і сьогодні владні структури кревно зацікавлені в економічній залежності засобів масової інформації та продовжують підгодовувати їх офіційно і неофіційно.

Особливо мав я можливість надивитися на проблему через кілька років після статті “Інтелігенція і влада”, коли, як депутата обласної ради, мене делегували на парламентські слухання про свободу слова.

Враження - незабутні. І найперше: та плювати хотіли народні депутати на ту вашу свободу слова, причому плювати знехотя і через губу. На вранішнє слухання, пам’ятається, прийшло ледве більше ста п’ятдесяти депутатів, тобто тодішня третина, а по обіді у залі (незалежно від того, скільки реєструвалося) нарахував я тридцять дев’ять... Журналісти, запрошені на слухання у парламент, криком кричали: прийміть закон, який забороняв би будь-яким гілкам влади бути засновниками чи співзасновниками засобів масової інформації. Це давно зроблено у всіх розвинених країнах, у всіх державах, де демократія не на папері, без цього Україна до демократії не ступить ні кроку.

Аніякісінького бажання прийняти такий закон Верховна Рада тоді не мала. От якби перетягнути ковдру на себе, поставити усі ЗМІ під свій тотальний контроль - то охоче б.

А невдовзі, під час передвиборної кампанії, ті ж самі нардепи плакали великою та жалісливою сирітською сльозою. їх, мовляв, кривдять опонуючі гілки влади, не допускають парламентських сиріт до газетних шпальт та теле- і радіомікрофонів навіть на гарматний постріл... Гаряча сльоза, що мала, за задумом, душу наскрізь пропекти, чомусь душу ту залишила зовсім холодною; навпаки, на голову спала гіркувата думка: “А Де ж ви були, дорогі наші обранці, коли вас журналісти просили прийняти закон, що не винищив би жодну із гілок влади?”

Та повернуся знову до статті “Інтелігенція і влада”. З наведених у ній розрахунків видно, що передплатні кошти у загальній собівартості становлять 12 відсотків. А де взяти решту 88? Тобто стояла дилема: або йти з шапкою до бюджету і відбирати там від сироти у будинку немовляти чи старця у притулку для старих, або заробляти самим (був і третій, найбезпечніший і найспокійніший варіант-закрити газету).

Ми вибрали: заробляти самостійно, видавати незалежний часопис і далі.

Боже, чим ми тільки не заробляли... Видавали церковні календарі й молитовники, друкували та продавали бухгалтерські бланки, торгували продовольчими і промисловими товарами, нафтопродуктами. Ми забезпечували у колективі 35 (у середньому) робочих місць, дотували газету, ще й податків платили стільки, що вистачило б на зарплату ще для 90 лікарів чи педагогів.

Каменем спотикання для нас стали нафтопродукти. Спрага на них тієї осені була чимала, тож білоруські партнери вельми вчасно поставили нам сімнадцять залізничних цистерн дизельного пального.

І тут я натрапив на економічне диво, навіть на два.

Найперше впала у вічі відмінність угод. Кого не спитай, за кілограм цукру давали по 2,2, максимум 2,4 кілограма дизпального. А мені вдалося укласти угоду із співвідношенням 1:2,9.

Я мало не запишався: он який я тямущий, як умію укладати угоди. (Угода й справді була непоганою. При тодішній питомій вазі дизельного пального 0,86 це означало, що за 1 кілограм українського цукру білоруси дали нам по 3,372 літри пального - вигідність, скориставшись дією множення, неважко сьогодні навіть школярику вирахувати. А один з відомих на Волині ділових людей, поклацавши калькулятором, крутнув головою:

Якби мені така угода, то я місяць на роботу не ходив би).

Друге економічне диво чистісінько збивало мене з пантелику: який же я нетямущий, зовсім не вмію розмовляти з людьми та укладати угоди. Я тільки розгублено кліпав очима, коли голови колгоспів відмовлялися від моїх значно кращих умов, а брали дизпальне у приватних структур на незрівнянно гірших умовах. Герой соцпраці, чиї груди ордени й медалі так само рясно всіяли, як він рясно все життя засівав поля, теж зламав “договірні” зобов’язання і замість співвідношення мого 1:2,5 взяв у приватника в пропорції 1:2,2. Чому такий землеробський ас “прорахувався” на рівному місці на тридцять і шість десятих відсотка? Це вже мене геть заінтригувало, і я почав “діставати” керівника отими численними “чому”.

- Бо наказали тільки в он того брати... - бухнув нарешті голова. І спробуй його зрозуміти: сказав щиру правду чи трішки злукавив, за хитрою посмішкою сховавши свій інтерес.

... Отож зовсім небагато часу мені потребувалося, аби допетрати: ані гоноритися власним умінням укладати договори, ані впадати у відчай від безталання не слід. Просто всі без винятку, чистісінько усі, працювали майже за однаковими пропорціями. Тільки у приватних структур до “гіршої” ціни додавалися неофіційно долари чи рідні купюри. Попутно “відстібувалася” дещиця суворим контролюючим і перевіряючим. І чим вище тримали голову штатні захисники народу, чим гордовитішою була їхня постава, мов бронзових класиків на мармуровому постаменті, тим товстішим мав бути конверт із шелесткими асигнаціями і тим більше на тих асигнаціях мало вишикуватися вгодованих і некліпаючих нулів.

Мені, як керівнику держпідприємства, аби бути конкурентним у цих первісних преріях юного капіталізму, слід було здійснити принаймні дві дії: спочатку украсти, а тоді цим краденим сплатити численні податі численному чиновницькому племені. І горе тому, хто не послухається цього непорушного правила диких прерій ще не взятого у законодавчі шори дикого ринку: високо в небо тоді здіймається грізний бойовий клич, від якого стигне кров навіть у бувалих, рясно пір’ям орлів розцяцькованих індіанців, хижо зблиснуть на сонці добре відточені томагавки полку інспекторів та ревізорів, і, знімаючи хмари куряви, за скальпом ослушника кинуться вони на бойових мустангах і гнатимуть до заходу сонця, і, напевне, здебільшого таки доженуть.