Оксамит нездавнених літ - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" - Страница 27

А ми мали змогу працювати з документами. У прес-центрі СБУ часто можна було зустріти за роботою журналістів В.Данилюка, М.Козака, поета В.Лазарука. Що могли, одразу публікували в газетах "Народна трибуна”, “Молодий ленінець”. Загляньте в старі підшивки! Скільки цікавого матеріалу там можна віднайти. Приміром, визвольні змагання ОУН-УПА. Совєтська пропаганда якими тільки лайками не обливала наших національних героїв. За сімома печатками були документи цього періоду. Інтуїтивно відчував, що це не “отдельниє, разрознєниє... бандформерованія” - це воював народ, а свій, “як не заплаче, то хоч скривиться". З якою цікавістю та захопленням відкривав для себе цю сторінку історії. Ми розуміли, що доступ до цих документів у нас тимчасовий, що рано чи пізно це урветься. Тому весь вільний час віддавав роботі над цими документами, а за два роки, повірте, я побачив їх чимало.

Спираючись на широкі верстви населення, на спогади очевидців почав вести “Мартиролог” луцької в’язниці. Адже тоді побутувала думка, пущена більшовиками, навіть таким “авторитетом”, як колишній прокурор області Найденко, що у Луцьку взагалі не було ніякої масакри 23 червня 1941 року, а просто чекісти обстріляли німецький парашутний десант за Стиром. Шила в мішку не сховаєш. Зараз нам уже багато відомо про найбільший злочин комуно-чекістів на цій землі. З часом усі списки людей, фотокартки, зібрані мною, увійшли до тому “Реабілітовані історією. Репресії 1939-1941”. Том підготовлено до друку, і, я сподіваюся, незабаром його можна буде придбати. Минуло вже понад вісім років, як він готовий,та непотрібно “власть імущім” знімати з вовка овечу шкуру, тому й затримується ця страшна книжка.

Щодо “Меморіалу", то формально такої організації на Волині не було, я тільки виконував функцію керівника цієї організації. Не тому, що її було тяжко зареєструвати чи утворити.

Як громадянин, як патріот, я виріс із Руху. Боляче було дивитися, як сильна міцна хвиля патріотичної самовідданості почала дробитися на усілякі партії, партійки по 5-10 членів. Комусь вигідно було нас роз’єднати. Все одно на всі заходи виходили ті самі люди, у серцях котрих палахкотів святий вогонь любові до України. Вони, чим могли, і фінансово, і морально допомагали всім організаціям, крім осоружної Компартії. Щоб утримувати ще одну організацію (а це приміщення, телефон, секретар і т.ін.), потрібно було в цих самих людей просити кошти.

Я тісно співпрацював з Рухом, з Братством ОУН-УПА Волинського краю. Завдяки тісному спілкуванню з повстанцями, черпав у них наснагу. Мої політичні погляди поступово змінилися. З інтелігента-ліберала я став твердим націоналістом, і цим горджуся.

Організаційних клопотів не бракувало. їздив я на збори до Києва і Львова, Тернополя та Івано-Франківська. Але то все за особисті кошти.

Це, мабуть, якісь гени чи біс у ребрі сидить. Не дає стояти осторонь. Мій батько був біля витоків КПЗУ, за що отримав 15 років (окружна конференція відбувалася у його хаті), з 1925 до 1938 року відсидів. Історія, мабуть, повторюється. Перше засідання координаційної ради відбулося в моїй майстерні.

- Пане Віталію, що особливо запам’яталося з документів КДБ, що вражало?

- Наприклад, із захопленням протягом двох днів я ознайомлювався з щоденником начальника контррозвідки одного партизанського загону об’єднання Бринського, якраз район Любешівщини, Камінь-Каширщини. Цей чоловік об’єктивно писав. Ось таке-то село, події, а суть - між рядками.

У селі стільки-то бульбашів, стільки-то осель “бандитів-націоналістів” підтримує і... два чи три “наших" зв’язкових... Історикам радянської доби гроші даремно не платили. Виробили стереотипи, що у цих районах домінувала червона партизанка. Це абсолютна дурниця.

Йшлося там і про методи боротьби, як “підставляли" під німців, натравлювали одних на одних. Це дійсно партизанські краї, де тяжко було дійти простій людині до висновку: чия правда і хто винен? Крім української та совітської партизанок, там ще діяла польська. Цікаві описи, як Камінь-Каширський брали, разів три чи чотири... А репресій не було. Зацікавився чому? Виявилося, що на окупованих німцями територіях діяв закон, згідно з яким за одного вбитого німця розстрілювали 10 чи 20 цивільних. Там німців просто “лузали”. Я дізнався, що цей закон не був чинним на території Ратнівського, Камінь-Каширського та Любешівського районів. А чому? То вже пізніше покійний Юлій Головацький просвітив мене. У кабінеті в Гітлера була крем’яна сокира зі свастикою, цю сокиру ще до першої світової війни знайшли під час розкопок на Камінь-Каширщині. Гітлер вважав, що тут жили предки арійців.

Як художника, мене завжди цікавила образотворча продукція, на яку вряди-годи натрапляв у справах. Це були речі, конфісковані при арешті. То листівка, то газета, то карикатура на “вождєй”,така, які діти у школі малюють. Якось телефонує мені Ю.Хлопук: “Приходь, є цікаві матеріали". Я приходжу. В архіві знайшлася справа: вбито зв'язкову під час переходу через кордон, при ній кільканадцять малюнків, гравюр. Дивлюся - вправна рука непересічного майстра. Роботи не підписані. На роботах - будні повстанські, походи, відпочинок, є й портрети. На одному з них погляд спрямований на глядача, особливий погляд, такі очі бувають на автопортретах. Я висловив припущення, що це зображення самого художника. Ще тоді я нічого не знав про Ніла Хасевича - легенду нашого краю. Він не захотів тікати за кордон і, хоч був інвалідом, без ноги, зробив усе, щоб світ знав: Україна не скорена. Адже саме з Волині ще довго після війни потрапляли на Захід малюнки. За художником полювали, а він боровся, боровся зброєю, гострішою за скоростріли, боровся різцем, олівцем при світлі гасової лампи в темних бункерах УПА. У бункері на Цуманських хуторах він і прийняв мученицьку смерть. Тіло його знайшли в Клевані, біля приміщення НКВД. Де його могила - не відомо. Уже пізніше я мав змогу побачити фотокартки Н.Хасевича... То був його останній автопортрет - і це мене вразило.

Тоді в СБУ була, мабуть, усяка апаратура, але, видно, не хотіли “світитися”. Багато фотографів - мої друзі, отож вони мені й перефотографували ці роботи. Пізніше СБУ передала раритети Волинському краєзнавчому музею.

Запитуєте, що вражало? Прості справи. У них добре видно методику допитів. Починається, як правило, об 23.40 чи у пізніші години. Суто анкетні дані - ім’я, прізвище, рік народження і т. ін... Далі запитання: “На попередньому допиті ви сказали проте і те. Що ви ще можете додати з цього приводу?” І все... “Допрос окончен 4.30”. Підпис допитуваного. Наступної ночі чи там через ніч знову ті самі запитання... Аналогічних протоколів у справі з десяток. Весь цей протокол допиту заповнюється протягом 5-10 хв. Решту часу, 4-5 годин, видно, катували. Чекісти були переконані, що людину легше зламати в нічний час. Проте, я думаю, що вони цим людям і вдень спати не давали.

Багато понівечених людських доль у цих документах. Це цілий пласт нашої історії. Скажімо, повернувся солдат з війни. І медаль у нього за мужність, і орден. Тільки-но прийшов у рідне село, а вночі приходять з лісу хлопці й просять дати гасу та поїсти.

Він і дав 1 літру гасу та сала. За це присудили йому 10 років. Так діяла система.

Хвилююча історія патріотів-волиняків, які в 1948-1950 роках поверталися з-за кордону на рідні землі для боротьби з найбільш оскаженілими представниками влади та НКВД. У ті часи на селі повністю функціонувала радянська влада. Були і дільничні, і голови сільрад, і парторги. Мусили вони виконувати свої обов’язки. їх не чіпали, хоч не така велика проблема була їх усунути. Знищували ж тільки тих, хто особливо хотів прислужитися перед більшовиками, усіляких деспотів і дурисвітів. Ці боївки були дуже мобільними, по 3-5 чоловік, і проти них воювала ціла армія. (На Волині стояли дві дивізії НКВД, а це 24 тисячі солдат. На фронті дивізії могли бути й по 1000 чоловік, аби лишень прапор).

Десь близько десяти таких груп було. Усі вони полягли в нерівному бою.