Оксамит нездавнених літ - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" - Страница 25

- А хто возив?

- Іван Лисак, Олег Латинський, Віктор Федосюк. Коли вони поїхали у Вільнюс, відразу повідомили, що з України, і показали матеріали... Вільнюські колеги за ніч віддрукували 5-7 тисяч примірників. Перший раз добре перевезли, розповсюдили по Волині. Наступного разу привезли у Ківерці. А в Ківерцях уже чекали хлопці з КДБ... Бачимо,то нам кінець. А якраз в цей час один потяг підійшов до платформи, а інший мав відходити. Вони тихенько іншим боком і перейшли в другий поїзд. Той. у який зайшли кадебісти. поїхав у Луцьк, а наші люди сказали, що ми пішли на автобус, 103-й. Ще у поїзді кадебісти на всяк випадок питали, що там везеш... То крупу,то цукор,то картоплю чи щогам... 'За півтора року вийшло сімнадцять номерів по 5-7 тисяч. Усі ті номери у менее - від першого до сімнадцятого.

- Це унікальні документи часу...

- До того часу, поки не почала виходити “Народна трибуна”. Оце останній номер випустили і якраз затвердили Івана Корсака редактором першої легальної демократичної газети. Годі ми вже в “Народній трибуні” друкувались, не возились по світах. Тому що професіоналізм наших газет був не найкращий - це чисто інформаційні листівки, у яких можна знайти багато як граматичних, так і стилістичних помилок... Але це перше, перше, що ми могли розповсюджувати.

Згодом УРП почала видавати “Вільну думку", Ковель випускав свою газету також спочатку в Прибалтиці, Андрій Криштальський у Горохові видавав “Вітер надії", а Нововолннськ віддрукував у Прибалтиці лише один номер своєї газети. Після цього вони створили міську газету, як і в Луцьку. Нововолинський міський голова Олег Киричук був прогресивною людиною. Якось приходить до першого голови Народного руху Нововолинська Ігоря Семенюка і каже: “Коли ти скажеш мені прапора вивісити, бо у Луцьку вже завтра вивісять”.

- Пане Михаиле, хто брав найактивнішу участь па початку Народного руху, кого б ви назвали зі своїх колег, своїх побратимів, тих хто першими взяв цю ношу на себе.

- З самісінького початку це були, безумовно, Олександр Гудима, Іван Лисак,Євген Шимонович, Клавдія Корецька, яка йшла зі своїми поезіями на мітинги і нагадувала українцям, що вони українці, Зоя Навроцька, Катерина Шаварова. З часом частина активістів відійшла від роботи: багатьох ляк брав, як все це почало розкручуватися. У ці часи активно діяли Олег Байдуков та Богдан Самохваленко. Оце ті люди, які тоді були першими, ще до створення Руху. Довгий перелік імен заслужених людей, найбільш активних, а їх було сотні, а може, й тисячі. Не можна забути Олександра Юрченка -з самого початку після першого мітингу він увесь час був з нами в Русі. Непересічний вклад у розбудову НРУ зробили Геннадій Кожевніков, Володимир Осіюк з Ковеля - перший голова Народного руху Ковеля і Ковелыцини. Ігор Семенюк - перший голова Народного руху Нововолинська, потім Мелетій Семенюк і Андрій Криштальський з Горохова, народний депутат першого демократичного скликання Андрій Мостиськиіі. Пам'ятаю, молодий хлопець тільки-но після закінчення інституту приїжджає до Луцька і каже: “Я з Народного руху з Ковеля". Але потім “вирвався” і слава Богу. Я радий за всіх, хто зараз чогось досяг.

- Папе Михаиле, з тих часів спливає десятиліття, і різні думки доводиться чути. Є люди, які щиро раді добрим змінам. З іншого боку, є й таке розуміння: от, мовляв, ті демократи розвалили заводи... Як Ви це бачите, як Ви оцінюєте з висоти десятиліття пройдений шлях?  Ваша думка про те, де ми є...

- Знаєте, багато можна говорити про ті процеси, які відбулися за десять років. Багато позитиву є майже в усіх напрямках державного та суспільного розвитку. Ми крок за кроком із мешканців, із жителів стаємо нацією. Уже багато народилося дітей, які не знають, що таке піонерська організація, вже багато є людей, які ніколи в минуле не повернуться, навіть якщо вони не люблять України, не захочуть бути десь там, у Росії. Рівень патріотизму, на мою думку, іде щораз глибше і глибше у народні маси, уже більшість людей, особливо молодшого покоління, сприймає себе як громадян України. Разом з тим вони по-різному це трактують, вони можуть бути громадянами України, а говорити російською мовою чи іншими мовами, але вони вже громадяни України. Повернення назад неможливе - це громадянська війна, це не Чечня, це в сто разів більше аніж Чечня. Бо якщо у Чечні 600 тисяч, то в Україні з 50-мільйонним населенням, навіть на Східній Україні, можна знайти кілька мільйонів бойовиків, які захищатимуть нашу державу, незважаючи на те, що вони від неї особливих щедрот ще не мають. Разом з тим у перші роки незалежності партноменклатура, особливо проросійська, прокомуністична, усе робила, щоб розвалити економіку. Якщо той завод міг працювати, то вона все робила, щоб він не працював: або йому перекривали збут, або йому перекривали фінанси,або просто збурювали людей, мовляв, давайте візьмемо все у рахунок зарплати і не будемо оновлювати виробництво. Різні методи... Усе було зроблено навмисно для того, щоб заводи зупинилися. Дійсно, частина заводів, яка могла б працювати, стоїть. Усі ці роки призначалися керівники, які були зацікавлені в першу чергу хапнути щось за 3-4 місяці й утекти десь за кордон. Це була планомірна політика знищення України.

Й досі відчувається нестача таких кадрів, які мислили б по-сучасному, які думали б, що вигідно ринку і за якою ціною це вигідно продати. Є приклади. От Олександр Свирида, як один із рухівців, ще студентом, на п’ятому курсі ходив до нас у Рух. І дійсно, з часом він став підприємцем і разом з колегами зробив український майонез, кетчуп, гірчицю - прекрасна упаковка, за доступною ціною. Розвернулися, піднялися - ну і прекрасно. І я вітаю всіх таких людей, які можуть самі собі заробити. Про таких не скажеш, що він десь там накрався, так ми зараз усіх звинуватимо, що всі накралися і потрібно, за грати, хто має машину чи високу хату, за ґрати. То дикість. Людина, яка в нелегких умовах знайшла свою нішу, зробила бізнес, свою справу відкрила і за рахунок цього стала багатшою, - це патріот номер один. А не ті плаксуни, які десь там ходили з прапором, а тепер кричать, що то недобре, знову потрібні колгосп, чи то на заводі колгосп. Сучасні умови конкуренції і підприємництва спонукають до роботи, до роботи постійної, щоденної, і ті люди, які попрацювали в бізнесі й чогось досягли, вони знають ціну всьому. Що це праця не шість, навіть не вісім годин, а часом і шістнадцять, і вісімнадцять, що не буває ні субота, ні неділі. А інший прийшов, покурив, потім випив і пішов, а тепер плати мені - за що? Кожна праця оцінюється, від найпримітивнішої до інтелектуальної. І якщо ми будемо мати ту основу, що ми дійсно від своїх знань, від своїх умінь, від наполегливості досягнемо якихось успіхів - це буде приклад для інших. Подивіться, він це зробив через те, що він багато знав, добре вчився і наполегливо працював. Це - основа.

- І останнє, щодо коренів, зокрема родинних.

У мене ж дядько в УПА воював, закінчив Львівський університет і пішов в УПА, загинув у 44-му. Ще в дитинстві тато казав: “Комуністи - то найбільші вороги України”. А щодня у школі чув, що найбільші святині Ленін і Росія. То потрібно було дитині переварити усе. У школі говорять одне шість годин, а тут - вдома два-три слова. Пригадую, як розповідали мої родичі про враження мого батька після появи синьо-жовтого прапора над мерією міста Жовкви. Батько приїхав у Жовкву на початку 1990 року, а тут прапор... Він стоїть і плаче. Кажуть, що останній автобус підходить, а він не може зрушити з місця. Кажуть: “Гриню, та то ж автобус уже йде...”, а він мов зачарований.

Коли я приїжджаю, бувало, додому, засинаю, батько з родиною ще говорять, благословляють мене на ту справу. Це десь звідти по роду, по і снах ішло...

УНІВЕРСИТЕТ. БІЛЯ ВИТОКІВ

Розмова з доктором філософії Петром Кралюком, одним із тих, які немало зробили для створення на Волині університету.