Оксамит нездавнених літ - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" - Страница 21

Удень він потелефонував із нашої редакції до своїх колег по роботі у дніпродзержинській газеті й дуже серйозно розповідав, що на луцьких вулицях барикади. Мовляв, йде запекла боротьба між прибічниками і противниками путчу, а редактор “Народної трибуни” Іван Корсак з танка виступає перед лучанами. Почуття гумору, притаманне Валентину, не зраджувало йому навіть у такій складній ситуації.

Працювати в редакції “Народної трибуни” було надзвичайно цікаво. Мені доводилося брати інтерв’ю у Лариси Скорик, Левка Лук’яненка, директора Інституту дослідів Волині у Вінніпезі Ярослава Пеленського, митрополитів Іоанна та Володимира Сабодана, учасників фестивалю “Оберіг” та багатьох інших відомих людей. У моєму кабінеті в київського режисера-документаліста Михайла Ткачука виникла ідея зняти фільм про Ніла Хасевича. Михайло приїхав тоді до Луцька у пошуках нових тем для своєї творчості, і директор кіностудії “Волинь” Борис Ревенко направив його до мене. Гортаючи підшивку “Народної трибуни”, Михайло натрапив на публікацію Віктора Вербича про художника і вояка УПА Ніла Хасевича. “Усе. Я знаю, що буду знімати!” - вигукнув тоді відомий кінорежисер.

Спогади, неначе спалахи, зблискують у моїй пам’яті: одні - яскравіше, інші - тьмяніше, а дещо й забулося. Але є моменти, які пам’ять зафіксовує навічно.

16 липня, у день першої річниці прийняття Декларації про державний суверенітет України, представники місцевих рад Західного регіону України встановлюють на Говерлі синьо-жовтий прапор. На вершечку гори холодно, градусів дев’ять тепла, сіє мжичка, туман. Підйом був важкий: мокре каміння вислизало з-під ніг, одягнені легко, адже внизу спека, ми страшенно замерзли. Поруч зі мною Михайло Тиский і Олег Мазепа. З нами - наші діти. Прапор піднято. Читаю один зі своїх віршів.

Святкування 500-річчя козацтва у Нікополі та Запоріжжі. Наметове містечко в сухому ліску поблизу дніпровського лиману. Навколо могили Івана Сірка - сотні тисяч людей з синьо-жовтими прапорами. Коли ми сюди приїхали, то побачили вздовж шляху на кожному стовпі інші прапори - червоно-сині. Хлопці з Івано-Франківська потім спалили їх у лісі. Волиняни двома автобусами їдуть в одне із сіл Нікопольського району, і, хоча про зустріч з нами місцеве населення попередили, на площі в центрі села немає ані душі. Виходимо з автобусів, починаємо співати. Спочатку несміливо, поодинці підходять мешканці села, а згодом, незважаючи на заборону місцевого начальства, котяться хвилею. Цікавість взяла гору над забороною. Люди там надзвичайно щирі та добрі. Після кількагодинного спілкування, пісень, танців нас не хочуть відпускати, просять залишитися на нічліг, але у нас своя програма. Незабаром був і похід учасників святкування 500-річчя козацтва вулицями Запоріжжя. По дорозі до нашої делегації приєдналися запорізькі хлопці з гітарами. Разом співали українських пісень, разом прийшли до стадіону, разом стояли під час святкового мітингу, на якому першим примудрився виступити Пилип Ромашок з Берестечка. Він привіз на Хортицю землю з козацьких могил у Пляшевій.

З Берестечком пов’язано у мене також чимало незабутніх спогадів. Ідея відродження вшанування загиблих козаків народилася у мене вдома. Тоді Товариство української мови організувало концерт на Театральному майдані. Це було 22 травня 1989 року в день перезаховання праху Тараса Шевченка на Чернечій горі. До нас приїхали гості з Рівного, серед яких був і Василь Червоній. Після концерту запросили їх на обід до мене. Довго спілкувалися. Богуслав Ляхович співав кобзарських пісень. Микола Куделя ділився спогадами про те, як у тридцятих роках з усієї Волині сходилися під Берестечко люди, аби вклонитися полеглим козакам. Я сказала, що цю традицію ми повинні відродити. І волиняни, і рівненчани підтримали мене.

Того ж року у червні традицію ми відродили. Щоправда, довелося долати запеклий опір існуючої влади. Рівненську делегацію перепинила міліція й поламала синьо-жовті прапори. Навкруги стояли натовпи кадебістів, міліціонерів, солдат з вівчарками. Співробітники ДАІ зупиняли автобуси і автомашини, які їхали в Берестечко. Шукали приводу, аби не пустити. Але свято все-таки відбулося. Львів’яни привезли маленькі синьо-жовті прапорці й усім приколювали їх на груди. З цим прапорцем я приїхала до Луцька.

Особливо грандіозним було святкування 340-річчя битви під Берестечком. Тепер міліція вже, навпаки, стежила за порядком, щоб, не дай Боже, не виникло конфліктів і непорозумінь. Очікували прибуття Леоніда Кравчука і Патріарха Мстислава. Під Берестечком майоріло синьо-жовте море прапорів. І ніхто вже не виривав їх із рук і не ламав.

Машину, в якій я їхала з Віктором Федосюком, Василем Бубенщиковим та декількома іншими рухівцями, зупинили далеко від місця проведення свята. Кілометрів з десять довелося йти пішки, але ніхто не нарікав. Урочисто відкрили пам’ятник козакам, які загинули тут понад 300 років тому. Велелюдне зібрання вітає Патріарха Мстислава. Леоніда Кравчука не сприймають. Його виступ зустрічають свистом. Ситуацію рятує мудрий Мстислав. Народ дає Л.Кравчуку урок - найкращий урок у житті Леоніда Макаровича.

Учасниками всіх цих подій були активісти Руху, які вели за собою людей. Справжніми героями того часу стали Олександр Г удима, Геннадій Кожевніков, Михайло Тиский, Євген Шимонович, Ростислав Кушнірук із хором "Посвіт”, Катерина Шаварова, Олександр Юрченко та багато інших відомих і невідомих, які за покликом серця виходили на майдани і вулиці міст. Свою справу вони зробили. То була робота не з примусу, не за гроші. Ці люди не знали відпочинку, у них не було вихідних. Завдяки їхній наполегливій праці Україна стала незалежною державою.

СВІТИ Ж НАМ, ЩЕДРИЙ “ПОСВІТЕ”!

Я не пам’ятаю точної дати саме того дня, але виразно бачу прекрасний, погожий сонячний день: вулицею імені Леніна в місті Камені-Каширському йде хор “Посвіт”. Хористи у національному вбранні, легкий вітерець полоще заборонений ще синьо-жовтий національний прапор і над вулицями, над містом у таке синє й безкрає небо злітає невмируща “Червона калина’’. І два потоки людей з центральної вулиці завертають на міський стадіон: перший потік очолив хор “Посвіт”, медичні працівники і всі, хто не таївся наочно показати свою опозиційність до пануючої влади, а в другому потоці, значно рідшому, йшли держслужбовці, гнані райкомом партії, й самі працівники райкому. Вже ніяковіючи перед сотнями й сотнями людських очей, старалися вони прошмигнути на мітинг: наказано ж бути, наказано дати “відсіч екстремістам”.

Доземний уклін усім учасникам хору “Посвіт” - кожен з хористів заслуговує на окрему документальну повість чи роман, більшість з них за громадянську мужність достойні найвищих державних нагород, які інколи дістаються тим, хто в переломні часи боротьби за незалежність обачно зиркав з-за кущів, мовляв, а що у вас, добродії, вийде?

Такий самий громадянський обов’язок зобов’язує нас, журналістів і письменників, розповісти про цих звитяжних і талановитих людей, починаючи з незмінного керівника творчого колективу “Посвіт” Ростислава Кушнірука, який з тринадцяти літ разом зі своєю національно-свідомою родиною зазнав сибірського заслання. Саме завдяки таким людям "Червона калина” знову розквітла на Волині і далеко за її межами... “Червона калина”, мов євшан-зілля із сивої легенди, нагадала багатьом українцям, з якої вони землі. Землі, де щедрий вусатий колос дивом зростає, скільки б його не топтало копито половця, зайди татаро-монгольського, а чи сучасного зайди, де щовесни нестримно зацвітає під вікном батьківської хати фіолетовими димами бузок, зацвітає невідворотно і переможно, які б нищівні буреломи не проносилися рідними краями, тої землі, де масна скиба (хоч на окраєць хліба намаж!) магнітом притягує криве й заздрісне око ледачого та розбещеного сусіда - заздрість бере чомусь не на криваві мозолі, а на готове, пахуче і запашне жито - пшеницю і всяку пашницю, що зродилися від тих нагорьованих і натруджених, неймовірно болючих і прекрасних мозолів, тої землі. в якій покояться рідні, спочивають діди та прадіди, і духовну ціну якої можна пізнати, лише втративши її; ту ціну знає навіть безсловесна твар, хиріючи, будучи вивезеною в чужі краї, сохнучи, в’янучи і гинучи; знає птиця, збираючись під осінь у вирій - розлучаючись з полями, тихоплинними ріками, кине ключ із бездонної небесної блакиті таке пронизливе, тужливе “курли-курли", що й найчерствіше, крем’яне, усохле і замулене буденними клопотами та негараздами серце не витримає, защемить, заниє тим же співзвучним млосним болем розлуки .