Оксамит нездавнених літ - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" - Страница 2

Тож які дискусії після бенкету, на святі, на чужому святі...

І ще один епізод перебування у Фінляндії. їдемо з Гельсінкі на північний захід-дорога в’ється поміж піщаних пагорбів, молодий сосняк на узбіччі... Ну геть тобі наше рідне Полісся,тільки хтось на оцій піщузі то там, то деінде валуни порозкидав у зріст людини, а то й більші...

А гід розповідає про економіку Фінляндії.

- У нас в сільському господарстві проблеми, проблеми... Перевиробництво.

Господи, думаю, нам би ваші клопоти - на цьому щирому пляжному піску, та ще й поміж каменюк люди “додумались” до перевиробництва. Вдома у мене - довжелезні черги, діти вистоювали по кілька годин за молоком. А якби вам, шановні фіни, крий Боже, наші черкаські чорноземи... Вільна, ненасильницька економіка навіть за найскромніших природно-кліматичних умов дає результати, які тоді, у 1990-му, навіть й уві сні ввижатися не могли.

А я ж добре пам’ятаю, як у повоєнні літа на Волині починався “новий етап” в сільському господарстві, пам'ятаю, як записували батьків у колгосп. І на моїй пам’яті все, що з того вийшло.

Писати у колгосп батька прийшли ще зранку.

- Ну, здоров, хазяяко! - невисокий, замашний у плечах, як тугий перший осінній гриб-боровик, що виліз з-під глиці за одну лише ніч, голова подав руку. Вчора його тільки обрали головою колгоспу, першого й незнаного досі у селі, що загубилося аж ген на далекій околиці волинського Полісся, тож голова був сьогодні празниковий, усміхався з-під пишних портретних вусів поблажливою усмішкою удачливої й через те доброї зараз до всіх людини. - А я зрання було звірився тебе й дома застати... Хутірський чоловік - пташка рання, звично вона вже носик теребить, коли пізня ще тільки очі жмурить.

- Та який я там хутірський... Ні пришити, ні прилатати, край села й годі, - обачно і насторожено якось вітався батько з головою та іншим гостем, мовчазним і вічно набурмосеним,теж тільки вчора призначеним бригадиром. - То до хати прошу, людкове.

Голова поволі причинив усмішку, як причиняє дерев’яна засувка поліщукову хату, і по тому лице його стало казенним.

- Ніколи нам, чоловіче. У колгосп ми прийшли писати.

Батько не зразу знайшовся на слово, він стояв розгублено, як школяр, опустивши важкі, витягнуті роботою руки, які, наче зайві, не відав де діти.

Вчора у колишній поповій хаті, на якій тепер висіла фанерна дощечка з написом “клуб”, зробленими не вельми впевненою рукою, до півночі дерли горлянку дядьки, смалили махру, від якої аж зуби жовтіли, а незвичному зразу забивало памороки; уповноважені з району, вимахуючи руками у сизих клубах диму, мов потопленики, що рятуються з останніх сил, ублагували вступати до колгоспу.

- От я здам кобилу й лоша, - схоплювався й гарячився котрийсь із дядьків. - А в Грицька Пріськи дві курки, та й то одна кульгава. І в нас буде їднакове право?

- Однакове, - втішав уповноважений. - Але...

Гамір бухнув новою хвилею, і та хвиля зовсім втопила уповноваженого, що безпорадно та марно лише розкривав рота, як у німому кіно; вщерть заповнена людьми хата двиготіла й гула осіннім ярмарком, а клуби тютюнового диму вирували понад стелею, як пара над шпарким окропом.

- А вода ж бо як? - прорвався урешті, як притомилися трохи, верескливий Гриць Пріська, якого, очевидячки, не вельми журила власна кульгава курка - був він рибалкою заповзятим, і жінка, кленучи смертними кльонами лайдака-чоловіка, що геть запустив подворицю, не раз і не два ламала на цурки вудилища. - А вода чия? А риба?

- Вода ваша, риба наша, - засміявся уповноважений і втомлено присів на стілець.

Врешті колгосп ухвалили-таки лаштувати, голову встановили, призначили бригадирів і побрели по домівках, ще довго по кутках і на роздоріжжях доводячи одне одному свою правоту.

- Так пишешся чи ні? - вернув батька в сьогодні голос голови. Його посмішка була надійно замкнена міцною засувкою, тихо сміялися лише очі - чомусь одне в нього було зеленкувате, а друге - каре, чорної, прірвної глибини.

- Є би намне, - розводив безпорадно порепаними руками батько, в’яло і похнюплено все ще стовбичачи перед прибулими. - Ци є відаю...

- Та-а-к, - з повільною насолодою розтягуючи слова, голова вийняв із-за халяви складений удвоє учнівський зошит, вийняв з переможною неспішністю. - Не хочеш -діло твоє. Тут ось намальовано, що живеш ти, чоловіче, на хуторі. А хутори, як знаєш, будемо мести мітлою.

І він розвернув свої у сажень плечі до бригадира:

- Бий комина.

Бригадир з тим самим набурмосеним, байдужим до всього на світі обличчям, мов не було навкруги для нього геть нічого цікавого і нового, тільки сіра нудьга, з тим самим порожнім виразом на лиці узяв драбину і знехотя покарабкався на стріху. Батько широко розкрив рота, дивився ошелешено на бригадирове суконне галіфе, що ковзало по слизькій стрісі, дивився заворожено, мов на негадане заморське чудо, а врешті таки не витримав:

- Ік, до лихої матері... Справді поб’є. Злазь!

Бригадир сонно якось озирнувся і на кивок голови неохоче почовгав униз кирзаками із затоптаними у різні боки задниками.

- Отак би відразу, - голова відсунув засувку і знову випустив з-під пишного вуса на волю посмішку, білі зуби його грали у хованку.-А раз пишешся, то межу села ось так проведемо... І ти, чоловіче, уже не хутірський,ти вже законний у селі.

Голова поважно обвів якийсь кружечок на аркуші жирною чорною лінією й уже знайомим добрим поглядом щедрої та удачливої людини зиркнув на зніченого господаря.

- А може, нех уже весною? - м’явся і тер чомусь змерзлі руки батько. - Влітку і качка прачка, а в зимі й Тереся не береться...

- Знов ти мазаним до себе, - засувка беззвучно шугнула вниз, і лице голови стало державним. - Ну як ти живеш: у кишені тарган та блоха, у хліві - ратиця й хвіст. Ото й усе твоє життя. А колгосп знаєш, як зватиметься? ’’Світлий шлях"! О!

- Е, голово, - недовірливо прицмокнув батько і скривився, мов узяв на язик кислицю. - Ще по воді вилами писано, як на тому шляху поладнається...

- Балачки, - скосив невдоволене око-оте чорніше-голова. - За такі балачки - сам знаєш куди...

- Ти ж свій, сільський, - здивовано і трохи винувато розводив рукам и батько.

- І все ж таки погано живеш, - тримався свого берега голова. - Ні світла отут, ні радіо... У тебе ж дитина жодної пісні, що тепер репродуктор співає, не тямить.

- Чого б то у нас без пісні, - образився було, аж надув по-дитячому губи батько. - Є в нас жнивні і петрівські, рогульки і купальські, грибовицькі пісні і ягідні... А ще-веснянки, щедрівки, колядки. Ні, - не згодився чоловік уже зовсім.

- Старосвітське... Віджило разом з нашими бабусями,- голова,уже сердячись на батькову впертість, вийняв з лівої кишені крамничну цигарку - незручно йому було з учорашнього махру смалити, хоча в правій кишені ще тримав самосад, який нишком курив, коли ніхто не бачив.

- Так пишешся ти до колгоспу чи ні?- низонув він різномасними своїми очима, низонув, як видалося, навиліт. - Чи будеш вибиратися як за море стріляти?

- Вола звуть у гості не мед пить - воду возить, - м’явся знову батько, тупцяючи з ноги на ногу. - Hex уже навесні.

- Діло хазяйське, - з робленою байдужістю вийняв голова з-за халяви зошита, майже не дивлячись, щось черкнув у ньому. - Ти хутірський, чоловіче. Бий, бригадире, димаря.

Бригадир, що стояв з виглядом марноти усього сущого на землі, так ні разу й не докинувши слова, тепер знову покірно підставив драбину і, шкарбаючи кирзаками, подерся на стріху.

Мати, що досі порпалася у хаті, зачула врешт шкрябанину і, виглянувши за поріг, зачудованими та округленими очима повела за бригадиром.

- А що, ти за бусла у нас на стрісі житимеш?

Батько злегка торкнув головине плече:

- Давай уже, напишу той папірець... Хоч перед жінкою не стидай.

- Е-е-й! - загукав, задираючи підборіддя угору, до бригадира вдоволений голова. - Злазь!