Оксамит нездавнених літ - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" - Страница 17

Системнішою стала наша діяльність після офіційного створення Турійської районної організації Народного руху. Попередньо ми неодноразово зустрічалися з такими активістами, як Володимир Багницький, Микола Стець, Анатолій Жолоб (нерідко за участю лідерів ковельського Руху Володимира Осіюка, Ігоря Лучка-їхній досвід, щира порада дуже багато важили). Пропозицію турійчан, аби районний Рух очолив луківчанин, я категорично відкидав: районна організація Руху різко втратила б оперативність, не могла б своєчасно реагувати на тактичні маневри райкому та райвиконкому. Районну конференцію ми ретельно підготували: виготовили мандати, до деталей продумали те, щоб не потрапили випадкові люди. Крім того, демонструючи і свою силу, і відкритість, вирішили запросити й керівників району. Чим вони, зрозуміло, скористалися і сумлінно вистоювали, коли лунав Гімн “Ще не вмерла Україна". Для того, аби установча конференція пройшла чітко, чи не найбільше зусиль доклав тоді ще головний архітектор району Богдан Шиба. На жаль, певна упередженість до нього (у тому числі й з мого боку) стала основним фактором, що його кандидатури на посаду голови районної організації не підтримала більшість учасників конференції, яку доручено було вести мені при секретарюванні Олександра Бобрика. Головою районної організації обрали Миколу Стеця - журналіста районної газети, чоловіка надзвичайно порядного, котрий уже через два роки відійде від політики. На установчій конференції вдумливо виступили Федір Свідерський, котрий кілька тижнів як став народним депутатом, лучанин Богдан Самохваленко. Біля кінотеатру в Гурійську ще напередодні конференції було встановлено флагшток, на якому замайорів національний прапор.

У першій половині 1990 року мені довелося не раз бувати в Києві. Я підтримував тісні, дружні стосунки з тодішнім народним депутатом, педагогом унікального обдарування Богданом Козярським (з ним звела мене доля ще в серпні 1989 року - тоді в центральному інституті вдосконалення вчителів проводилися його авторські курси, ми мешкали в одній кімнаті, разом виривалися на майдан до Київської політехніки, де відбувався установчий з’їзд НРУ за перебудову). Відчував, що мій внесок в активізацію національно-демократичних настроїв у суспільстві міг би бути вагомішим, якби співпрацював у виданні патріотичних організацій. І така нагода невдовзі трапилася. Мій добрий старший приятель, людина, у якої вчився та й вчуся як літератор, письменник Йосип Струцюк познайомив з редактором газети “Народна трибуна”, письменником Іваном Корсаком. Почався новий періоду моєму житті. Зрештою, про це красномовно свідчать сторінки цієї газети. Однак, очевидно, найцікавішими роздумами про “Народну трибуну” міг би поділитися її редактор.

Яких би ярликів не начіпляли і тоді, і пізніше цьому виданню, беззаперечно одне: “Народна трибуна” першою з-поміж волинської періодики однозначно сповідувала ідеали самостійної демократичної Української держави, викривала злочинну сутність більшовизму, говорила правду про національно-визвольні змагання.

Звичайно, не все було однозначним у колективі редакції, ми, зрештою, мали дещо специфічні погляди на перспективи України. Але, як би там не було, ми опинилися в одному човні, котрому дано було пливти до чітко визначеного берега, йменованого незалежною Україною. Ми намагалися зробити свій скромний внесок у те, аби процес відродження України став неминучим.

Не нам судити, чого більше було на цьому шляху - здобутків чи помилок. Принаймні вже під завісу 1991 року навіть ті журналісти й керівники,котрі оприлюднювали антиукраїнські проімперські погляди, зодягали тоги суперпатріотів. Нічого поганого в цьому не вбачаю . Навпаки, приємно, що, незважаючи на всілякі негативні наслідки, було обрано шлях, за який не соромно перед пам’яттю тих, хто поклав своє життя на вівтар самостійної України.

грудня 1997 р.

ЦІ ЛЮДИ НЕ ЗНАЛИ ВТОМИ

Розповідає Клава Корецька,

член Національної спілки письменників України.

У Луцьку відбудеться несанкціонований мітинг. Це щось неймовірне. Це        - із галузі фантастики. Йти чи не йти? Для багатьох лучан це питання було рівнозначне гамлетівському “Бути чи не бути”. Я твердо знала, що піду, хоча багато хто мене відмовляв.

В обласному центрі вперше після довгої перерви вшановували пам'ять жертв трагічного розстрілу в Луцькій в'язниці 23 червня 1941 року. Про цей розстріл я знала давно. Мені розповів про нього мій колишній співпрацівник і колишній політв’язень Юлій Головацький, з яким я спілкувалася з 1976 року, коли після закінчення Львівського лісотехнічного інституту за направленням потрапила на роботу до Луцька. Звичайно, Юлій Миколайович постійно перебував у полі зору КДБ. Закономірно, що я також опинилася під мікроскопом відомства, яке оберігало голови людей від зайвих думок і правдивої інформації. Адже відмовилася вступити в ряди КПРС, спілкувалася з дисидентом, була внучкою репресованого.

Відверто кажу чи, до горбачовської перебудови політикою цікавилася мало. Саме Юлію Головацькому завдячую пробудженням патріотичних почуттів та інтересу до заборонених на той час тем. Але перші насінини супротиву існуючому ладу набагато раніше посіяв у моїй душі мій батько Данило Корецький, який розповідав мені про арешт енкаведистами свого батька, а мого діда Панаса. Це сталося одразу ж після війни. Діда звинувачували у зв’язку з бандерівцями. Додому із норильських концтаборів він не повернувся.

Не дивно, що у 1989 році я однією з перших вступила до обласної організації Народного руху України за перебудову. А перед тим були Товариство Лева і Товариство української мови, в діяльності яких я брала активну участь. Без перебільшення можу сказати, що той час був найкращим у моєму житті. Серце переповнювала рішучість боротися з старим режимом до повної перемоги. Такої ейфорії і такого піднесення не доводилося переживати більше ніколи.

Отже, 23 липня 1989 року. На Замкову площу міста поволі сходилися люди. Поки що міліціонерів і працівників КДБ більше, ніж мітингуючих. Розмовляю з подружньою парою старших людей. Вони розповідають мені про свого сусіда, колишнього енкаведиста, який перед смертю покаявся і зізнався втому, що після війни його направили на Волинь для підривної діяльності проти бандерівців. Перед цим він та багато інших провокаторів проходили підготовку в спецшколі у Ленінграді.

Перевдягнувшись у бандерівські форми, з синьо-жовтими прапорами в руках групи провокаторів удень з’являлися в селах Волині. Поводилися мирно, загравали з населенням. А вночі ті самі провокатори розстрілювали наших земляків, кидали в криниці.

Для мене ця розповідь стала справжнім одкровенням. Як і багато іншого у той день. Розмовляючи з подружжям Табачуків, помічаю, що біля стіни профтехучилища формується монолітна група людей, у центрі якої-викладач Луцького педагогічного училища Олександр Гудима з мегафоном у руках. Пробираюся ближче до нього. Хочу чути кожне слово. Тоді до Луцька приїхало багато родичів тих, хто лежав у могилах під асфальтом. Вони писали імена загиблих на клаптиках паперу і передавали Олександру Гудимі, аби той зачитав їх.

Мітинг тривав недовго, але після його закінчення люди не розходилися з площі. То там, то тут можна було бачити групи лучан, які жваво обговорювали почуте й побачене того дня. Багатьом з очей спала полуда. Свіжий вітер змін витав над площею. Наступного дня після мітингу почалися “розборки” серед членів Товариства Лева і серед рухівців. На зборах, які відбувалися у приміщенні художнього фонду, один письменник виступив з пропозицією виключити Олександра Гудиму з рядів Руху за проведення несанкціонованого мітингу. Я рішуче протестувала проти пропозиції, і її ніхто тоді не підтримав.

Доречно нагадати, що за місяць до цих подій вінки на могили під асфальтом поклали члени Товариства Лева на чолі з Олегом Покальчуком. Ми тоді проводили один із чергових суботників у Луцькому замку. Самі зробили вінки, прикрасили їх маленькими синіми і жовтими вервечками. Поєднання цих барв тоді не допускалося - на такий вчинок потрібно було чимало мужності, адже за кожним нашим кроком пильно стежили, і ніхто не міг передбачити, як розвиватимуться події у майбутньому. Товариство Лева було елітарною організацією. До його складу входили художники, музиканти, поети, науковці. Честь їм і хвала за їхній мужній вчинок, адже це був перший прояв громадської непокори, перший публічний виклик існуючому ладу.