Діти Яфета - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" - Страница 46

Він енергійно підтримував Павла Скоропадського, бачив у ньому законного правителя України, вважаючи,

що в народі ще жива пам’ять про устрій української козацької держави й про місце в ній гетьмана. До того ж, Скоропадський був спадкоємцем того роду, який у XVIII столітті дав Україні гетьмана. У цій подробиці Липин- ський убачав перший крок до легітимності влади. Потім настало тяжке розчарування, переоцінка цінностей. І не тільки тому, що виник конфлікт із Павлом Скоропад- ським, хоча все почалося, очевидно, саме з нього. Як свідчать біографи, в останніх своїх листах Липинський схилявся до того, що політичний лад майбутньої укра- їнської держави мають визначати установчі збори,— хоча загалом ідея спадкового гетьманату лишалася йому дорогою.

Як уже згадувалося, Липинський належав до ідеаль- ного типу людей, що їх пойменовують лицарями без стра- ху й докору. Сучасники згадують не тільки його незалеж- ний та безстрашний інтелект, подвижницьке служіння ідеї, колосальну вимогливість до себе й до інших. А з роками в нього надзвичайно посилився моральний рито- ризм — Липинський вимагав від своїх соратників безза- стережної етичної чистоти. Але люди — хоч яким вони ідеям служили б — завжди лишаються людьми, в яких чесноти сусідять з античеснотами. І сам гетьман, як полі- тичний продукт російського виховання, взорувався не так на поради Липинського, який прагнув створити з нього справді цивілізованого європейського монарха, а не бліду копію з кунсткамери російського царського двору, гетьман взорувався на російські моделі. Щедро надарований амбіціями та шанолюбством Скоропад- ський дратувався такою опікою Липинського. А це до всього гетьманове оточення, де (як це завжди буває при політичних вождях) юрмилися всякі авантурники й пройдисвіти, які активно інспірували конфлікти з враз- ливим Липинським. Дехто з них навіть договорився до того, що в Липинського, мовляв, не просто до ненормаль- них розмірів розбуяло честолюбство, а й навіть прогресує божевілля. Одне слово, вічний сюжет, одвічне протисто- яння великого і ницої посередності, яка неодмінно вби- ває те, що вивищується над нею...

Михайло Горинь звернув увагу на такі — повчальні для нас перед лицем історії — моменти з епістолярії Липинського та його сучасників. У листі Липинського до Бориса Матюшенка говориться: «Для мене ти був і єсть Борис Матюшенко, демократ, ідеаліст, чесна людина, а найважніше — мій приятель. Україна демократична — це фікція. Але тебе я боронив і буду боронити». Матюшенко відповів Липинському: «Краще не торкати- ся пояснення того будь-що-будь парадоксального явища, яким є наша дружба (міцна — я вірю), дружба монархі- ста з демократом, соціалістом. Мабуть, краще не розби- рати різниці наших світоглядів, вони були і залишаться, а брати те, що є позитивне, а цим є, на мою думку, взаєм- не признання людської чесности і великої любови до нашої батьківщини».

Зайве й казати про те, як актуально звучить це сьогод- ні, коли з’явилося стільки проблем і суперечностей у міжпартійних взаєминах національно-демократичних сил в Україні, коли вони з таким садистським натхнен- ням пожирають одне одного, ставши надійними спільни- ками ворогів України.

А ось — іще глибоко повчальний момент із листа Василя Стефаника до Липинського: «Ех, якби Ваші предки, шляхта, не покинули черні і держалися, як Великий Гетьман, української землі та надавали їй поря- док, то тоді мені б не приходилося мати Вас за найбільш трагічну особу наших істориків. Всі ліві і ліві, а Ви за триста років появилися праві, один. Не вірю в Вашу кон- цепцію, але благословляю Вас, що відтворюєте праву руку української нації. Все дотепер ми були без правої руки, а, дякуючи Вам, ми тепер бойова цілість. Маю надію на ту радість, яку будемо оба мати, як наша нація сконсолідується, і моя ліва рука знайдеться у Вашій пра- вій руці. Вас люблячий Василь Стефаник».

Побажаймо ж собі, аби наші взаємини були на рівні стосунків цих людей, аби нам стачало глузду в кожному конкретному випадку бачити не те, що нас роз’єднує, а те, що об’єднує, спільнить.

Власне і для цього теж написано цей роман, якому на моє тверде переконання, просто немає ціни.

Корсакова нарація всім своїм пафосом спрямована в сьогоднішній день. Це саме той випадок, коли історія повинна виконати роль навчительки сучасності, подати для неї невідпорні аргументи.

Корсак виступає в своєму романі й у ролі археолога, який «розкопує» минуле, й реставратора, який з розріз- нених уламків відновлює цілісну картину, і портрети- ста, який з промовистих подробиць відтворює людський і політичний характер свого героя. Одне слово, Корсак уміло послуговується всім тим, що дає авторові уні- версальний за художніми можливостями історичний роман.

Його Липинський — винятково приваблива особи- стість, індивід високої моралі, дивовижної доброзичливо- сті. Всі ці риси дуже й дуже рідко зустрічаються в політи- ків, оскільки політики опиняються в ролі гравців на шахівниці історії, де замість шахових фігур у них під руками люди чи й цілі народи. Політичним гросмейсте- рам немає ніякого клопоту до тривог, надій чи нещасть окремо взятого індивіда. Їх ніколи не цікавить    ніщо

«зокрема» (хіба що їх особисто спостигла якась болячка або в них згорів маєток), їх цікавить лише «взагалі». Вони мають справу з масами, тероризують своєю демагогією маси і що більший політик, то майстерніше володіє він мистецтвом брехні. Йому не становить жодних труднощів переконати нас у тому, що чорне — це біле, й навпаки.

І тільки поодинокі з-поміж сотні політиків сторонять- ся, мов чуми, такого паскудства, керуючися етичними імперативами.

Таким був у нашій історії В’ячеслав Липинський. Такий він є і в романі Івана Корсака, який, до речі, не приховує свого захоплення цим видатним чоловіком і змальовує його з почуттям глибокої симпатії. Це, ясна річ, не лакування, не ідеалізація (Корсак із такою літера- турною практикою, здається, не знайомий), це глибоке зосередження на внутрішньому світі героя, сфокусуван- ня уваги читача на його моральних константах.

Переважна більшість політичних діячів — звичайні авантурники, індивіди, вражені невиліковною мегало- манією, всякі маргінали, соціальні аутсайдери, що від- чайдушно силкуються доскочити вершин благополуччя, і влада їм потрібна завперш і єдино як мета.

Людям же високої ідеї — таким, як В’ячеслав Липинський, — влада потрібна передовсім як засіб, як інструментарій впливу на маси, як дорогоцінна можли- вість легітимізації намірів політика, який оприлюднив їх і здобув публічну підтримку, як шанс вибудувати виразну стратегію державного будівництва, підпорядку- вавши їй ретельно прораховані хитромудрі тактичні моменти.

Так, Липинський у Корсака — високочолий ідеаліст. Таким ідеалістом він змалював і Модеста Левицького з його відданістю українській справі, з його благородною толерантністю, архіскромністю і м’яким ригоризмом («Тиха правда Модеста Левицького»).

Липинський проти Левицького — згусток пристрасті, вибуховий темперамент полеміста. Але таке саме глибо- ке і ніжне серце. Така ж беззастережна відданість справі, яка визначила логіку й сенс його життя.

Звичайно, такий роман неодмінно має бути «романом ідей». Адже для автора чи не найважливіше донести читачеві передовсім інтелектуальний світ героя, увираз- нити процес визрівання в нього саме таких переконань і мотивацію саме таких діянь. Усе це в творі Корсака є, як і є широкий політико-соціальний контекст доби, вогнен- ний клекіт історії. І воднораз його Липинський — не без- тілесна абстракція, не ходячий рупор своїх та автор- ських ідей. Він, як уже мовилося, особистість з характер- но індивідуальним виразом обличчя, з пластично пропи- саною художньою плоттю. Та й оточення його — аж до другорядних чи епізодичних персонажів, як,скажімо, селянин і добрий приятель його, Левко Зануда, якому присвячено «Листи до братів-хліборобів», — позначене психологічною деталізацією і кожен там має цікаву жит- тєву історію. У кожного є не тільки його теперішнє, впи- сане в історичний контекст, а й минуле, котре багато що