Діти Яфета - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" - Страница 31

Те писатиме В’ячеслав Казимирович лютневого вечора 1930 року, коли местиме за вікном така кумед- на метелиця, яку складно від дощу відрізнити, отакий собі падатиме готовий кисіль. Тихо танула в нього остання надія, як велика лапата сніжина на склі за вікном, спершу приклеївшись, повільно повзтиме склом, худнутиме на очах, аж доки повністю не розта- не і не збіжить краплиною… Але коли самому Дорошенкові стане непереливки, той самий адресат змінить невпізнанно тон і через п’ять місяців покладе

на папір зовсім інші рядки; швидким свої почерком вестиме рядок за рядком, напівлежачи на веранді — після санаторію «Віннервальде» Липинський не від- мовиться від випробуваного способу лікування, чи в зимі, чи в літі має дві години побути на свіжому гірсь- кому повітрі, хай навіть як зараз добряче припікає серпневе сонце:

«Всею душею відчуваю Ваш стан, бо сам три роки несказано мучився. Чим дальше відходжу від того світа нечестивих, тим більше спадає з мене болото, яким там всіх обліплюють, тим більше морально від- роджуюсь, набіраюсь спокою і духовної сили. Аби тільки Господь вернув до того хоч трохи сил фізичних, то можна буде братись до праці наново, але вже з нау- кою тяжкого досвіду. Отже не падайте духом і Ви, Дорогий Дмитре Івановичу…»

Липинський опустив на мить затерплу руку, попра- вив другою неслухняну подушку і тим самим прудким та розгонистим почерком дописав:

«Ідея наша вірна і шлях наш вірний. Помилки бувають скрізь, особливо в так молодих і так перемі- няючих дотеперішній спосіб українського думаня — рухах, як наш. Але помилки ці не можуть погубити і не погублять ані нашої ідеї, ані нашого діла. Зломлять тільки тих, хто і для цієї ідеї і для цього діла задрібни- ми, закарликуватими показалися…»

33

Вранішня молитва перед розп’яттям, досвіткова, заледве за вікном окресляться обриси узгір’я на про- світлілому  небі,  молитва-сповідь,  молитва-роздум інколи давала його зболеним грудям і не менш зболе-

ній душі куди більше від прописаних ліків. Липин-

ський тоді був наодинці з безкінечно високим і чистим Небом, він уже недоступний та недосяжний для житейської шарпанини, суєти, метушні та сутолоки, відступали убік навіть спокуси вибрати собі якийсь гладший путівець, без отих безконечних ритвин, вибоїн і калабань.

Найперше молився він за сім’ю, за долю доньки, яка була далеко від нього. Не кожному дано спізнати родинного щастя, йому також не судилося — не сприйняла дружина кочового емігрантського життя і наполягла, аби дочка Ева ходила у польський навчальний заклад, жила та виховувалася у польсько- му середовищі.

Потому переходила його молитва на друзів і побра- тимів, які несли свій сукуватий, грубо тесаний хрест по отій дорозі з калабанями й ритвинами, несли без найменшої певності, що та Хресна дорога колись скін- читься, йшли з тягарем неймовірним під спекою недо- віри один до одного, градом прокльонів недругів і зли- вою кпин однодумців недавніх.

Моліться за ворогів ваших… Він має молитися, якщо справді вважає себе християнином, за Петлюру, з мовчазної згоди якого Болбочан загинув, натомість на місце його прийшли фендрики, потаємні чекісти- волохи чи звичайнісінькі шмаркачі, невігласи, які не важили і не могли важити долями надто багатьох людей самовідданих…

Розказував у вузькому колі полковник Степан Лазуренко, тодішній командир Богданівського полку, як на одній із залізничних станцій поблизу Умані шукав отамана колишнього болбочанівського корпу- су. Крізь натовп вояків, що розгулювали пероном, він побачив колоритну постать, яка могла, ймовірно, до начальства належати, і став запитувати:

Де знайти отамана Волоха?

Зовсім молода людина в мазепинці, з довгим пером чи то чаплі, чи якогось півня, вдягнута в щось середнє між чумаркою і черкескою, підперезана широким ремінним поясом, на якому з одного боку теліпався револьвер, а з другого оперетково стирчала шабля, своєю чергою дещо бундючно перепитала:

Спершу відрекомендуватися належить. А ви то хто будете?

Командир полку Лазуренко.

Ви маєте честь розмовляти з отаманом Рогатино- вичем. Мене, добрий пане, начальником штабу корпу- су оце призначено.

Лазуренко з того нараз оторопів. Оте жовтороте хлоп’я, без фахових знань, бойового досвіду, має роз- робляти відповідальні операції? У ранзі хіба кадета- аспіранта австрійської армії може протистояти гене- ралітетові царських часів, офіцерству, яке пройшло японську, Першу світову й вже цю, громадянську, війни і яке тепер, оте кадрове офіцерство, проти укра- їнства воює в білій, червоній і ще бозна-яких арміях? Чи це щонайбільше двадцятидволітнє хлоп’я їх бойо- вому досвідові гадає протиставити своє залякуюче дикунське вбрання, яке вивершує чаплине, півняче чи якесь там пір’я?

Моліться за ворогів ваших… А може, Христос зара- но цей заповіт людові дав, бо малий той люд ще, кар- ликуватий і довгенько нездатний буде на таку висо- чінь самопожертви та притлумлення гордині своєї під- нестися? З іншого ж боку, чи не забагато береш на себе, В’ячеславе, аби судити Христове слово, визнача- ти, рано воно чи пізно мовлене? Зрештою, хоч ти роз- минувся поглядами із Симоном Петлюрою, і він про це був більш ніж обізнаний, проте зміг же Петлюра пере- ступити через гонор свій чи амбіції і запропонувати тобі посаду міністра закордонних справ? Несуттєво,

що ти відхилив простягнуту руку. І зараз, хоча хри- пиш своїми напіввисохлими легенями, ти живий- таки, а він у могилі, отримавши за таку, як і в тебе, ідею сім смертоносних куль… Та сама стара Європа, яка запишалася вельми справедливістю своєю, ота перестаріла мадам, що на зморхле лице накладає фальшивий рум’янець пристойності і чесного право- суддя, яка на слові сповідує «Не убий!», а насправді на глум і ганьбу поколінь наступних виправдовує рап- том убивцю-чекіста Шваpцбарда, вправним шулером підтасовуючи фальшовані докази, і в насмішку штра- фує убивцю на один отой франк… Змаліло Іудине ремесло, до таких розцінок скотившись.

І взагалі Петлюра, Винниченко та всі, хто з ними, хто для тебе вони: друзі чи вороги, побратими по духу і зброї чи просто вівці заблудлі?

Великий Боже, дай розуміння цього, як не тепер, то колись, як не мені, то хоч іншим…

І так само зі Скоропадським. Ти звинувачуєш його в святотатстві, у шинкуванні землею українською. А ти хоч бачив угоди ті про відступ мадярам краю, ти хоч читав їх? Маєш знову згадати Євангелію, слова про пилинку в чужому оці і колоду в оці власному; згадай, чи не на справу українську пустив Скоропадський кошти від спроданих десятків тисяч гектарів лісів у Росії, маєтностей в Україні, що тільки спродати встиг, оті сотні мільйонів марок за маєток дружини в Британії? Тепер же дружина на грядках з картопель- кою і цибулею копирсається, за козою і поросятком пильнує.

А може, гонор тебе затис, що дозволу Скоропадський не поспитав, їдучи в Будапешт? Було це, було, В’ячеславе, ти не маєш права злукавити перед розп’ят- тям, ти просто не зможеш… Десь у душі, щоправда, ще опиратимешся, виправдовуватимешся, що незгоду з

Петлюрою спричинив острах сповзання в анархію, куди демократію властиво заносить, а зі Скоропад- ським побоявся потворного і жаского привиду диктату- ри. Одну й другу біду, гадав, першої миті належить спи- нити — інакше неминучим стане сповзання, отой зсув, як бувають зсуви та селеві потоки в тих Альпах, що за вікном: спершу рух ледве чутний, слідом наростання нестримне з громом і виляском, а врешті летять, як сір- никові скриньки, людські помешкання біля підніжжя гори, як нитка гнила, рвуться мости…

Боже Великий, дай розуміння цього, як не тепер, то колись, як не мені, то хоч іншим.

Хтозна, чи не затаїлась, можливо, десь образа в душі, причаїлася мишею малою, шкідливою; ти, мов- ляв, не прийшов заробляти на революції, віддав усе: від здоров’я, сім’ї до маєтностей, тож маєш право того вимагати від інших, що пліч-о-пліч з тобою   ішли. А ще згадай, як тамував ти, переконаний гетьманець, щомоці власні єретичні думки: не важливо, яка таб- личка висітиме на дверях першої особи в державі — гетьман, президент чи прем’єр або інше там на?- звисько, важливо найперше, аби відбулася та держа- ва. Просто у краї з розхристаною душею, з населен- ням, що не стало народом, з напханим людом бозна з яких німецьких, сербських, болгарських, москаль- ських, польських, мадярських, чеських і ще яких там країв, з люду трудящого й розбійного, біглого кримі- налу й звичайнісінького ледаща, готового до мозолів і поряд схильного надурняк прожити, у такому краї має постати влада, яка віднайде потугу дати лад цій стражденній землі. І такою владою, ти гадав, на від- тинку цьому історичному стане хіба дідичне гетьман- ство — не означатиме те, що воно довічне, до другого пришестя Христа, колись таку владу досконаліше щось або хтось однаково замінить…