Діти Яфета - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" - Страница 3

«Богдан Хмельницький і Москва».

Та забракло коштів…

Зате жваво став діяти Український інформаційний комітет, нав’язуючи нитки взаєморозуміння із західним світом. Уже згодом, як таки задвигтить очікувана вій- на, запрацює «Союз визволення України», для якого заздалегідь тобою писаний «Меморіал». Справу продов- жить наступна праця — 1912 року вийде в Кракові кни- га «Z dziejow Ukrainy», присвячена пам’яті В. Анто- новича, П. Свєнціцького, Т. Рильського. Та книга з кра- ківських вулиць небавом буде в крамничках на вулицях львівських, і не тільки — незвіданими й незбагненними дорогами, навіть підводами дядьківськими, під клекіт коліс на розбитих дорогах, піде Україною.

Війна і царська армія відібрали роки життя та нена- роджені книги, але як гримнула лютнева революція сімнадцятого, то затряслася імперія і сипатися поча- ла, як зі старої і занехаяної будівлі падає цеглина за цеглиною, пилюга й труха осідає, — настала пора рішучих дій. Разом з іншими однодумцями береш участь в українізації кавалерійського полку в Пол- таві, де останнім часом довелося служити, і клопочеш- ся перед Центральною Радою затвердити полк як офі- ційну українську структуру. А там пани-соціалісти навідріз відмовили, тільки блимнули скрива:

«То ж поміщик, у нього маєтки на Уманщині та на Волині…»

Від Ноєвого сина Хама пішла ця заздрість, — поду- мав тоді Липинський, — заздрість до свого    брата

Яфета, завидки на щиру душу без зарозумілості й глу- пої пихи, на добре діло, вчинене без зловтішної підс- мішки. Він-бо просто землі хотів дати лад, вивчену в університетах агрономію на поле русалівське тужився пересадити; зрештою, не належав ніколи до великих землевласників, навіть з середніми у тих краях рівня- тись не міг зі своїми, відписаними дядьком Рокиць- ким, ста сімдесятьма гектарами. Просто в Яфета було почуття спільності, а Хам ніяк не здатний здолати свою окремішність та заздрісну, непосильну для нього злобу — від тої злоби, як від затяжкого лантуха за плечима, аж осідає людина та наливаються очі кров’ю…

3

Невимушено,  мов  знайомі  були  давним-давно, хоча  бачилися  досі  лише  два-три  рази,  запросив Липинський Дмитра Дорошенка на важливу зустріч.

Приходьте на з’їзд українців польської культу- ри… То тут відбудеться, у Києві, на вулиці Фундук- леївській, у помешканні пані Стефанії Вольської.

Їх познайомив якось Федір Матушевський, що вже мав ім’я літератора, проте куди більше, не від доброго життя, друкувався під псевдонімами: друзі нарахува- ли тих псевдо і криптонімів понад сорок та й облиши- ли, за марної праці, рахувати далі.

Липинський є завзятим непосидою, — розказу- вав Матушевський Дмитрові Дорошенку. — За остан- ній час він об’їхав низку міст і містечок нашого Правобережжя, виголошував відчити, що не всім подобалися, кликав до повороту в свою давню, себто українську народність. А ще в Кракові видав на осно- ві тих відчитів книгу «Шляхта на Україні: її участь

в житті українського народу на тлі його історії». Оце було галасу, було ґвалту, шляхта бігала книжко- вими крамницями, скуповувала поспіхом   книгу і нищила.

У помешкання в глибині затишного дворика пані Вольської поважні люди приходили зранку, сторожко озираючись, і то старалися прибувати поодинці, аби не викликати зайвих підозр, тут же обідали і так само поодинці розходилися увечері. А. Станевич, Л. Седле- цький, який буде знаний під псевдо Сави Крилача, Й. Волошиновський, чиє ім’я здобуде популярність як редактора «Світової Зірниці», дядько Липинського Адам Рокицький та інші вихідці з Лівобережної України знайомилися з правобережцями Сергієм Єфремовим, Федором Матушевським, Євгеном Чика- ленком, яких швидше за звичкою звали так, бо з різ- них вони країв походили; в одних уже вуса побіліли та скроні, мов паморозь рання їх прихопила, а інші хіба недавно навчилися бритву тримати.

Такі розлогі тривали дискусії: а чи то можливо так жити на одній землі, щоб ніяку мову не скривдити, нічию минувшину не образити? Тим паче, як вона така непроста та минувшина, а чи то мислимо?

Навіть образи були і ледве потишений гонор, та в резолюції все ж зійшлися — тут присутні із шляхти є українцями польської культури, вони визнають себе громадянами України, яких доля століттями пов’яза- ла з її єдиним і безсумнівним господарем, українським народом…

Зате в готелі, вже на банкеті опісля з’їзду, ніяк не сварилися українська і польська пісня; на гурти мен- шенькі поділившись, як заведено під час застілля, перезнайомилися ближче, оповідали бувальщини. Липинський, який сидів поряд з Дорошенком, розка- зував, як непросто провадити просвітянські справи

в його рідних Затурцях, а Дорошенко й собі розказав, як… не став він головою «Просвіти».

Дмитро Іванович таки щиросердно допомагав про- світянам, і очільником своїм хотіли його обрати в Катеринославі. Але як подали папір з пропозицією губернатору, то скривився той, мов яблуко-дичку, окрім того, незріле, ненароком куснув.

— Не можу затвердити, на Дорошенка із самого Києва вельми прикра бомага прийшла, то чоловік неблагонадійний.

А був він таким губернатором, що вельми за чужи- ми жінками волочитися полюбляв, от і застукав його один інженер зі своєю жінкою: по щирості надавав йому копняків і викинув на вулицю геть голісінького. Мусив уряд волоцюгу звільнити.

Потому розіграли багатоходову шахову комбіна- цію. Сперш «підмазали» управителя канцелярією, аби капосну бомагу під сукно якнайдалі заникав, а дядько Дмитра Івановича попросив чернігівського губернатора, з яким приятелював давно, щоби пра- вильний папір написав, губернатор відповідно сказав справнику, а вже той губернаторові катеринославсь- кому янгольську характеристику надіслав. І став Дорошенко врешті заступником очільника тутешньої

«Просвіти» — головувати, на всяк випадок, усе ж друзі відраяли.

Щоправда, один україноненависник потім донос про неблагонадійність нашкрябав, але за те сам поплатився. Дмитрові Івановичу ще раз помогла пра- вильна бомага, а вчителю, авторові злого доносу, на- томість приязне керівництво години викладання та шмат платні добряче підрізали…

Наступного разу Липинський з Дорошенком зустрівся у старого Костя Михальчука, ще з шістдеся- тих років віку дев’ятнадцятого сподвижника Анто-

новича, Рильського, Драгоманова, — В’ячеслав Кази- мирович привіз у дарунок йому свою книгу «Z dziejow Ukrainy».

Я дякую вам, дякую красно, — зморшки на обличчі старого збігалися в тихій усмішці. — Уже навіть встиг купити п’ять примірників сеї книги та розіслати її добрим людям.

При мізерних його зарібках купляти книги по п’ять з половиною рублів і дарувати — таки непросто… Липинський з тихим благоговінням оглядав скромне помешкання Михальчука, де збиралися найперші гро- мадівці, де далекого 1876 року засідала «рада дванадця- ти». Рада виробляла інструкції для Михайла Драгома- нова, якого за кордон виряджали, аби бодай у Європі заложити вільну трибуну для українського слова…

Нині відпускаєши, — мовив Михальчук, похи- ливши голову, мовив слова із Пісні Симеона, якому пророкувалося, що не помре, доки Христа не побачить; і ці слова з Пісні, які в церкві читають при хрещенні немовлят чоловічої статі, коли вносять їх у вівтар і навколо престолу з ними обходять, набували цієї миті якогось особливого звучання: та ноша із плеч сивого, літами причавленого могіканина українського руху невидимими руками перекладалася на плечі молодих…

Нині відпускаєши, — мовив старий Михальчук, і Липинському чомусь шкрябонуло у горлі, мов судо- рожно пробував він, та ніяк не міг проковтнути льо- динку.

4

Якщо теслею   рішився ти бути, то грати-співати мусить у твоїх руках сокира: коли тешеш дошку чи бруса і до відбитку шнура дійшов, має не тріска вже, а справжнісінька  стружка  з-під  леза  жалкого,  звива-