Діти Яфета - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" - Страница 27

З іншого ж боку, наше населення так змучилося, гортав думки Євген Харлампійович, так втомилося від

безладдя, анархії та большевицького раю, що радісно стрічатиме і Скоропадського, який вже раз довів, що він здатен створити державу, в якій запанують спокій, лад і можливість жити й працювати; а коли й трапля- лися надужиття (каральні експедиції тощо), то дуже вони були гуманними порівняно з большевицькими, бо тоді не розстрілювали, тільки шомполами били, та й то наперекір Скоропадському…

Зрештою, вишукуючи сьогодні кошти для хворого, людяно чинить зять ще й тому, думав Євген Харлам- пійович, що колись самому Скорописові і дочці Вікторії в лиху пору неабияк Липинський у поміч став. Як вибралися вони з того жаху на своїй землі до Відня, то негадано занедужав серйозно Олександр Філаретович та надовго зліг. А вибралися вони хіба з благенькими чемоданчиками і без ніяких запасів.

Липинський нам дуже багато поміг, — оповідала згодом Вікторія. — Ходив часто до хворого Олександра Філаретовича, виробив там документи, виплатив гроші…

Пам’яталося Чикаленкові зізнання самого Липин- ського про перепони й пороги в такому многотрудному в їхньому становищі видавничому ділі:

Нашу невеличку літературу видаємо власними коштами, то все тяжче долається, бо належимо до тих, які на революції не заробляли, а все, що мали, стратили. Така ось доля чистісінького поміщика, до того ж потомственного, В’ячеслава Липинського, як, зреш- тою, і його, Чикаленка, багатія-буржуя з далеких та завше милих, незабутніх ніколи його Перешор… Та й Скоропадський до схожих буржуїв належить: як став гетьманом, то запропонували йому в Маріїнський па- лац переїхати. Відмовився він одразу, не хочу, казав, як Керенський, у час людської біди чорної в палацах жити. Мешкав в одному будинку зі штабом та охоро-

ною, дочкам дали тісну кімнатку під дахом, а синові малому Данилові взагалі місця забракло, то у ванній кімнаті спав. Зараз же гетьманша професійно шиє, господарюють усі, город тримають, свиней, курей і навіть козу. А тим часом члени Директорії порозкра- дали своїм партіям, як оповідали Євгенові Харлам- пійовичу обізнані люди, по десятку мільйонів, а коли розбігалися після катастрофи, то кожний з них повіз із собою по мільйончику. Виправдовувалися тим, що ці гроші їм дала партія за витрачену енергію і нерви під час будування Української держави.

У щоденнику Чикаленка залишиться про це кілька рядків, таких суголосних рядкам Липинського про Хама і Яфета:

«Хамська вдача зосталась вірною собі, і ці добродії живуть тепер розкішно скрізь по заграницях, дивуючи всіх розкиданням грошей, і скандалізують Україну. В Бухаресті, кажуть, кокотки заявили місії претензію, що українські високопоставлені гості розплатилися з ними гривнями, яких ніхто не приймає, і в такий спосіб обманули їх…»

28

Наче стрілка  на годиннику раптово здригнулася, стрибнула й завмерла на поділці наміченій — Липин- ський відчув, що далі не буде вже відкладати давним- давно задуману працю «Хам і Яфет».

А в підзаголовок він поставить: «З приводу десятих роковин 16/29 квітня 1918 р.».

З димом пустило хамство його Русалівські Чагари, з димом пішли недописані історичні праці та бібліоте- ка, а в могилу загнало воно щирого приятеля селяни- на  Левка Зануду. Для  В’ячеслава Казимировича

навіть не принципово було знати ім’я убивці, та й де його знайти тоді, на палаючій від краю до краю землі, ім’я те і так пізнаване, однаково звучить з сивих пра- давніх часів — Хамом кличуть його.

Щоправда, через низку десятиліть прізвище вбивці Левка таки відкрилося і зізнався нарешті він особи- сто — Григорій Вельбівець. Мов караючи, доля не до- зволила йому створити сім’ю, він ходив по людях, перебиваючись випадковими підробітками. Одного разу, напившись до поросячого стану, не стримався і сам завів мову:

А от і не знаєте, хто вбив насправді Левка Зануду… Певне, кожній людині, яка вік прожила, хочеться інколи пригадати найбільш значуще в тих літах за спиною. Григорій Вельбівець теж не був винятком, він у пам’яті п’яній шукав похапцем, чим похвалитися може, але все ніяк не міг щось значуще знайти; в тому минулому, мов у порожній коморі залишеної господа- рями домівки, яку й миші давно покинули, анічогі- сінько забачити у пітьмі не вдавалося; врешті від випитого його розчервонілі очі сяйнули радісно, і

Григорій видав урочисто:

А то я прикінчив Левка!

І взявся на мигах показувати, як Левкові відрубу- вав тоді голову.

Липинський писатиме про Хама українського, чому спроба сотворити державу та стати нацією скінчилась руїною, як і всі попередні, упродовж тисячі літ…

«Хамство є скрізь, — писав швидко, не відриваючи пера від паперу В’ячеслав Казимирович. — Це правда. Скрізь єсть «гін» до виділювання себе із своєї громади, до непослуху їй, до насмішки над її авторитетами. Але скрізь поруч цієї сили відосередкової, руйнуючої, єсть сила доосередкова, здержуюча. І власне оця друга сила перемагає завжди в тих людських громадах, що стають окремими націями, державами.

Прикметою українських людей єсть не само хам- ство, а ніким і нічим необуздане хамство. В громадах державних Ной, поруч Хама, має завжди ще й другого сина: Яфета. Хам батьком погорджує, Яфет любить батька. І будуючою силою своєї любови він перемагає руйнуючу силу хамової злоби. Бо Хам шанує тільки силу. До піддержаного яфетовою силою батька він перший прибігає просити ріжних милостей…»

Окремі рядки В’ячеслав Казимирович писав через силу, спиняючись та вагаючись, але не написати він просто не міг — якщо хотів сам перед собою не лукави- ти і не брехати.

«Повстання Пушкаря завалило українотворче діло Богдана Хмельницького. Повстання отаманів під фір- мою «Петлюра—Винниченко» завалило українотвор- че діло Гетьманства 1918 р. І як в першім так і в другім випадку — так вчора як від віків — переможці, обдер- ши Україну в Законности, Маєстатичности, Загаль- ности, перерізали зараз же на другий день самі себе і щезли в рабстві…»

А ще Липинському було важко й непросто писати такі рядки, бо він розділяв Винниченка-людину від Винниченка — політичного діяча та Петлюру-людину від Петлюри-політика; Винниченкові навіть матеріа- ли надсилав із Кракова для його майбутньої книги. І морально підтримував Володимира Кириловича, коли той вагався та просив поради. «І не зражуйтесь першими труднощами, — писав далекого 1912 року В’ячеслав Казимирович Винниченкові. — З сучасних українських письменників історичну повість часів Хмельнищини можете написати тільки і виключно Ви. Це ж часи великих діл: людей-титанів. Треба мати самому почуття сили, щоб тодішніх людей, а не мане- кенів, як досі бувало у нас, змалювати і в творі художньому воскресити».

Того дня В’ячеслав Казимирович навіть не зміг дописати сторінку: він тільки скоса й невдоволено зиркнув на неї, мов на ворога несподіваного.

І чого ж воно так, думав Липинський, чом ці добрі й порядні люди, що життям ризикують не для вигоди, не для шкурної ницої цілі, високоосвічені й настирні, чом не можуть ці люди мову спільну знайти?

Далі писатиме він уже швидко, писатиме про те, як буде безмірно важко силу Яфетову в Україні сотвори- ти, силу, не об’єднану ненавистю до чогось поза собою, як об’єднані нею фашисти чи комуністи; вона не може об’єднатися ненавистю до свого брата Хама, бо Хама має виховати, а не вбивати…

А ще В’ячеслав Казимирович не зможе обійти тут роль гетьмана.

«Перший раз в історії України Владу Українську проголошено під проводом батьків, а не синів: під про- водом консервативного — старшого, а не революційно- го — молодшого класу.