Діти Яфета - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" - Страница 20

«Основною прикметою українських людей єсть повний брак патріотизму і зненависть до своїх власних земляків. Оця основна прикмета приймала в історії ріжні форми: князівської, магнатської, шляхетської, козацької і врешті сучасної отаманської та інтелігент- ської «партійної» гризні та анархії серед українських верхів, і такої самої анархії — боротьби села з селом, кутка з кутком, і взаємної ворожнечі та взаємного недовіря — серед українських низів…»

Мов продовження давньої суперечки з Володи- миром Винниченком  про «соціалізацію», «панів» та

«буржуїв», звучатимуть його слова з «Вступного слова до читачів з ворожих таборів», що   передуватиме

«Листам до братів-хліборобів»:

«І памятайте Ви, інтелігенти українські, що народ український визволитись може лиш тоді, коли з пащі московської і варшавської метрополії він свою голову вирве. Голова його — це пани. Не тільки сучасні, а всяка, у всякій добі, місцева верхня — провідна і прав- ляча — верства, яку Ви — представники народу — свої- ми «очима завидющими і руками загребущими» всякий раз, як починається творення Держави Української, назад в Москву та Польщу заганяєте. Верству цю Ви му- сите до народу притягнути і з народом в одну націю звя- зати. А зробите це лиш тоді, коли панські сепарастичні українсько-державницькі стремління всіма силами своїми, всім Вашим впливом на народ, піддержите. Без цього вся Ваша українська — соціялістична, націоналі- стична чи як би Ви її не називали — праця, буде кон- вульсіями живого кадовбу з прищемленим верхом…»

Липинський тепер багато писав, писав сидячи, тоді лежачи, але як уже несила було, то диктував, а тоді прискіпливо, зиркаючи ревізором підозрілим на літе- ру кожну, чи нема тут до чого причепитися, вичитував текст і відправляв нарешті на пошту.

20

Оте  роздоріжжя  із  казки  згадалося  мимовільно однодумцям Липинського, оте перехрестя, де камінь великий лежить і напис на ньому: «Направо підеш —

коня втратиш, наліво підеш…» А на камені чи то крук, чи ворона стара, аж сива, сидить, каркає так єхидно і зверхньо на подорожнього, насмішкувато поводячи з боку на бік сірим дзьобом. Мовляв, яку дорогу тут не обрав би, однаково нема певності, що на кожній лож- кою мед сьорбатимеш.

Як утворили у Відні союз хліборобів-державників, то подальші путі, видавалося, вибирали з глуздом: треба якось помирити колишніх супротивників полі- тичних, претендентів імовірних на український геть- манський престол — ерцгерцога австро-угорського Вільгельма Габсбурга, відомого як Василь Виши- ваний, і Павла Скоропадського. Проводу УСХД бачи- лося, що головнокомандувач збройних сил Скоропад- ський, довкола якого мали гуртуватися «українські державотворчі елементи», першим назустріч крок сту- пить, піде без гордині та зарозумілості і доручить Василеві Вишиваному під власним командуванням окрему військову операцію в Галичині. Тим паче, Василь Вишиваний увійшов у дорадчий орган, попе- редницю Ради Присяжних, Генеральну Раду.

То була б добра дорога, порозумінням вистелена, на якій ціль бачилася б наприкінці, виднілася чітко з-по- між заростей безтолкових та чагарів.

Гірко всміхався Липинський, бо на камені отому, що на казковому перехресті лежить, у житті сиділа не одна єхидна й насмішкувата ворона, а цілісінький виводок: і кожна з різномастої української еміграції каркала по-своєму, клювала розлючено час до часу

найближчу сусідку, інколи навіть чубилися всі разом, аж пір’я над ними знімалося.

Спершу Вишиваний не погодився з дечим у статуті й регламенті хліборобів-державників.

Не згоден, — головою крутив, — то може витво- ритися цілком авторитарний режим.

А ще з того каменя на роздоріжжі ворона якась ерц- герцогові накаркала про буцімто польську заангажо- ваність Липинського. Те до решти заплутувало клу- бок, який і так заколошматили. Поступово мінявся тон у спілкуванні В’ячеслава Казимировича і Василя Вишиваного. Цілком щиро звертався Липинський 1918 року до ерцгерцога:

В історії наша державність і наша нація все хита- лися між двома полюсами — сходом і заходом. Це хитання не закінчилось і досі. У нас на сході хоч тяж- ко, але невпинно і твердо йде емансипація од східних пережитків, так само в Україні західній повинна йти емансипація од пережитків західних. Тільки очищені з впливів неволі знайдуться колись вільні сили України в своїй Вільній Великій Батьківщині. І тому я щиро радію, бачучи Вашу Цісарську Високість на сто- рожі наших західних границь. Радію мрією, що, мо- же, тут на заході родиться така Україна, котра своїм прикладом навчить свою рідну сестру по той бік Збруча. А що ніхто інший, як Ваша Цісарська Висо- кість, не зможе краще повести свій нарід до сього великого діла, то запорукою тому служать діла і слова Вашої Цісарської Високости.

Спершу в березні 1921 року, ще вагаючись, сумні- ваючись і прискіпливо добираючи кожне слово, як потрібну цеглину муляр, що реставрує давню та цінну будову, Липинський дискутує з Василем Вишива- ним — хоча вже проривається мимовільно роздрату- вання:

Нам дуже дивно, що вас так сильно вразив неде- мократичний характер нашого статуту. Знаючи ваші колишні симпатії до большевизму, ми ніколи не при- пускали, що ви одночасно так шалено — як пишете — прив’язані до парляментаризму і демократизму.

Кілька разів брав Липинський і відкладав якнайда- лі від себе папір, коли мав відповісти на звинувачення в польськості, навіть хитруючи сам перед собою, вига- дував якийсь клопіт спішний, чай варив або брався за книгу, аби не писати лише, але змовчати на несправед- ливий закид уже просто не міг:

«Ви даєте пізнати в свому листі, що порвали Ви з нами між инчим тому, що ми «ідем з поляками». Не знаю, що Ви розумієте під словом «Поляки». Коли Ви говорите про наших спольщених українських поміщи- ків, то думаю, що вони мають таке саме право почува- ти себе Українцями і брати участь в українській полі- тиці, як Ви, або як Ваш Батько і Брати почували себе Поляками. І підозрювати їх, що вони «стали Україн- цями» тільки на то, щоб відобрати свої маєтки, це те саме, що підозрювати Вас, що Ви стали Українцем, щоб дістати Українську Корону.

Коли ж Ви під словом «Поляки» розумієте поль- ський уряд, то це, що ми ідем з ними, являється про- вокаційною брехнею. І коли Ви тому порвали з нами, то Ви свідомо чи несвідомо впали жертвою прово- кації…»

У цій шпаркій суперечці мала вигартуватися істи- на, як у доброго коваля гартується залізо — зле, як недогріти метал на вогні, але недобре, коли перегріти, бо вийде той виріб зовсім м’яким і до діла ніяк непо- трібним. Андрія Білопольського, колишнього члена Української Центральної Ради, який в Бухаресті засновував союз хліборобів, Липинський ознайомлю- вав з перебігом подій:

— До мене приїздив Євген Харлампійович Чика- ленко намовляти нас до спільної акції з Василем Ви- шиваним, який тепер таку ширшу акцію задумує і в яку Євген Харлампович вірить. Я йому відповів, що ми не можемо про цю справу балакати доти, доки Василь згідно з даним словом, не помириться з Пав- лом Петровичем і не поведе свої акції в порозумінні й контакті з ним.

Вельми непрості суперечки нуртували, пінилися і шуміли тоді поміж хліборобів-державників, те було рікою у весняну повінь, де стрімко котилися, зблис- куючи на сонці гребенями хвиль, бунтівні води, але вирувало все і кипіло суворо поміж двох берегів: або особу гетьмана персоніфікувати, як знову постане Українська держава, на площі Святої Софії, під дзво- нів віковічних урочистий передзвін; або зійтися на постаті гетьмана зараз, аби не нищив на корені справу розбрат.

Зійшлися на думці спільній нарешті, бо привид роз- брату не чекав навіть ночі, розгулював собі без страху вже серед білого дня… Зійшлися на постаті Скоропад- ського. Ще, правда, хтось заїкнувся: та він же зрікав- ся, є власноручно підписаний документ. Ні, твердили правники, він зрікся конкретної влади у певний час, через повстання, та ніде не написано, що зрікався гетьманства, що зрікся древнього роду свого гетьман- ського.