Діти Яфета - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" - Страница 11

Цього разу В’ячеслав Казимирович найперше роз- горнув «Нову Раду» — видання, редаговане Андрієм Ніковським та Сергієм Єфремовим, людьми, яких поважав і до яких приязно ставився. Вони щомоці ста- ралися робити добротною цю щоденну українську газету, що мала продовжити добрі традиції старої славної «Ради», в якій сам колись друкувався, очоли- ти її навіть пропонував йому Євген Чикаленко, і яку безцеремонно закрила царська адміністрація.

Липинський нетерпляче гортав сторінки, поспіхом біг очима по заголовках, вчитувався спрагло у київсь- кі новини, аж доки надовго спинився на матеріалі про закордонні українські дипломатичні представництва. У нього було таке відчуття, наче в спеку, в задуху най- більшу раптом хтось просто в обличчя линув з піввід- ра, десь з криниці найглибшої, води холоднючої, і то линув без попередження.

Що собі автор замітки думає? З усіх посольств тіль- ки одне болгарське є українським? Хіба Лоському у Фінляндії,  Штейнгелю  у  Німеччині,  Лукасевичу у

Швейцарії, а мені осьдечки в Відні, хіба менше автора болить українська справа, чи тут з медом ведеться, чи напруга та відповідальність менша, чи державне думання менше? Це ж чистісіньке хамство, логіка чистопородного, викінченого і завершеного Хама, який не пробував себе поставити на Яфетове місце… Ні, коли тобі, В’ячеславе, вже не доведеться більше сліпнути над графіками проходження вагонів з укра- їнським зерном до Відня, ти написати маєш про це. Про державне думання, про владу, територію і грома- дянство — як три складники державного думання. Бо то основа державного ділання, політичної творчості, а не політичної руїни.

Хамові українському основи державного думання споконвіку чужі, не зрозумілі. Як бугай на червону плахту, так реве він, коли йому про них заговорити…

І в «Новій Раді» це не перша шпилька, вже й до цього були натяки, що Липинський, мовляв, прова- дить пропольську політику. Ти не приховував від уря- дових кіл, ти настирно радив, що в справі ратифікації Берестейської угоди краще поступитися де в чім щодо Холмщини, але спертися на Карпати, бо всі сили ще доведеться обернути на боротьбу зі Сходом, боротьбу, яка буде вельми тяжкою. Хотів би лишень помилити- ся… А хто не вірить тобі, не згоден з твоїми аргумента- ми, то нехай поспитає Андрія Жука з його ж віденсько- го посольства, що он у сусідньому кабінеті сидить, хай розпитає будь-кого з тих, хто знає про входження у війну російського війська — у Львів, у Київ чи інші українські міста і села, про сум та біль людський, не менший, ніж той, коли входила австро-угорська армія. Російське військо в Першу світову заливало Львів одночасно з Личаківської, Зеленої і Стрийської, ще австрійці було пручалися, та недовго. Верховний головнокомандувач, великий князь Микола Микола-

йович, виголосив маніфест, що нарешті «російський народ об’єднався». Генерал-губернатор Бобринський невідкладно видав указ «Про заборону діяльності різ- ного роду клубів, союзів і товариств та про тимчасове закриття існуючих в Галичині учбових закладів, інтернатів і курсів, за винятком учбових майстерень». Почався грабіж банків, музеїв, книгарень, розгром та вивезення друкарень, було закрито «Просвіту», укра- їнські газети, почалися арешти. З жахом про те згаду- ватиме Михайло Грушевський:

— Місцями поголовно висилано українських свя- щеників або всю інтелігенцію, цілі маси свідоміших селян і міщан. Все те самим нелюдським способом хапали, в чому застали, арештували, волочили по в’язницях і етапами висилали в Сибір без ріжниці жінок, дітей, старців, хорих і калік. Скільки таким способом забрано і знищено людей — се переходить всяку імовірність.

В окупований край насмілився приїхати сам імпе- ратор Микола ІІ. Ополудні в Самборі зустрічав його на пероні з рапортом генерал Брусилов. Государ приві- тався, обійшов шеренгу вишикуваного почту, а тоді обійняв і тричі розцілував генерала.

Брусилов поцілував государеву руку.

Доки імператор відпочивав, генерал не втомлював- ся приймати вітання від почту, що супроводжував високу особу.

Занятие нашими войсками Галиции всколыхну- ло наше национальное чувство, напомнило нам о нашей родной колыбели всего славянства — Карпатах…

Все только и говорят о возвращении России древ- них родных областей с русским населением, которое старались ополячить, но которое, как думали, остает- ся в душе русским.

В последние десятилетия продажные профессора из малороссов, по указке австрийского генерального штаба, стали выдумывать новые названия для насе- ляющего Галицию русского простого народа. Всякие Грушевские и иные выходцы из Киевского универси- тета разрабатывали, по австрийской указке, теорию украинской самостийности, выдумывали разные

«мовы».

…Як цілував, похиливши голову, генерал Брусилов государеву руку, то з моменту того небагато лишалося вже часу, коли він до тих охоче долучиться, хто вима- гатиме зречення імператора від престолу. Але й тих Брусилов також небавом зрадить, перейде до черво- них, від чиїх куль заллє кам’яну долівку імператорcь- ка кров і кров сім’ї та дітей малолітніх, очолить в чер- воній армії Особоє Совєщаніє; в білоемігрантській же пресі, вкотре зрадивши, обіллє «пролетарських» дру- зів недавніх найчорнішим брудом: син його теж стане червоним комполку — червоні його і застрелять…

…Липинський роздратовано відкинув злощасний номер «Нової Ради», взявся було за офіційні папери з міністерства закордонних справ, а їх надійшла-таки грубезна пачка, однак ще довго думка, блукаючи колом, верталася до капосної замітки. Тому велемуд- рому авторові, зрештою, і до Львова не треба звертати- ся, може з не меншим успіхом поспитати киян, чи буде легкою та боротьба зі Сходом — на власні очі, на долях своїх та рідні вже мали в дечому переконатися. Хай той автор почитав би рукопис російського істори- ка Мельгунова, рукопис, що ходив по руках і після якого не так просто заснути…

«В большинстве чрезвычаек Киева большевикам удалось убить заключенных накануне вечером (перед своим уходом). Вот внешний вид одной из Киевских человеческих «боен» в момент ознакомления с  ней

комиссии. Весь цементный пол большого гаража (дело идет о «бойне» губернской ЧК Киева по улице Са- довой, № 5) был залит уже не бежавшей вследствие жары, а стоявшей на несколько дюймов кровью, сме- шанной в ужасающую массу с мозгом, черепными костями, клочьями волос и другими человеческими остатками. Все стены были забрызганы кровью, на них рядом с тысячами дыр от пуль налипли частицы мозга и куски головной кожи. Из середины гаража в соседнее помещение, где был подземный сток, вел желоб в четверть метра ширины и глубины и прибли- зительно в 10 метров длины. Этот желоб был на всем протяжении до верху наполнен кровью... Рядом с этим местом ужасов в саду того же дома лежали наспех поверхностно зарытые 127 трупов последней бойни... Тут нам особенно бросилось в глаза, что у всех трупов размозжены черепа, у многих даже совсем расплюще- ны головы. Вероятно они были убиты посредством раз- мозжения головы каким-нибудь блоком. Некоторые были совсем без головы, но головы не отрубались, а... отрывались... Опознать можно было только немногих по особым приметам, как-то: золотым зубам, которые большевики в данном случае не успели вырвать. Все трупы были совсем голы.

В обычное время трупы скоро после бойни вывози- лись на фурах и грузовиках за город и там зарывались. Около упомянутой могилы мы натолкнулись в углу сада на другую более старую могилу, в которой было приблизительно 80 трупов. Здесь мы обнаружили на телах разнообразнейшие повреждения и изуродова- ния, какие трудно себе представить. Тут лежали трупы с распоротыми животами, у других не было чле- нов, некоторые были вообще совершенно изрублены. У некоторых были выколоты глаза и в то же время их головы, лица, шеи и туловища были покрыты колоты-