Борозна у чужому полі - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" - Страница 6

– Українські наукові заклади наш уряд не можуть цікавити, – відповідь тепла, як вагонна лавка у при- морозок.

«Ну, не всі ж такі, комусь має душа за науку ще- міти», – роздумує Тимошенко у приймальні міні- стра освіти.

Навдивовижу, майже слово в слово, почув Сте- пан Прокопович те, що й у попередньому кабінеті.

Може, він невезучий просто, он приїхав до Рос- това Володимир Вернадський, світова наукова вели- чина, раптом йому засвітить, принаймні хоч зблис- не, невеличка удача.

Не засвітила, не блиснула.

Зрештою, картав себе Степан Прокопович, він діє надто прямолінійно, треба шукати зв’язки, може, якісь знайомства в пригоді стануть. Зустрів якось товариша по Путійському інститутові, пізніше ра- зом викладали в Петербурзькій політехніці. Невже відвернеться, тим паче у Ростові його старший брат Драгомиров, доволі впливовий тут генерал, близь- кий до Денікіна, подейкують. А батько братів Дра- гомирових, теж генерал, родом із Конотопського повіту, генерал-губернатором київським був. Та ще й брати закінчили Київський кадетський корпус – невже серце не тьохне?

Не тьохнуло, холодним лишилося, як лоб мерця. З  бідою  пополам,  назад  вертаючись,  якось до-

брався разом із Вернадським до Харкова, а там хоч плач – у потягу жодного місця. Ввечері причепили службовий вагон, в якому мав постачальник армій- ський їхати: уклінно просимо, візьміть нас…

І справді милостиво дозволили, відвели на підлозі місце в кінці порожнього вагона: так і їхали, якийсь постачальник, барига, що заробляв маєтки на солдат- ській крові, їхав із шиком, і вони, академіки, на підлозі…

– Ні, – під вистук коліс думав Степан Прокопо- вич, – про це належить колись написати, викроїти шматочок часу не лишень для наукових робіт, зна- них уже у світі, а хоч конспективно покласти на па- пір невигадані й непричесані спомини. Він ще ко- лись напише, але де ж він на цій землі знайде тепер застосування своїм знанням, енергії своїй задля роз- вою науки: невже доведеться податися у світи, де ще цінять розум людський і він комусь потрібен, невже знання його і хист зовсім не треба своєму народу? Дикій орді зі сходу принаймні знання не до шмиги… А якщо й виїхати доведеться, то хоч би десь недале-

ко, до слова, у Югославію, щоби потім легше вер- нутися: он і братів доля в світи погнала, Володимир у Парижі, від українського уряду на мирову конфе- ренцію радником відрядили, Сергій десь у Польщі, – архітекторові з ім’ям теж не світить талан для своєї землі віддати.

Невже еміграція – єдино можливий для нього шлях, невже, якщо прийме таке він рішення, в остан- ню бодай хвилину не зможе сам перед собою його оскаржити?

----- 5

Я к переступив Тимошенко поріг тісненької львівської квартири Йосипа Добротворсько-

го, недавнього начальника військового управління штабу Тютюнника, то немов Сергія Прокоповича в ту ж хвилю наглий правець схопив, а очі примерзли накріпко до чоловіка, що сидів під іконами за сто- лом. «Загірняк!», – не йняв віри очам своїм Тимо- шенко, не зразу знайшовшись на слово, а господар тільки головою з боку в бік крутив, кидаючи поди- вований і трішки тривожний погляд то на одного, то на другого.

Зустріч у радість чи...– спіткнувся на слові, як прирождений заїка, Добротворський, і тривоги у голосі його побільшало.

Я піду, – видихнув Тимошенко врешті, мов під воду оце пірнав і тільки щойно хапнув повітря. – Че- рез отого в проваллі похід наш...

Сідайте! – раптом прикрикнув господар, на цей тон собі право чомусь присвоївши. – Не покусаєтеся.

«Тут щось гірше мало би статися, – майнуло в Тимошенка, – з цією істотою непарнокопитою...» Нерішучість, незвична досі, ба, навіть розгубленість охопили його; він же не в поході, де в мент справу би вирішив револьвер, він у місті тепер чужої дер- жави – не йти ж по-хлоп’ячому з цим падлюкою навкулачки…

Знехотя, він опустивсь на стілець.

Хто тут святий? – охрипло і зло спитав Добро- творський, тицяючи пальцем по черзі в бік кожного.

– Ви? Я? Він? Чи, може, не знаєте, Сергію Прокопо-

вичу, що Загірняк пройшов весь Перший зимовий похід, що напівкалікою після поранення став, куль- гаючи досі – руб три копійки... А може, не знали, що в добрячих бувальцях то він вирятував життя Тю- тюннику? І хто посміє Загірняку дорікнути за по- саду державного інспектора, коли Юрко Тютюнник командував Київською групою Української армії?..

Добротворський гарячкував і вусібіч нервово блимав очима, мов прудке авто фарами на вибоїнах у темінь нічну:

Давайте тепер перегриземося всі, в кожному вздріємо більшовицького агента, щоб потішити во- ріженьків наших...

Хіба недоумок наступить вдруге на ті ж граблі? – огризнувся було Тимошенко.

Рідну матір у шпики московські небавом запише- мо, – неможливо було спинити господаря. – Замість підозр безпідставних на інше напряжімо мізки. Бо по- шиємося у нікчеми, якщо не вчитимемося на поразці: хто не знає гіркого, не засмакує й солодкого. Бо якщо відверто, без витребеньок дипломатичних, то Петлю- ра себе вичерпав, знекровили нас усіх оті чвари, – ма- ємо почати, без пересвар та гризні, новий рух.

...То довга розмова негадано виникла, сперш До- бротворський, а потім і Загірняк спроквола, опові- дали про своє ситуаційне бачення, потребу створен- ня широкого парламентсько-селянського союзу, що зліпив би докупи все оте розпорошене і розсварене.

«Бог йому суддя, – думав про Загірняка Тимошен- ко по тій розмові. – Чужі гріхи перед очима, а свої за плечима, – може, і справді на невинного клепав, хто здатен у чужу душу заглянути?.. А от про той союз, від Петлюри окремішній, варто почути думку Дми- тра Донцова».

Зараз, коли по листопадовому поході Сергій Прокопович осів у Львові, він частенько зустрічався з Дмитром Івановичем, і стосунки їхні склалися іс- тинно приязні.

Якийсь смуток змайнув в очах Донцова, як став оповідати Тимошенко про ту мову із Добротвор- ським та Загірняком, про вагання Симонові Петлю- рі нашкодити, якого таки поважав, хоч і не заплю- щував очі на хиби.

Йому закидають багато злочинів і дурниць, – не став таїтись Дмитро Іванович, – але має він тільки одну-однісіньку ваду: се заслаба людина.

А помовчавши, мов очікуючи на перечення, до- дав, час від часу примовкаючи, слово потрібне під- шукуючи:

Він був запанібрата з окруженням, яке його ви- сунуло, а сього юрба не дарує... Він не став понад масою, лишився у ній – річ непростима для чолові- ка, що має аспірації вождя. Не бачив, що часи Гарі- бальді минули, що дикій і чорній силі, яку розвинула большевицька Росія, треба було протиставити щось рівновартісне. А для цього в нім забагато м’якості та шляхетності. Петлюрі бракувало, певне, отого ге- ніального цинізму, який мав до своїх якобінців пер- ший Бонапарт.

Сергій Прокопович цінував ерудицію Донцова, з повагом ставився до його напористості, але його коробили не раз оті неприйнятні для себе слівця на кшталт «маса», «юрба» та ще замашисті вирази, мовби сокирою з-за вуха.

Але ж в напрямі руху свого він таки був послі- довний, – заїкнувся перечити Тимошенко.

Дмитро Іванович блимнув на те з-під лоба, мов на давнього ворога:

Напрям то правильний – у Європу... Але ро- сійській національній ідеї вартувало б поставити впоперек такий самий впертий і безпардонний на- ціоналізм, котрий робив дива в Латвії, Естонії, Фін- ляндії, Франції, Сербії, Польщі чи Грузії. Бо наші соціялісти не побачили, як зі старого триколірно- го російського прапора більшовики віддерли   білу і синю частину, не роблячи його при тому менш російським. А чи маємо право зараз спокійно собі сидіти? Ні, бо навіть хвилева невдача орієнтації на Європу ніскільки не нищить правильності дій, як не знищили невдачі Сагайдачного під Москвою та Ма- зепи тоді, під Полтавою...