Борозна у чужому полі - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" - Страница 26

«мізкового тресту»: за рік посіви пшениці скороти- ли на сім з половиною мільйонів акрів, під плуг піш- ло, під плач і голосіння фермерів, десять мільйонів акрів дозрілого вже бавовнику. Не знала досі  істо- рія, щоби держава закупила і знищила понад шість мільйонів свиней та вісім мільйонів голів худоби, – і ще чимало відбувалось такого, чого ніхто і ніколи не пробував чинити. Водночас новостворена Ад- міністрація регулювання сільського господарства, яку здебільшого іменували просто  ААА,  розроби- ла механізм рефінансування фермерських боргів, які перед початком роботи Тимошенка в урядовій структурі сягали дванадцяти мільярдів тодішніх, не- співмірно  ваговитіших доларів.

Так уже в житті ведеться, що певну хворобу здо- лати можуть лиш певні ліки, але ще не факт, що вони не нашкодять десь в іншому тілі. Непереливки ве- лося дрібному фермерові, попри урядові старання, пільговими кредитами користались переважно під- приємства, які не мали великих боргів, чий продукт найконкурентніший. І скрипів зубами бувалий фер- мер, а то й витирав незнану досі сльозу, коли під ви- стук аукціонного молотка його нагорьоване пливло невідворотно  й назавше.

Ті роки так густо все перемішали – і біль, і втіху, розчарування і радість. Коли полишав Володимир Прокопович працю в уряді, то доходи фермерів у тому пам’ятному 1936 році в середньому підвищи- лися наполовину.

І все ж, розходячись, учасники «мізкового трес- ту» мали всі підстави з почуттям тихого вдово- лення потиснути один одному руки. Їхні дороги розійшлися в різні боки. Давній знайомий Адолф Оганес Берлі пішов далі урядовою стезею, ставши одним з найближчих радників Рузвельта, згодом по- мічником Державного секретаря, займав інші високі пости в Державному департаменті, а вже потім по- їхав послом у Бразилію. А Володимир Прокопович облюбував собі Стенфордський університет, ще й одночасно викладаючи в Інституті харчування.

----- 24

В ін ніколи не думав, що судитиметься йому ще раз зустрітися із Загірняком: лиха віхола, що

час закрутила і простір, як соломинку нікчемну, ти- сячі доль шпурляла, носила світами незнаними досі й неоглядними; таких істот, як оця, думалося Сергію Прокоповичу, мала б та віхола знести у провалля якесь, і щоб там вони щезли в глухій темені, вічній та непроглядній.

Тим не менш вперся у нього зараз погляд Загірня- ка, живого-живісінького, парсуною власною, – хоча холодом звичним і непроминущим скутий, проте погляд той сповнений був чи то пересмішки їдкої, чи нахабного кепкування.

Сергій Прокопович як посол парламенту поль- ського не вважав для себе занизьким зайти до ко- менданта рядового постерунку і зажадати пояснень: за що похапала вчора польська поліція безневинних людей та чинить над ними знущання і кпини? В теці у нього вже лежав документ на ім’я воєводи, та все ж вважав він за потрібне своїми очима на свавільни- ків подивитися та все з’ясувати. Але принципово не титулом посла підписався, а очільником української організації:

«Доповідна записка голови Волинського україн- ського об’єднання С. Тимошенка для волинського воєводи Генрика Юзевського про неправомірні дії службовців щодо членів ВУО

У зв’язку з виступами на крайовому з’їзді Волин- ського українського об’єднання, у яких зазначено, що в їхньому розпорядженні є факти про неправо-

мірні дії поліції, які були в Костопільському повіті, маю честь запропонувати саме ці факти.

На адресу «Просвіти» поштою була вислана по- силка з нелегальною літературою та підбурливими інструкціями, при чому поштовий штемпель на конверті підроблений. Цю посилку з «Просвіти» негайно віднесли до поліції, де вимагали скласти протокол. Колишній управитель тамтешнього ма- єтку п. Мечислав Куницький заявив, що надіслання пакунку було справою коменданта постерунку п. Загірняка, який відверто зізнався п.   Куницькому.

Крім цього, за декілька днів до крайового з’їзду до постерунку поліції були викликані хористки з хору

«Просвітянська хата», де їм було заявлено, що вони звинувачуються у проституції і поширенні венерич- них хвороб, а тому мають з’явитися до повітового лікаря для перевірки…

Не чекали на зустріч таку? – важкувато було на- віть визначити відразу, чого більше таїлося в очах Загірняка – торжества чи сарказму.

То кому ж ви служите врешті: більшовикам, українцям чи польській державі? Чи за поштові про- вокації гонорар окремий? – по довгій доволі паузі взяв себе в руки Сергій Прокопович.

Загірняк усміхнувся пам’ятним усміхом упіврота і собі сперш помовчав.

Хто більше платить, – згасив  посмішку, мов на неї злегка дмухнув. – А що від мене ще треба? Я їсти хочу, і сім’я моя теж бодай скибку чорного хлі- ба хоче мати в руці. І плювати мені, що хтось обізве

«перекинчиком» або «зрадником», я такий, як усі, бо доля у цього краю така. Може, забув, що сюди на- бігали татари, турки його воювали, шведське поле Карла ще пам’ятають, француз на Москву йшов цим

боком, витоптували його три імперії, зовсім недав- но, у Світову минулу.

Йому було якось некомфортно дивитися знизу вгору в очі високому на зріст Тимошенкові, він не- спішно встав, хоч все ще доводилося піднімати го- лову:

А ви, патріоте задрипаний? Наслужив уже че- хам? Сюди впідбіги причвалав, поспіхом громадян- ство польське прийнявши? Аякже, нетямкуватого волиняка одурити нескладно, в посли Сейму про- пхатися – зарібок тут ого-го…

Аби не зірватися, промайнуло в Сергія Прокопо- вича мимохіть. Зрештою, гарячкуватим він не вдав- ся від роду, мало того, як хтось чимдуж кип’ятився, тим він ставав спокійнішим. Хай балакає собі цей перекинчик чи потрійний агент, в чому тепер не мав найменшого сумніву, нема чого тобі соромитися за празькі роки. Там виросли інженери, там вбилися в пір’я непересічні митці, там, зрештою, була довіра та розуміння колег, бо ж не випадково обирали його ректором Української господарської академії у най- тяжчі роки – і не його вина, що Академія поступо- во згасала, бо й кошти зміліли, і уряд новий зовсім іншими очима на українство дивився. А на Волині, куди переїхав на запрошення друзів, теж не забрак- не роботи.

Маєте пояснити, навіщо свідомо робили пере- силання з фальшованими штемпелями. Ви ж напе- ред знали, що на безневинних просвітян через цю провокацію кара чекатиме...

Хто би про фальшування базікав? – фуркнув ображено Загірняк. – Чи в мене з пам’яті випало, як перед темним людом селянським дехто клявся фальшиво: «Я боронитиму ваші права і національ-

ну ідентичність!» А той люд тільки за вухом спанте- личено чухав: «Який-бо то пан розумний... Що не скаже слівце, то не зрозумієш». Дядькові ж тому не

«ідентичність» потрібна, а йому було сіяти нічим...

Говори, Климе, коли твоє гине,  а  в  мене вуха не заболять... Свист та й годі, що дядькові байдужі споконвічні корені наші... Дядько втямив усе, коли

24 липня 1935 року Головна управа волинського об’єднання звернулася до люду із закликом «вибра- ти послами людей, відданих ідеї братства, – як поля- ків, так і українців, які б утворили спільну Репрезен- тацію Волині». І от той нетямущий дядько зробив свій вибір: всі п’ять послів-українців були членами об’єднання, і то вони зажадали проводити спеці- альний День Волині в Сеймі й сенаті, порушували справи шкільництва, освіти, церкви. А за тебе про- голосувало, ніколи не забути, 88 678 «дядьків», які почули таки і не відкинули твоє слово...

– Ви будете відповідати за провокації і незаконні арешти, – це єдине, що собі міг дозволити, хоч так вже кортіло, аж засвербіли долоні, ляснути з роз- маху коменданту під вухо та докинути кілька далеко не парламентських слів.