Борозна у чужому полі - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" - Страница 21

В консисторію я пішов не для того, щоб віддава-

ти православні святині. І архієпископа, будьте певні, на переляк не візьмете.

...Якщо не всі церкви відібрати вдається, то варто піти на ще одну хитрість, – мізкувала влада. Можна запровадити як перехідний етап польське на почат- ках православ’я. І ось з Міністерства оборони ви- ходить напівтаємний рескрипт: богослужіння для військових православних надалі провадити лише польською мовою. Тож на засіданні бюджетної ко- місії Сейму, не чекаючи пленарних, Сергій Проко- пович вимагав:

– Для чого й ким видані розпорядження про Служби Божі в польській мові для православних во- яків-українців? Чому не має права той український вояк молитися в рідній мові? Чи ж, присягнувши життя своє, в разі потреби, віддати за Державу, він того права позбавився? Чи ж, вмираючи на полі бою, він не заслужив на те, щоб останню молитву духовний пастир відчитав йому в рідній мові?

Хіба думав Сергій Прокопович, що його слова такими трагічно-пророчими стануть? Що року вже наступного лише з волинського краю пліч-о-пліч з польськими вояками стане українців за сотню ти- сяч? І це буде другий зудар супроти фашизму, по відчайдушному зударові Карпатської України, і ще не одному зудару суджено буде задля рідних земель, їх споконвічних, яких через багато десятиліть на- звуть то вогненними, то кривавими...

----- 20

С ергій Прокопович щойно додому вернувся з Варшави, сну ще ні в одному оці не мав, як за-

явився гурт селян з села Гриньки на Кременеччині.

Порятуйте, як можете… Нема до кого нам при- хилитися, тож просимо вас, волинське об’єднання, – кремезний немолодий селянин м’явся, повільно до- бираючи слова, і заняття те було йому куди важче, аніж замашний лантух, з яким залюбки справлявся.

Життя в Луцьку в Сергія Прокоповича пішло з якимось прискоренням, як з гори камінь, що на по- чатку спроквола котиться, тоді все швидше, врешті несеться прудкіше за кур’єрський потяг: сперш його обирають головою Товариства імені Петра Моги- ли, тоді послом польського Сейму і головою Во- линського українського об’єднання, як у відставку пішов Петро Певний.

І зараз Тимошенко мав якось помогти людям того кременецького села, бо, справді, – до кого їм прихилитися?

Біда негадано звалилася на Гриньки, якби на го- лови сніг у Петрівку впав. Копівці, себто корпус охорони прикордоння, празникував своє свято, на шкільній стіні вивісили портрети польських вождів та урядовців, а тоді відгуляли бучну забаву.

На ранок всі побачили портрети попсованими, певне, з великої любові до урядовців. У відповідь копівці показали всьому селу, що собою являє хай і не пекло, а принаймні його передпокої. Тепер без паспорта в прикордонні села і не показуйся, зась ве- чорами за поріг виходити, заборонено навіть світло

в домівках, будеш читати українську газету чи книжку – виженуть, якщо ти на державній  роботі.

Люди не відали, що тут вдіяти, як жити, доки «не підказали»: приймайте католицьку віру – і спокійно дихатимете. Тож мало не все село, крім найзатяті- ших, пішли перехрещуватися в костел.

– Давайте як посол офіційний запит до уряду, – попросив Тимошенко Степана Скрипника. – А я їду в Гриньки.

Історія з невеличким селом набула розголосу, і знана польська письменниця Марія Домбровська запише тоді в своєму щоденнику: «Бідна Волинь. Залишаться в ній лише Гриньки… і військо у ролі польських хрестоносців, які навертають православ- них у католицизм. Морально – відраза, політично – божевілля, гріх, за який дорого заплатить Польща». Через низку років, у сорок третьому, як знімуть-

ся над Волинню криваві заграви і піде на брата брат, Домбровська переглядатиме давні сторінки щоден- ника і сама вжахнеться своєму пророцтву…

А як під’їхав Сергій Прокопович до Гриньок, то перестріли його копівці ще перед селом. Огрядний вояка довго вертів-крутив у руках Тимошенкову пе- репустку, а тоді вирік:

Не позволям.

Як? Законно оформлена перепустка – не до- кумент? Як посол Сейму, я скаржитимуся у Вар- шаву! – дива такого не доводилося ще зустрічати Сергію Прокоповичу.

Пану Богу в окно направляйте скарги свої, – продавав витрішки копівець. – Варшава далеко, а Гриньки он, і я тут комендант.

Сільські люди, що вийшли зустрічати Тимошен- ка, тільки головами скрушно хитали.

Тепер ви бачите, як нам тут живеться, коли на- віть послові невільно…

Тим паче, в село не пустили отця Бриниха і єпархі- ального місіонера Казновецького, яких сюди направ- ляла духовна консисторія. Здивки чинили з благочин- ного округи отця Малюжинського, який мав постійну перепустку, проте кожного разу повинен принижува- тися та випрошувати дозвіл, а як врешті потрапляв у село, то тінню за ним ішов копівський капрал.

Проти цього насильства протестувла і польська інтелігенція, хоча влада її теж не почула. Підлеглі добре знали слова міністра військових справ гене- рала Каспшицького, що перед тим на зустрічі із ко- мандувачами корпусів виголошував:

«Шануючи всі віросповідання, потрібно підпо- рядкувати їх потребам нашої держави. Віруючі окре- мих визнань повинні піддаватися асиміляційним впливам польської культури, а там, де це можливо, особливо в середовищі слов’янських меншин, про- цес ополячення в галузі церковно-релігійного жит- тя повинні оточити виразною і рішучою опікою…

Певно, тому-то й хоробрим таким почувався ко- півець, що насмілився не визнати перепустку навіть сеймового посла. Але клопоти Сергія Прокоповича, оббивання міністерських порогів у Варшаві та тиск на волинського воєводу все ж, видавалося, не про- пали марно: як їхав у село архієпископ волинський Олексій, то йому вже опору не чинили.

Я відчуваю, що не своєю волею ви впали в най- більше нещастя – відпадіння від рідної церкви, – го- ворив владика перед селянами. – А коли не по своїй волі, то кому це потрібно?...

Майже всі, хто перехрещувався, вернулися до тої віри, в якій немовлятами їх батьки хрестили.

Над Волинню й не тільки хмари з часом густіли й темніли, але не тими ці хмари були, з яких волога життя впаде, силу братиме поле і зеленітимуть ве- селіше витоптані й виснажені, куці громадські ви- гони для худоби – ліпше польським осадникам діс- тавалося. Слабли позиції воєводи Юзевського, що ще в уряді УНР був товаришем міністра внутрішніх справ, набиралися моці тепер урядовці з іншим ба- ченням: зизом здебільшого дивилися вони на спра- ву, якою клопотався Тимошенко з друзями. Тому не випадково з голосу генерального секретаря ВУО Степана Скрипника було прийнято «Декларацію про політичне і економічне становище українсько- го населення на Волині».

Такого досі чинним урядовцям не доводилося ще читати:

Позбавлення самоуряду громадського характе- ру зводить нанівець можливість налагодження цілої низки справ;

Українці не в силі спокійно спостерігати, як ни- щаться їхні права, як зневажається їхня гідність і на- ціональна свідомість…

Вже намір був декларацію в своїй пресі видруку- вати, але воєводські чини застерегли:

Спробуйте – ваше видання буде конфісковане невідкладно.

Сергій Прокопович довго вагався – відсилати Де- кларацію в усі первинні організації об’єднання чи ні: зимна вельми насувалась політична погода.

Врешті Степан Скрипник не витримав, з протес- том виступив:

Я не можу брати на себе вину за сліпий послух адміністрації, чим з квітня грішить Сергій Тимо- шенко…

Отакої, гірчило на душі Сергію Прокоповичу, вперше за всі роки хай і не обізвали тебе боягу- зом, але все ж… Ти гадав, що при цьому житті вель- ми вдумливо чинити належить, по лезу весь час іти, аби не зірватися – заняття дещо складніше навіть від усталеного артистизму канатохідця, коли й вітер може катастрофічно тебе похилити туди, де безодня і чорна смерть… А може, й справді ти постарів, втра- тив почуття міри ризику, якщо таке тільки існує на світі, хай би інші взялися за цього невдячного плуга? На засіданні Української парламентської репре-