Борозна у чужому полі - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" - Страница 2

Тим часом лаштувала вози у похід Басарабська група повстанців Гулого-Гуленка. А головна части- на Подільської групи, глупої ночі нечутно здолавши Збруч, вже на кордоні полонила до півсотні черво- них прикордонників, відбивала у «продзагонів» цілі валки награбованого в тутешнього селянина збіж- жя, розсіювала червоноармійські відділи, розжива- лася на зброю, набої та амуніцію.

Однак чомусь усі перші дні цього походу, як ша- шіль пересушене старе дерево, точила Сергія Про- коповича незрозуміла тривога, щось муляло йому в душі, наче забув вельми важливе і оце тужиться, та ніяк згадати не здатен. І тривога ця, як видавалося, не була безпідставною.

Ще тільки рушали, то, попри запевнення поль- ської сторони забезпечити всім необхідним по- встанців, домовленості попередні та обіцянки рап- том рватися стали, мов старе мотуззя. На весь штаб Повстанчої Армії виділили аж троє коней, навіть начштабу виявився пішим, – і це при передбачува- ному рейді через ліси, болота, що збулькують  під-

ступною трясовиною, та розлогі поліські річки, які неминуче форсувати їм доведеться.

Генерал Тютюнник на нараді старшин відчай- душно старався приховати тривогу, коли доповідав про ситуацію, та це погано вдавалось командувачу: голос його зрадливо тремтів; генерал навмисно про- кашлювався, аби приховати образу та хвилювання, однак мало помагав той силуваний кашель. Старши- ни лише мовчки перезиралися, коли генерал гово- рив, що в Другій збірній бригаді шістдесят відсотків козацтва одягнені у лахміття, до півсотні стрільців зовсім босі, а три десятки просто попідв’язували підошви черевиків шнурками. Плащів, звісно, не мав ніхто, для босих спішно заготовляли личаки з кори, що на осінню пору слабеньким було порятунком…

Стиха, але вельми зло, лаялося козацтво, як на- стала черга отримувати зброю. Польський уряд, аби не дражнити совітів, мав удавати, що не знає нічого про майбутній похід, вагон зі зброєю прийшов у прикордоння, і там повстанці  напали і пограбували вагон. З чотирьохсот гвинтівок чи- мало було заіржавілих, частина чомусь без замків, навіть ремені до гвинтівок кудись подівалися, тож замість них якісь шнурки теліпалися… Чотири ку- лемети системи «кольт» були на важких станках і зовсім не надавалися до такого рейду – їх просто потім покинули.

Четвертого листопада випав перший осінній сніг, напівсніг-напівдощ. Волинська група, розділе- на на три частини, швидко посувалася лісами – хто не мав взуття, той швидше стрибав, а не йшов, три- маючи в намерзлих руках гвинтівки без замків, від снігу до ниточки одяг мокрів… Але гріли душу перші перемоги, повстання селян в Олевську, народження

партизанки в Кам’янець-Подільському повіті, роз- губленість, зрештою, ворога.

Вкотре згадав Сергій Прокопович ту неймовір- ну розмову перед рейдом із Юрієм Отмарштайном та його застереження не йти в похід вже в селі Малі Миньки. Досвітком, ледве п’ята година настала, ще тільки півнячі виспіви набиралися в силі, входила у село колона – перевтомлена, майже після сорокакі- лометрового маршу. Більшість командирів хворіли, ледве міг ворухнути рукою полковник Сушко, який так радів початкам рейду, а командир Київської ди- візії Янченко взагалі лежав на санях безрушно.

Отмарштайн, як і командири бригад, наполягав перед командувачем:

Не спиняймося, переправляймося негайно через річку Уж. Прикриймося Рокитнянськими болотами.

Перевтомлені всі, падають з ніг. До полудня перепочинемо та хоч поранених перев’яжемо, – не згодився тоді генерал Тютюнник.

Але вже о восьмій годині прибігають перші гінці: кілометрів за шість від села збирається більшовиць- ка кіннота. І другі гінці небавом з тривогою таке ж принесли, і треті – нависала загроза оточення…

Тимошенко не міг, не випадало йому якось втру- чатися у прийняття рішення, та збіг обставин зіштов- хнув його в штабній хаті з сотником Загірняком. Невисокого зросту,  якоїсь  хворобливої  повноти, із завше невдоволеними сірими очима, сотник дав- но вже ходив між найближчого оточення генерала і був у довірі в нього: подейкували, ту довіру Загірняк здобув ще за часів Першого зимового походу. Зараз із кімнати командувача сотник не вийшов, а швидше викотився, розчервонілий все ще від недавньої  су-

перечки шпаркої в Тютюнника; голос Загірняка там дзвінко вирізнявся серед приглушеного гамору: «То живі люди! У поранених вже бинти просмерділися, бо перев’язати ніколи!»

Викотившись, сотник все ще не міг спинитися:

Хоч кілька годин на постій, бо до колін ноги вже стоптані!

Як би у пастку тут тільки не втрапити, – ви- рвалося мимохіть у Тимошенка, якому чомусь по- думалося: досі сотник частіше перебільшував силу й можливість червоних, а сьогодні така безпечність…

Недовіра до цього чоловіка в Сергія Прокопови- ча була небезпідставною. Бувалий вояка і досвідче- ний партизан Петро Філоненко, давній знайомий, наводив Тимошенкові неспростовні факти, що За- гірняк чекіст. Філоненко ділився своїми думками з полковниками Ступницьким і Добротворським, та ті або не повірили, або побоялися в немилість упас- ти в Тютюнника. Зрештою всі свої неспростовні факти Філоненко виклав сам на аудієнції в коман- дувача, але той, не дослухавши до кінця, демонстра- тивно полишив кабінет.

Тимошенко пробував особисто переконати Тю- тюнника в достовірності фактів, та результат мав уже відомий.

Загірняк, видавалося, інстинктивно відчував від Сергія Прокоповича пересторогу, тож зараз, коли йшлося про «пастку», круто до нього розвернувся:

– А ви хто тут такий? Ви забули, що вже не мі- ністр, – стрельнув сотник сірими, досвіткового при- морозку очима.

«А ти, жабо рамінна», – промайнула лиха думка у Тимошенка, і він, повільно та загрозливо піднімаю- чись, лапнув рукою кобуру револьвера.

Присутні старшини враз схопилися і стали поміж сотником і Сергієм Прокоповичем.

– Ми ще зустрінемося на вузенькій стежці-до- ріжці! – хряпнув за собою Загірняк дверима.

Тим часом нові, все тривожніші повідомлення надходили в штаб.

Хіба об одинадцятій Юрій Тютюнник дає наказ вирушати у бік села Звіздаль, де, як твердила розвід- ка, ще не замкнуте кільце  оточення.

Та не скора то річ розгорнути довжелезну колону, лише о дванадцятій вона рушила, а тим часом у пів- нічній та західній частині села вже зав’язався бій – то ввірвались котовці.

Серед повстанців у колоні почалася паніка, на- самперед не озброєні ще вояки чимдуж прорива- лися наперед, створюючи і так затори серед доро- ги, запрудженої вже мертвими кіньми та саньми, й возами безрушними; прорватися через місток річки Звіздаль вдалося лиш головним силам штабу разом із командувачем Тютюнником. Тимошенко їхав у передостанніх санях, а в наступних лежав полковник Лисогор з обмороженими опухлими ногами: візником була його дружина. І вже в останню мить, як котов- ці перерізали їхню колону, відчайдуха-жінка заки- дала ворожу кінноту гранатами і врятувала себе та усіх попереду – тільки невмерзла чорна земля летіла грудками з-під снігу…

А позаду творилося пекло. На місток,  хоч  і був під кулеметним вогнем, рвалися сотні людей, вони падали під кулеметними чергами, і на очах вирос- тали  завали;  врешті  хирлявий  місток  не  витримав і люди просто посипалися в ріку, де кривавитися стали ще ламка перша крига та непорочні досі сніги, де відчайдушний болісний крик людський   зливався

з диким храпом та безпам’ятним іржанням знаві- снілих коней…

Три ескадрони червоних розвернулися на обоз із пораненими, багатьом із яких ще не судилося досі здобути гвинтівок: хтось боронився гранатами, під- риваючи ворога, а хтось підривав себе, аби живцем не датись на муки більшовикам; недавній міністр Михайло Білинський ще підпустив зовсім близько нападника, а тоді зірвав себе разом з ним.