Борозна у чужому полі - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" - Страница 18

Тож і мачини лукавства не мав Сергій Прокопо- вич за душею, коли на урочистих проводах воєводи казав:

Як представник українського населення Волині я щасливий підкреслити той момент Вашої волин- ської праці, на який Ви, знавець ідей Першого Мар- шала Польщі, клали особливий натиск. Ви з повним сумлінням виконали заповіт його про чесну кресову політику… Ви знайшли до цього правдивий і єдиний шлях, а саме: шлях особливо делікатного відношен- ня до релігійних і національних потреб українського народу Волині, який назавжди залишиться безмірно за це вам вдячний.

Присутні при цих словах вірили в їхню щирість ще й тому, що багато літ Тимошенко й Юзевський ішли пліч-о-пліч: пан воєвода, уродженець  Киє- ва, в уряді УНР був товаришем міністра внутрішніх справ, а Сергій Прокопович – міністром шляхів; то прізвище пана Генрика стояло в наказі Симона Пет- люри першим, коли українські вояки були    інтер-

новані і про їх розміщення треба було піклуватися, навіть по тому ще якийсь час Генрик Юзевський за- лишався радником міністерства закордонних справ уряду УНР в екзилі.

Через кілька зим Тимошенкові спадуть на пам’ять свої ж слова, коли запалають пожежі у краї, коли піде на брата брат і поллється польська та україн- ська кров вже не струмками; як шкодувати тоді до- ведеться, що так мало на цій землі було в ті часи юзевських…

----- 18

Я к перестала хилитатися палуба під ногами і хвиля виляскувати в борт, ступив Володимир Прокопович врешті на тверду землю, американську землю, то не втрапив він у світ незнаний, тим паче

ворожий – брат Степан підставляв плече.

Стрімка течія років... Професор Української господарської академії, Українського вільного університету, праця деканом факультету, обран- ня ректором УВУ і Рокфеллерівська стипендія на докторат з економічних наук в Корнельському університеті США...

Їх розвіювало по світах і знов на якийсь час до одного берега прибивало, щоби ще раз  підхопити і понести незмірним світом. Цього разу, здавалося, один до одного брати будуть близько.

Начебто тими самими материнськими грудьми годовані, тими самими руками пеленані, вони не схожі були, природно, долями, а тим більш світоба- ченням: інколи сходилися думками у суперечках, а частіше іскри викрешувались у перепалках. Володи- мир поважав освіченість братову і обшир його кру- гозору, але й сам говорив і писав англійською, укра- їнською, російською та французькою, вільно читав німецькою,  чеською  й  польською мовами.

Цього разу зчепилися й зовсім на рівному місці: Степан відправляв листа Вернадському.

Великий вчений і великий громадянин, – доки- нув між іншим.

Вчений – так, – покивав головою згідливо брат.

Але душею він громадянин іншої держави.

Гріх, тобі брате, – Степан не образився, але суму в голосі приховати не зміг. – Хто б розказував мені?.. Я на власні очі бачив, як піклувався Вернадський про Українську академію наук, я, зрештою, разом із ним на підлогах вагонів валявся, як доводилось її від за- гибелі боронити.

Пам’ятається, вони довго тоді заснути були не- здатні, бо так близько від вуха гриміли по рейках колеса, тож переговорити могли багатенько… І хтозна, чи то від невдачі поїздки, чи з притичини іншої Вернадський вимовив з гіркотою:

Я не можу собі уявити і не можу змиритися з па- дінням Росії… Але, з другого боку, огидні риси ледачої, неосвіченої тварини, якою є російський народ – ро- сійська інтелігенція, не менше за її рабів хижа й про- дажна, те «історичне варварство», яке так яскраво відображається довкола, примушує часом зневіри- тися в майбутньому Росії і російського народу…

Звісно, Степан Прокопович не міг знати, що схо- жу майже дослівно думку Володимир Іванович запи- ше в своєму щоденнику 30 серпня двадцятого року. Степанові було просто прикро, що в брата таке вра- ження склалося про Вернадського. Не чужа ця зем- ля Вернадському, то його й дружини Наталі Єгорів- ни, славні роди Старицьких, Зарудних, Вернацьких, Арендтів, Рудниковичів були відомими українськи- ми державними й військовими діячами, учасниками демократичних рухів. То його батько Іван Васильо- вич по закінченні університету Святого Володимира залишився тут викладати, ставши в двадцять вісім років професором.

Ми з батьком були тоді у Мілані, як прочитали в газеті про заборону друкувати українською мо- вою, – згадував Вернадський під перестук коліс. –

Те на батька міцно подіяло, він розказував історію України зовсім не так, як викладали в гімназії. Як по- вернулися з доріг неблизьких, то в батьковій бібліо- теці я знайшов номери «Основи» та взявся по тому розпитувати про Куліша, Шевченка, Максимовича, Квітку-Основ’яненка та інших з українства, з ким батько був особисто знайомий…

І не має рації брат, думав Степан Прокопович, коли каже: «Душею він громадянин іншої держави». Як подавав Вернадський на затвердження законо- проект про Академію наук, то в перших рядках за- значав «національну самосвідомість українського громадянства», – інше писала б людина байдужа… Зрештою, тобі, Степане, не випадає покладатися на чужі очі чи вуха, на розум чужий. На Спільному установчому засіданні Академії 27 листопада 1918 року, де тобі, Тимошенкові, випало долею секре- тарювати, такі люди, як Багалій, Кримський або Тутковський Головою-президентом Академії анти- українського діяча б не обрали.

Ти не сердься, – вловив гіркоту Володимир у словах брата, ледь відчутну, проте все ж була вона в присмаку. – Вернадський за гетьмана Павла Ско- ропадського відмовлявся направду від українського громадянства. Тодішні події обрусілих українців з інтелігенції застали зненацька, вони від берега од- ного відбилися, а до другого не припливли, окрім Грушевського, він і книги жаднісінької української, певне, з дитинства в руках не тримав... А погодив- шись очолити український академічний комітет, мав свою візію в голові – філію Петербурзької акаде- мії, дещо з природничим ухилом... Між тим, саме на національній основі виросли академії Краківська, Сербська, Хорватська, Чеська, Болгарська...

Бачив я патріотів, що з виляском били у груди себе, – Степан стрімко встав, і злі іскорки змайнули в очах. – Але до діла ніколи їх не припряжеш.

Він гарячково подумки шукав аргументи, щоб за- перечити братові, бо ж про книгу, «окрім Грушев- ського», – то наговір чистісінький. Ще в далекому одинадцятому році Вернадський був членом Коміте- ту з організації Шевченківського свята в Москві, зби- рав українські книги, просив висилати нові видання.

Оповідав також Агатангел Кримський про своє листування  з Вернадським.

Пишіть по-українськи, – прохав Володимир Іванович Кримського, – бо тут я можу чути україн- ську мову лише від моєї дочки (вона тепер студент- ка Військово-медичної академії) та часом рідко від кого-небудь із українців. У Сімферополі ми почали було складати філію Українського наукового това- риства, де я був обраний головою, але вона розпа- лася, бо всі роз’їхались. Досилайте до мене всі ви- дання Академії, Бібліотеки, Наукового товариства. Як стоїть діло з комісією по «поліпшенню» Україн- ської академії наук? І як це складається в українській історії, що свої – бог зна з яких мет псують і нівечать найважливіші свої інституції…

Справді, думав Степан Прокопович, Вернадський не бив себе голосно в груди, в чомусь клянучись. Зате, окрім Академії наук та вищої школи в цілому, скільки мороки мав із заснуванням Національної академічної бібліотеки, відкриттям Таврійського університету, скільки праці доклав, досліджуючи ґрунти Полтавщини, складаючи карту давніх куль- тур Кременчуцького повіту, допомагаючи, а як на- висне біда, то й рятуючи Полтавський природничо- історичний музей… А ще на Волині немало землі у