Борозна у чужому полі - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" - Страница 16

кова поблимує…

Гріх було б Сергію Прокоповичу нарікати вель- ми на своє життя в Подєбрадах. Робота улюблена, добрі стосунки з колегами, навіть ректором обира- ли в двадцять сьомому-двадцять восьмому навчаль- ному році, пошанування мав від студентської братії, нерідко-таки доволі примхливої та насмішкуватої… На конгресах міжнародних частенько бували, десь до семи сотень наукових публікацій видрукували, дві сотні ще й з поважним гаком книг наукових у світи благословили, інших справ добрих за плечи- ма чимало. Але джерела фінансові все міліли, уряду чеському не до них було, вже мусили для порятуван- ня створювати Товариство прихильників… А тут по- братими літ вогняних, які державне унезалежнення здобували, на Волинь до себе кличуть. На конвер- тах почерки з адресами Григорія Степури, комісара Поділля та Слобожанщини, і Павла Пащевського, генерал-хорунжого, головного душпастира військ УНР, Степана Скрипника, ад’ютанта Симона Пет- люри і Петра Певного, співредактора газети «Від- родження» за визвольних часів….

Отож Луцьк, давній Лучеськ під польською тепер займанщиною, на низку років стає рідним, хоч і По- дєбради не забувалися – волинський сеймик навіть переважними голосами ухвалив згоду на переведен- ня Академії в Луцьк; завадила добрій справі знайома біда, ота вічна нестача коштів.

Час від часу спиняючись, особливо в старому міс- ті, бродив Тимошенко Луцьком, силячись відгадати минувшину тої чи іншої будівлі. Гірчило на душі від занедбаного замку Любарта, що глибокими тріщина- ми взявся і нагадував престару, з поораним зморщка- ми обличчям людину, на яку літа поклали непосиль- ний тягар, і під ним вона никне, меншає й сиплеться; водночас біля в’їзної вежі копошилися люди, щось латали та підлагоджували – по нехлюйській Росій- ській імперії їм тут стачало до чого докласти руки. Може, Ягелонській вулиці менше діставалося стуса- нів у паскудні минулі літа, а може, вже встигли трішки її причепурити… А от у Свято-Троїцькому храмі був прикро й несподівано вражений: літургія велася мо- вою, яку люди лукаві звали церковнослов’янською, а проповідь батюшка й узагалі виголосив російською.

«Боже, – змайнуло, – та тут же окупація подвій- на, світською зараз польська, а духовною все ще московщини»…

У домівці Петра Певного давній гурт збирався не раз.

Не можемо так сидіти… По Ризькій зрадливій угоді від православних забирають церкви, а ще двад- цять тисяч гектарів землі їхньої також… І господа- рюють на них осадники, люд прийшлий, що знева- жає часто тутешніх.

У півторамільйонному краї більше половини не- письменних, лише третина з числа вчителів – укра-

їнці, а в вищих навчальних закладах польської молоді вчиться в дванадцять разів більше, аніж української… Цей літній, проте не жаркий день, бо – досвіт- ком дощик пройшовся, хоч землю не промочив, та збив куряву, – Сергію Прокоповичу таки    надовго

закарбується.

В українському клубі «Рідна хата» о 12-й годині 29 червня 1931 року голова клубу Пилип Пилипчук, у недавньому прем’єр в еміграції, відкриває установ- чий конгрес Волинського українського об’єднання; він небагато балакає, зате, хоч не парко, чомусь час- то витирає лоба хустиною:

Маємо об’єднати наші сили…

Низький голос Павла Пащевського  рокотів, як при відправі, хоч про акустику тут будівельники й гадки не мали:

Як ітимо гуртом, то дорога та приведе нас під покров Святої Софії…

Несподівано для Сергія Прокоповича обрали його заступником голови об’єднання, Петра Пев- ного – головою.

А далі стрімко, як крига прудкою рікою у повінь, один за одним пливли клопоти, кожен важливіший попереднього: добре було б створити товариство прихильників православної освіти та охорони тради- цій православної віри, запальний прихильник такого товариства Іван Власовський вже навіть запропону- вав назвати його іменем митрополита Петра Моги- ли, корисним був би банк для волинського селянина, конча потреба налагодити видавничу справу, вельми ж справу пресову, а ще скільки люду від кривди влад- ної заступити. Тимошенко розрізав чергового кон- верта – і вихлюпнулася зі шкільного аркуша в клітин- ку людська біда, несподівана і незаслужена.

«До Головної управи Волинського українського об’єднання в Луцьку

Спішу повідомити Вас про події, які відбува- ються в нас, у Радивилові, в сих днях.

Дня 23 травня прийшло до мене двох поліціянтів з вивядовцем та провели ревізію, потім забрали мене на постерунок і допитували. Як я потім від вивядов- ця довідався, то мене підозрювали, що ніби я належу до КПЗУ, але справа вияснилась, і вони переконались, що доноси були злобні і брехливі на мене, і, власне, певне тому, що я вписався до ВУО і вписую других.

В тому часі була проведена ревізія і в багатьох осіб ще, та, власне, тут і цікаве було явище. Комен- дант побачив у п. Я. Бортніка, члена ВУО, на столі статут ВУО і часопис «За Соборність» і допиту- вався, звідки то взяли, хотячи забрати їх на по- стерунок, але по виясненню зоставив, як видко, то їм і це не подобалось. Але найгірша справа з членом ВУО Володимиром Зигмунтом, котрого я особис- то уже добре знаю, і є він дуже вороже настроєний до комуністів, бо не раз його і мене наші знайомі лі- вих поглядів називали національними підсвинками, а останньо угодовцями і хрунями.

Того самого В. Зигмунта заарештували і під заки- дом приналежности до КПЗУ відправили до арешту в Дубно. Я на місці пішов до керівника політвідділу поліції з Дубна, котрий був у Радивилові і вияснював справу, він мені казав, що справа із Зигмунтом вже вияснена, за пару днів його випустять… Але ж поки всі ті папери полагодить п. прокурор, то може про- йти довше часу, отже прошу звернутись особисто до прокурора або через посла в Рівному…

В очікуванні ласкавої відповіді, позостаю з пова- жанням Володимир Луговий».

Оте слівце «хрунь», запроданець себто, здебіль- шого з-за рогу кидали, в спину могли поцілити, – і кидалися ним не найхоробріші. Сьогодні, думало- ся Сергію Прокоповичу, особлива хоробрість мала би прислужитися: за легальних умов своє право від- стояти. Захистити його тоді, коли міністр внутріш- ніх справ Речі Посполитої Маріян Косцялковський привселюдно говорить:

Не заперечую, що на Волині існує етнографіч- на маса, яку ви називаєте українцями. Але зрозу- мійте, панове, що цей край польський. Отже – єди- на дорога – це асиміляція Волині, як і взагалі всіх українців у Польщі.

Звісно, можна піти супроти з гвинтівкою на- вперейми, і він вже ходив нівроку, і впасти, як па- дали його побратими в «трикутнику смерті», та інше корисніше зараз. Через Волинське українське об’єднання він і однодумці його наполягатимуть:

Ті політичні чинники, які твердять, що лише поляки є повноправними господарями держави, повинні пам’ятати, що обов’язком машиністів є турбота про безпеку всіх пасажирів. Ми не    їдемо в потязі зайцями, маємо квитки, як й інші подоро- жуючі. Значить, маємо такі самі права на місця для себе й свого майна, а машиністи утримуються і за наші гроші.