Борозна у чужому полі - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" - Страница 13

ливому Другому зимовому  поході.

Коли Тимошенка запросили на посаду професора кафедри будівництва Української господарської ака- демії в Подєбрадах, то, на подив друзів, Сергій Про- копович взявся одночасно викладати архітектурну справу в Українській студії пластичного мистецтва.

– Ти б граблі собі причепив десь ще збоку, – спочатку картали друзі Сергія Прокоповича. А він лише посміхався стиха та навіть відсварюватися не збирався.

Тимошенко не міг відхилити пропозицію викла- дати, з якою звернувся до нього керівник і «вічний двигун», як з нього добродушно іронізували, двигун і натхненник студії пластичного мистецтва Дмитро Володимирович Антонович. В очах Сергія Прокопо- вича цей чоловік істинно був тим «двигуном вічним», що діяв усупереч усім фізичним законам. Тимошен- ко міг би цілковито підписатися під тим, що по роках скаже про Антоновича учень та близький сподвиж- ник Симон Наріжний: «Ніхто з українців на емігра- ції не розвинув у культурно-науковій праці такої продуктивності  з  такими  багатими результатами,

як професор Дмитро Антонович. Те, що почав ще в Києві, продовжив у Відні й розвинув у Празі. З його ініціативи і його зусиллями чи за його участі були засновані культурно-наукові установи, як Україн- ський вільний університет, Українське історико-фі- лологічне товариство, Українська студія пластично- го мистецтва й Музей Визвольної боротьби України в Празі. Кожна з цих установ, у які Дмитро Володи- мирович вклав чимало духа й мозольної праці, здо- була собі місце в культурній історії України. Дуже поважною була участь професора Антоновича і в деяких інших організаціях, як Товариство прихиль- ників української книги, Український академічний комітет та Видавництво української молоді. Був і організатором українських виставок, одним з орга- нізаторів 2-го Українського наукового з’їзду у 1932 році, учасником багатьох міжнародних фестивалів... Був він також співробітником українських наукових інститутів у Берліні й Варшаві та УТГІ в Подєбра- дах. Всі цінили його наукову співпрацю й нею ко- ристувалися...»

А ще Сергію Прокоповичу чисто по-людськи хо- тілося поділитися власним творчим набутком з цією молоддю, яку хоч і погнали зі своєї землі злі вітри, та вона однаково за ґрунт чіпляється і готова пустити яскраво-зелені й тугі, спраглі життя паростки й паго- ни. Бо дещо встиг він таки, попри лихоліття, зробити на своєму віку. Як архітектор, брав участь у виставках і конкурсах у Києві та Москві, Харкові та Єлисавет- граді, з десяток хіба нагород з тих виставок надій- шло. Після студентської лави відразу на двох роботах у Ковелі починав – розбудовував залізничний вузол станції і в місцевому повітовому земстві ще мав твор- чий клопіт. То з його уяви в місті зродилися земський

шпиталь і жіноча гімназія, школа та інтернат, примі- щення кондукторських та паровозних бригад. У Ки- єві за його проектами виростають чотириповерхові будинки Л. Юркевича і С. Лаврентьєва.

Будував Сергій Прокопович... і вчився. Бо так важливо пізнати  історію  української архітектури, її в Петербурзі, звісно, не викладали, потрібно са- мому вивчити пам’ятки староукраїнського будів- ництва, зрозуміти стилістику  козацького  бароко. В оглядових пресових матеріалах його причисляли до тих, хто розробляв новий архітектурний стиль, закладав підвалини українського архітектурного модерну.

А як запросили на будівництво Південно-Захід- ної залізниці, то випало проектувати і будувати лінії залізниць Гришине – Рівне, Яма – Бахмут – Микитів- ка, Федотівка – Скадовськ, інші напрями, а ще при- міщення управління Північно-Донецької залізниці у Харкові, а ще консультувати зведення чималень- кого заводу «Русскокраска» і робітниче містечко на десять тисяч осіб, а ще вілли, готелі та санаторії...

Як знаного фахівця, Сергія Прокоповича за- прошують у журі з розгляду проектів спорудження пам’ятника Т. Г. Шевченку в Києві. Однак як виникли непорозуміння між членами об’єднаного комітету, він до кінця захищатиме свою точку зору, – коли ж цього не вдасться, завше виважений і толерантний, Тимошенко виходить зі складу журі.

Будь-коли Тимошенко пізнав би свої лінії у будів- лях Сочі, Туапсе й Геленджика, на узбережжі Криму, у Народних домах на Полтавщині, приміщенні зем- ської управи в Костянтинограді... А ще скільки про- ектів та креслень загинуло в Харкові, як прийшли більшовики, – то немов його ненароджені діти.

Не тільки сам Сергій  Прокопович  розвивався як митець, як архітектор, разом з однодумцями він організовує в Харкові Українське імені Г. Квітки- Основ’яненка літературно-художнє та етнографіч- не товариство. Виставки, в яких беруть участь митці з усієї України, творчі зустрічі – їх згадуватимуть і через десятиліття.

...Ні, Сергій Прокопович не  міг  не дослухати- ся слова Дмитра Володимировича  та  відмовити- ся викладати в студії пластичного мистецтва. Те слово для нього ваговитим буде до останньої миті, до похорону Антоновича, що відбудеться в сорок п’ятому, в жовтні, у крематорії на Виноградах. Туди зможе прийти лиш маленька групка друзів найближ- чих та співробітників. Визволитель зі Сходу навіть у мить таку заборонить зібрання, невільно прощальне слово сказати, невільно буде заспівати ще за життя Дмитром Володимиричем замовлені три українські пісні. У гробовій істинно тиші їхні ноти композитор Росіневич-Щурівська мовчки покладе в труну...

----- 14

Я к від’їжджав Степан Прокопович з Парижа, то на прощання, чомусь відвертаючись, стиха

сказав:

– Так і жити тепер доведеться… Зустрілися поспі- хом і розбіглися, щоб побачитися знову через роки, – якщо судить ще нам побачитися. Тільки дитинство назавше з нами.

Ці братові слова Володимир Прокопович згадав в Українській господарській академії в Подєбрадах, де викладав по закінченню паризьких обов’язків. В один з перших днів у коридорі Академії, поспішаючи, він не- нароком мало не зіткнувся з якимось чоловіком – і ви- бачення його обірвалося на півслові. Та це ж Сашко!

Тисли руки і обнімалися, тузали один одного в жарт: то справді був Олександр Коваленко, той са- мий, з яким у часи незапам’ятні минало дитинство в селі Базилівка, куди переїхала сім’я Тимошенків. Виринали мимоволі спогади про той старовинний базилівський маєток, чималий будинок у стилі ко- зацького бароко, яким володів у позаминулі часи гетьман Дорошенко, величезний парк з предовгими алеями, ставками копаними, з яких не вилазила дітлашня в спекотну пору….

У Подєбрадській академії чимало було викладачів із знаними в народі іменами. Ім’я Олександра Ковален- ка не набуло особливого розголосу, але для Тимошен- ка воно багато важило, і не лише через ностальгій- но-щемливі, такі далекі тепер літа. Бо земляк його здавна мав міцний хребет. Якось ще в реальній шко- лі вчитель присікався до відповіді Сашка:

На каком бєзобразном жаргонє ви говорітє?

Це моя рідна мова, – спокійно відказував хлопчак.

Нєт нікакой «мови», єсть только одін русскій язик!

Тоді Коваленко таку прочитав лекцію про Шев- ченка і Котляревського, що вчитель із класу просто втік.

Потім була харківська «Громада», яку творили разом з Борисом Мартосом, Дмитром Антонови- чем, Левком Мацієвичем, Юрієм  Коллардом…

Про останнього без тіні іронії нерідко відгукува- лися:

– Він хоч і бельгійський француз, проте пройня- тий українською стихією.

Особлива сторінка життя Коваленка – служба на броненосці «Князь Потьомкін». Цю сторінку то- дішнього флоту і корабельної команди трубадури з Петербурга розмальовували вельми вправно чер- воними фарбами, що й без того була червоною від людської крові.