Імена твої, Україно - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" - Страница 7

– Ми душею і серцем з вами, ми молимось щоденно

за ратників ваших, за міць вашої потуги, – почав

пояснювати точку зору престолу ватиканський посол.

А князь Данило тим часом подумав, що він, не

сумніваючись у щирості молитви отців, немало сам

дбає, аби оборонити землю свою та, зрештою, і європейські

держави, бо вони у нього за спиною. Він не

тільки без втоми розбудовує міста й укріплення, он

як виросли Холм і Лучеськ, Данилів і місто Лева, він

прагне династіями породичатися, щоби спільно європейська

родина монархів могла вистояти проти східної

напасті.

Король угрів Бела віддає свою дочку Констанцію

за сина Лева, сина Романа одружує зі спадкоємицею

австрійського престолу небогою імператора Гертрудою,

бо самому імператорові доля не судила діток,

за молодшого Шварна віддає свою доньку великий

князь литовський Міндовг; доньки Данила свою долю

знаходять також у поважних дворах – Софія виходить

заміж за Генріха V, графа Шварцбург-Бланкербурзького,

Устинія – за князя Андрія Ярославовича,

а Переяслава стає жоною князя Мазовії Земовита І.

Ватиканські посли тим часом перейшли до головної

мети, заради чого й прибули вони до Кракова,

щоби «переловити» князя Данила, який вертався з

Чехії.

– Ми привезли тобі, світлий князю, благословення

від Папи Інокентія IV, з яким ти листуєшся і ведеш

переговори сім літ, ще з року 1247. А ще привезли тобі

і вінець, і сан королівський…

Коронація Данила

Галицького

в Дорогочині 1253 р.

2828

Тиша враз встановилася в залі, така тиша, що

крізь напіввідхилене вікно чути було потріскування

багаття у подвір’ї замку та напівголосне перемовляння

притомлених воїв Данила. Князь відповів не зразу,

справді бо, чимало збігло часу, відколи він листується

зі святим престолом. Вже й раніше посольства були

від римського папи і пропозиції коронації. Та не поспішав

князь, усе відкладав на потім, посилаючись на

свої умови та напружені стосунки з Ордою, загострити

які без військової допомоги західних монарших

дворів було недоцільно.

– Не подобає мені вести мову про це тут, на чужій

землі, – з якимось смутком почав князь Данило, говорив

не поспіхом, немов кожне слово перш клав на

долоню і, похитуючи його, зважував. – Нехай згодом,

дасть Бог, ще зустрінемося до Різдва Христового.

Серпень тоді добігав кінця, швидко в клопотах промайнула

осінь, і справді вони зустрілися грудневого

дня 1253 року в славному місті Дорогичині. Спільно

з князем Мазовії Земовитом князь Данило якраз готував

похід на ятвягів, неспокійних північних сусідів

Волинсько-Галицької Русі, які несподіваними набігами

чимало таки чинили клопоту. Тут вже звично збиралося

військо руське і польське до спільних походів

– господиня-зима вельми добрий будівельник доріг,

розлогі болота між Нарвою й Зеброю, непрохідні теплої

пори, тепер залюбки пропускали військо.

…Того дня в Дорогичині сонячно було та морозно,

іній всіяв дерева знизу й до вершечка, і стояли вони

та світились під сонцем свічами щирого срібла – аж

очі мружилися мимоволі від одного лиш погляду на

те осяйне біле диво на блакитному чистому небі. До

церкви Пресвятої Богородиці люд прибувати почав

ще зранку, веселий і гомінкий люд з розпашілими

і розчервонілими від шпаркого морозу обличчями.

Звістка про коронацію князя Данила ширилась

швидко, охочих подивитися на таке небуденне видиво

не бракувало, тож стачало і пересудів прибулого

польського поважного панства, литовських бояр чисельної

делегації, гостей з інших країв у небаченій

досі одежі. Делегації все прибували і тільки полоззя

саней хвацько посвистували по промерзлому і дзвінкому

снігові.

Князь Данило Дорогичин для коронації вибрав

невипадково. То була вотчина його предків, волинських

князів, навіть певний час слугував столицею

княжою, де сидів онук Ізяслава Василько Ярополчич.

А ще цим Данило хотів сказати, аби тевтонські рицарі

забували навік про ці краї. Навесні вже давнього

1238 року саме тут руське військо Данила та Василька

вщент розбило рицарів-хрестоносців. Галицько-Волинський

літопис про події ті згадує: «Коли ж настала

весна, рушили вони удвох на ятвягів. І прийшли вони

до Берестя, але ріки наводнилися, не змогли вони йти

на ятвягів. Данило сказав: «Негоже є держати отчину

нашу крижевникам-темпличам, тобто соломоничам».

І пішли вони на них великою силою, узяли город місяця

березня, і старійшину їх Бруна схопили, і воїв захопили,

і вернулись обидва у Володимир».

Озвалися дзвони церкви Пресвятої Богородиці,

сповіщаючи про початок дійства, вони були особливо

звучними у морозному сухому повітрі, той подзвін

лунко котився містом і його околицями. Служки завершували

перевдягати князя Данила, в душі дивуючись

його спокою, наче йшов не на урочисту коронацію,

а мав приступити до звичних своїх князівських

клопотів.

На те в князя були свої причини. Він не причислював

себе до надто марнославних, він просто коронацією

думав захиститися від нашестя поганих, він до

останнього не приставав ні до постійних наполягань

рідні стати під королівський вінець, ні до порад поль

Коронація Данила

Галицького

в Дорогочині 1253 р.

3030

Король

Данило Галицький

Церква Святого

Миколая

в Дорогичині

з меморіальною

дошкою

ських князів Болеслава Соромливого чи Земовіта І.

Він згодився лише тоді, коли на власні очі побачив

папську буллу – архієпископ Опізо, їдучи з Ватикану

зі своїм посольством у Дорогичин, спинявся в кожному

правлячому дворі і оголошував володарям країн

Центральної Європи буллу Папи про хрестовий похід

проти монголо-татар.

…І ось грянув хор, почалася Божа відправа, і при

велелюдді та при численному духовенстві архієпископ

Опізо підносить над головою князя корону.

– Приймаєш ти вінець, а ми єсмо готові на підмогу

проти поганих… Приймаєш ти вінець од Бога,

од Церкви Святих Апостолів, від престолу святого

Петра і від отця свого, Папи Інокентія, і від усіх

єпископів своїх…

Уже на паперті окинув поглядом прибулий народ

король Данило і не побачив краю людського моря.

– Слава!

Багатократно повторене «слава» покотилося

площами й вулицями, видавалося, морозне повітря

двигтіло від того багатоголосся, аж іній спадати з

дерев почав та зблискувати на льоту; срібний дрібнюсінький

та осяяний дзвінким сонцем, срібний

пил супроти неймовірно синього неба, що вигравав

різноколір’ям у сонячних променях і творив таку несподівану

в цю пору веселку…

Король Юрій І,

муж зело мудрий

Вони в’їхали в місто досвітком, ще тільки одинокі

перехожі траплялись назустріч, тож підкови коней по

бруківці вицокували поміж стін кам’яниць особливо