Імена твої, Україно - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" - Страница 38

142142

це наша українська вишня. «Таких тут нема: вишня і

сос на – це емігранти». Потім ми підійшли до потоку:

«Тут моя святиня, – пояснив він, показуючи палицею

на кам’яну печеру, над якою виднів образ Матері

Божої і Хрест, – тут я вінчаю молодих, хрещу діточок

і хвалю Всевишнього».

Ось таким був наш славний земляк, отець Агапій

Гончаренко. У його домі зупинялося багато емігрантів,

лунала українська пісня. У снах він марив Україною.

Коли 1914 року почалася Перша світова війна,

отець тішив себе надією: «Тепер вже не вмру, поки

не буде мій народ вільний. Може, моє тіло старе, однак

дух молодий. В нашім краї будемо хазяйнувати

по-свойому, та й у церкві будемо співати по-українськи.

Московський прапор скинемо, а на його місце

поставимо жовто-блакитний. Я ще не старий їхати на

кораблі… Наш край, джерело козацтва, як фенікс воскресне,

на добро людям, вічну правду й волю».

Вишне моя, емігрантко…

143

ВАСИЛЬ ЯКОВИЧ,

КЛАСИК ЯПОНСЬКИЙ

Білим безмежжям Чукотки стрімко неслися нарти

в собачій упряжці – посвистувало полоззя на мерзлому

снігові, засапано дихали притомлені вже собаки.

Стелилася з тихим дзвоном металу суха поземка, легкими

хвилями йшла вона незмірними обширами і видавалося,

не віковічною мерзлотою мчали оті нарти,

а неслися вони поверх білих хвиль якоїсь вигаданої

та нереальної морозної гладі. Німою пустелею мчав

сліпий чоловік – доля забрала в нього всі барви світу,

натомість дарувала потроєне відчуття звуків і щедро

відсипала уяви; сліпий мандрівник вочевидь бачив,

як закручуються за нартами снігові вихори, як часто

опускаються і піднімаються вкриті інеєм боки собак

та як пустельним маревом мерехтить і пливе поземка.

Василь Єрошенко мчав за сімдесят кілометрів до хворого,

він не міг відмовити у біді незнайомій людині.

І не тільки тому, що його, знавця східної медицини,

чукчі називали «накомей», тобто чудо, він просто не

міг – і годі. Раптом нарти почали сповільнювати хід,

двічі сіпнулися і, впершись у снігову кучугуру, спинилися.

«От і все, відв’язалася упряжка», – холодна і

якась байдужа думка промайнула у Василя Яковича.

А далі почалося повільне і невідворотне замерзання,

хоч як не кутався він у хутряний одяг, могильний

подих вічної мерзлоти ставав усе відчутнішим.

Вреш ті зважився на останнє: навпомацки поблизу

нарт нащупав найбільшу кучугуру і, докопавши руками

якнайбільшої глибини, зарився у сніг з головою.

Якийсь час Василь Якович марне і безуспішно гнав

чорні думки, аби викинути їх геть у біле безмежжя,

але вони поверталися невідворотно, аж доки не спало

найменш сподіване: єдиний порятунок від цих думок

– писати. Він зараз же писатиме нові казки, тут, у полоні

білої могили, хай там десь наверху зловісно завиває

хурделиця, а він подумки писатиме на есперанто,

і якщо доля судитиме вибратися якимсь неймовірним

дивом, він видасть колись «Чукотські оповідання».

Василь

Єрошенко

144144

Василь

Єрошенко

І відразу прийшов спокій на душу, лягали самі по

собі рядки нової оповідки, втрачався лік часу…

…Він писав, видавалося йому, відколи себе пам’ятає,

ще з Обухівки на Білогородщині, куди батько

перебрався, рятуючись від немилосердних царських

«щедрот», що так рясно сипалися на українську землю.

П’яний російський піп упустив немовля в крижану

купіль при хрещенні, тож прохворівши кілька

років, Василько назавжди поринув у вічний морок

сліпоти. Та крижана купіль не в силі була вистудити

добре серце. З допомогою сестри Льва Толстого Анни

Шарапової Василь їде в Лондон, в королівську музичну

академію для незрячих, де окрім класичної музики

посилено вивчає англійську мову, продовжує удосконалювати

есперанто, відвідує бібліотеки та музеї.

І перші публікації англійською мовою своїх віршів,

які починалися словами: «Немає щасливішої людини

на світі. Я бачу сонце, я бачу світло…» Після Лондона

була Франція, лекції в Сорбонні, знову Англія, а сирого

квітня 1914 року з корабля «Амур» Василь сходить

в японському порту Муруга, де його зустрічає знаний

есперантист і член Імператорської академії наук Накамура.

В сім’ї його Василь живе кілька місяців, аж

доки міністерство освіти Японії дає дозвіл на навчання

в токійській школі сліпих масажистів. Вивчення

медицини, японської мови і літератури, психології,

музики, стрімке входження в літературні кола, і ось

уже в лютому 1916 року в журналі «Кібо» («Мрія»)

Василь Єрошенко публікує перший твір японською

мовою «Оповідання паперового ліхтарика». Наступні

роботи друкуються на сторінках японських журналів

«Кайхо» («Визволення»), «Кейдзо» («Реконструкція»),

«Варера» («Ми»), «Тансману хіто» («Сіяч»), в газеті

«Асахі», Василь Якович виступає з лекціями в основному

в Токійському університеті й університеті Васеда.

Знаменитою стала дискусія про культури Сходу

і Заходу в Токіо, коли тут побував з лекціями Нобелівський

лауреат Рабіндранат Тагор. Василь Якович

більш ніж спірною вважав тезу Тагора про те, що західна

цивілізація більш матеріальна, а східна – духовна,

що їм не знайти порозуміння.

– Ви спираєтесь на протиставлення буддизму і

християнства, – обстоював свою точку зору перед

Тагором Василь Якович. – Це вже було у Кіплінга. Насправді,

в цих культур багато спільного, а коли люди

не завжди одне одного розуміють, то через незнання

мов, а ще через охочих сварити між собою людей.

І знову мандрівки світами – Таїланд, який тоді

йменували Сіамом, Бірма, Індія, де Єрошенко організовує

школи сліпих, записує народні легенди, допомагає

незрячим матеріально. Повернення у Японію,

створення і публікація одних з найкращих своїх робіт

– «Серце орла», «Бірманська легенда»… Журнал

«Танемаку Хіто» ім’я Василя Єрошенка ставить в

один ряд з іменами А. Франса, А. Барбюса. В 1921 році

одна за одною виходять книги Василя Яковича японською

мовою «Передсвітанкові пісні» та «Останній

подих», а в 1924 – «Заради людства». Художник Накамуре

Цуне пише «Портрет пана Ярошенка», який

на Всесвітній виставці мистецтв у Парижі удостоюється

Ґран-прі.

Така вже доля в бунтарської натури – за його погляди

Єрошенка свого часу вислали з Індії, «за межі

Британської імперії», а тепер і з Японії, поліцейські

не вірили навіть, що цей знаменитий японський письменник

– сліпий. Вони брутально роздирали повіки

незрячій людині, яка мріяла «виростити на землі сад

свободи»…

У Владивостоці, куди депортували Василя Яковича,

йому дивом вдається

уникнути арешту, він

пробує через Росію,

що палала у полум’ї

громадянської війни,

пробитися на ХІІІ

Всесвітній конгрес

есперантистів у Прагу.

Та даремно, прикордонний

патруль

не пропускає, і Єрошенко

пішки іде (поїзди

ж не курсували) в