Імена твої, Україно - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" - Страница 32

в співочій школі, потім у гетьманській капелі – у

гетьманському театрі співали відомі майстри. В цьому

театрі була оперна, балетна і драматична трупи,

ставився Шекспір, Мольєр, українські автори, прекрасний

оркестр складався з українських та італійських

музик. Дуже швидко виявили у молодого

Дмитра неабиякі здібності – його чистий і сильний

дискант був рідкістю. У чергову поїздку в Петербург

Розумовський забирає з собою Дмитра в імператорську

придворну капелу.

Майбутній талант Дмитра запримітив небавом тодішній

керівник імператорської капели, земляк, між

іншим, з чернігівської Сосниці родом, вихованець Києво-

Могилянської академії Марко Півторацький (це

його внучці Анні Керн присвятить Пушкін «Я помню

чудное мгновенье…»). Дмитро співає в придворному

хорі, під час церковних служб, словом, життя в семилітньої

дитини досить напружене. Чого вартий випадок,

що стався із хлопцем під час Пасхальної служби.

Дмитро співав на правому крилосі, він вже виконував

окремі сольні партії, а як служба наближалася до кінця,

в нього була там тривала пауза. Втомлений хлопчак

не витримав і… задрімав. А як настала його черга

вступати, то негадана заминка налякала неабияк усіх

– на заминку звернула увагу імператриця Єлизавета,

що була присутня на богослужінні.

– Не будіть, віднесіть краще до мене в покої, –

посміялася лише з дитячої пригоди Єлизавета, знявши

страх з усього напудженого хору.

Як відспівував Дмитро Степанович зі своєю капелою

Петра ІІІ, то був у нього жаль до покійника не

тільки як до невинно убієнного. За недовге своє правління

Петро видав низку указів, згідно з одним з яких

перспективну молодь треба було навчати за кордоном,

і указ продовжував діяти також після його смерті. То

ж за цим указом, за рекомендацією імператорського

маестро Бальдасаре Галуппі, Дмитро Бортнянський зі

ще одним юним земляком Максимом Березовським

відправляється у далеку Венецію.

То були прекрасні роки, роки навчання і творчого

розквіту, коли талант набував сили, як дерево, що

ранньої весни, щойно розмерзнеться ґрунт, починає

набирати соки землі, аби за одну ніч викинути юнозелене

листя та нерозкриті ще пуп’янки цвіту…

Вже першу оперу «сеньйора Бортнянські» на античний

сюжет «Креонт» в головному театрі Венеції

122122

Дмитро

Степанович

Бортнянський

Сан Бендетто місцева вибаглива публіка зустрічає

досить прихильно. «Алкід» – опера, що стала новою

сходинкою на шляху композитора і музиканта з далеких

північних країв. Автором тексту виступив видатний

драматург Апостоло Зено, а лібрето написав знаменитий

П’єтро Метестазіо. З радістю і піднесенням

пише композитор ще одну оперу – «Квінт Фабіо».

Майже одночасно з Бортнянським вчиться і творить

в Італії інший вихованець Глухівської гетьманської

капели Максим Березовський, зірка якого

спалахне так яскраво-сліпуче, та, на жаль, недовго

світитиме, тут проходить навчання Моцарт. Близько

десятиліття на італійській землі провів Дмитро Степанович.

Згодом, після повернення в імперію, знайдуться

охочі покритикувати Бортнянського за італійські

і українські мотиви в творах, Глінка дражнитиме навіть

його «Сахар Медович Патокін», та композитор

не зважатиме на заздрісників. (Моцарту також неодноразово

допікатимуть за італійські мотиви). Дмитро

Степанович невтомно працює, доводячи, що в

добу поневолення українського народу він духовно

стоїть вище своїх гнобителів. Тридцять п’ять чотириголосих

концертів, знаних як псалми, чотирнадцять

чотириголосих «Тебе Бога хвалим», десять двохорних

концертів, двадцять дев’ять окремих літургійних

співів, гармонізація церковних наспівів київського,

болгарського, грецького, триголосна літургія… Навіть

крізь століття рідко який ювілей обійдеться без його

«Многая літа».

Творами Бортнянського захоплюватиметься Берліоз,

а Бетховен, заходячи в церкву святої Варвари у

Відні, тихо втішатиметься мистецтвом найвищої проби

цього маестро.

Дмитро Степанович після повернення з Італії

пише опери «Сокіл», «Син-суперник», пасторальну

комедію «Свято сеньйора», веде велику викладацьку

роботу, вперше серед сучасників держави його праці

виходять друком, готує нове видання їх, вкладаючи в

це майже всі свої кошти. Та лише через 57 років після

смерті у 1882 році повне зібрання творів у 10 томах

вийде за редакцією П. Чайковського.

До 250-ї річниці з дня народження Дмитра Степановича

Організація Об’єднаних націй з питань

123

освіти, науки і культури 2001 рік проголосить роком

Бортнянського.

…Дмитро Степанович напівлежав у глибокому

кріслі, а мелодія молитви-піснеспіву тим часом

набирала сили: «Вскую прискорбна еси, душе

моя? И вскую смущаеши мя? Уповай на Бога, яко исповемся

Ему, спасения лица мого и Бог мой?»…

Якоїсь миті рука, об яку сперся Дмитро Степанович

підборіддям, раптово здригнулася і, ковзнувши

грудьми, опустилась безсило, а погляд його, що поволеньки

досі переходив з одного обличчя хористів

на інше, мовби спіткнувся в невидимій точці та так і

застиг – в ту ж хвилю холод війнув кімнатою, холод

незрозумілий і неочікуваний, хоч ніхто не відчиняв

вікна, легкий холод, від якого, проте, приспинялася

кров. Щось нове з’явилося поміж ними, незнане та

неочікуване, то ж хористи враз втупилися очима у

диригента. А той, боковим зором бачачи, що сталося

з маестро, лиш заперечно крутнув головою, продовжуючи

диригувати – духовний піснеспів не мав

перериватися. Він дужчий смерті, він дужчий осені,

цих кошлатих і набурмосених хмар, що нависли над

грішною землею, він має піднятися над ними, бо далі

десь сяє сонце і дзвенить непорочна голубизна небес

– душа великого маестро знімається все вище і вище

у тій далекій дорозі до Вічної Істини і Першоджерела,

і вони приймуть її, бо ця душа гідна того.

124124

Молодий

Вінстон

Черчілль

ПОЛОН

ВІНСТОНА ЧЕРЧІЛЛЯ

Бій спалахнув раптово, так само раптово згас,

і лише коли змовкло відлуння останніх пострілів в

глибинці кедрових лісів ще озивалося сумовите завивання

потривожених стріляниною гієн. Четверо

полонених англійців стояли біля багаття, здивовані

несподіваним поворотом своєї долі, і тепер на їх лицях,

підсвічених багаттям, що ледве блимало, читалися

лише тривога й очікування.

– Командире, ми не можемо їх брати в полон, –

тихо сказав кремезний бур в крислатому капелюсі,

– розстрілюймо швидше, нам конче треба відступати

в ліс – англійцям може надійти підмога.

Полонені переглянулися: вони не розуміли мови

цього партизана, але тональність їх занепокоїла.