Імена твої, Україно - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" - Страница 29

Михайла Остроградського. Зате про «міднолобих»

чував, чував…

На показовий екзамен з інтегрального обчислення

прийшов його колишній учень, імператор Олександр

110110

І, а також військовий міністр, міністр народної освіти,

керівники інших навчальних закладів. Та от біда,

до дошки викликали, як на зло, кадета, що зовсім не

був готовий до екзамену. Проте юнак не розгубився,

почав жваво писати на дошці математичні формули,

які насправді були цілковитою дурницею, та так само

коментувати їх, безтолково і невпопад. Імператор,

який завдяки Остроградському доволі непогано знав

математику, тим часом забалакався зі своїм ад’ютантом

Ростовцевим. Михайло Васильович тільки стиснув

зуби, бо почувався, як і всі в аудиторії, мов на

пороховій бочці. Тим часом кадет добалакав свої нісенітниці

до кінця і витер дошку. Імператор, що якраз

завершив розмову, повагом прорік:

– Якщо професор Остроградський не зробив зауваження,

то кадет заслуговує найвищої оцінки.

Уже згодом, зустрівши кадета-щасливця, Михайло

Васильович не стримався:

– Ви будете особливим офіцером. В бою вас ніколи

не поранять у лоб, бо він у вас мідний.

Беззаперечний авторитет професора Остроградського

ґрунтувався в очах імператора не лише на особистому

учнівському досвіді. Викладач Колегії Генрі IV

в Парижі, професор Петербурзького університету і

Морського кадетського корпусу, Михайло Васильович

Остроградський був членом Римської, Петербурзької,

Паризької і Туринської академії наук. А ще

повагу Остроградський здобував звичайною людською

доброзичливістю, веселим характером. Тарас

Шевченко, після повернення із заслання, запише в

своєму «Щоденнику»: «Великий математик прийняв

мене з розпростертими обіймами, як земляка і як свого

сім’янина, який надовго кудись від’їжджав. Спасибі

йому». Одруженого з німкенею, Остроградського в

Академії наук вважала своїм і чисельна тоді «німецька

партія», і російський гурт. Проте це не завадило

академікові Никитенку в квітні 1855 року залишити в

своєму нотатнику такий запис: «Остроградский прикидывался

ужасным русофилом, но в сущности это

хитрый хохол, который втихомолку подсмеивается и

над немцами, и над русскими».

…Останні слова священик швидше прочитав за

порухом вуст, ніж почув:

111

– А найбільший мій гріх – то атеїзм у молоді

літа…

– Прощається вам, бо ви прийшли до Бога, знайшли

силу подолати гординю людську.

Долати гординю справді було непросто – в ті роки

атеїзм, як пошесть, охопив значну частину петербурзьких

науковців. Смерть матері потрясла Михайла

Васильовича, він став глибоко віруючою людиною,

підсміювання ж і глузування з його віри не вважав

навіть вартими уваги.

Відчуваючи, як життя покидає його, Остроградський

ще встиг покласти на себе хресне знамення – і

рука впала безсило. Священик повільно провів долонею

по обличчі, закриваючи очі покійникові.

Ювілейна монета

«Михайло

Остроградський»

112112

Василь Васильович

Капніст

ТАБАКЕРКА

ВАСИЛЯ КАПНІСТА

Він переходив площу перед будинком міністра так,

як ідуть по льоду – ступні перш пробували, чи не затонкий

той лід, чи в будь-яку хвильку може тріснути і

заломитися, тіло напружувалося і тужавіло, готове до

негаданої несподіванки. Василь Капніст, надвірний

радник Російської імперії, в недавньому маршал Київської

губернії, йшов на потаємну зустріч з ворогом

імперії, прусським державним і кабінет-міністром

графом Герцбергом. Лише на східцях будинку, ховаючи

все ще голову в комір, Капніст із полегшенням

видихнув, бо, видавалося, таки уникнув очей всюдисущих

російських нишпорок.

У завше холодному, льодяному погляді графа

цього разу промайнула звичайнісінька людська цікавість:

який би то вовк здох у загадковому російському

лісі, що такий високий царський вельможа набився

на потаємну зустріч. Хоча про дещо кабінет-міністр,

звісно, здогадувався. Недавно він отримав французькою

мовою листа з досить несподіваним змістом. Тим

паче, що лист був без підпису.

«Благаю Вашу Ексцеленцію вибачити мою вільність,

що з нею звертаюся до Вас. Вельми важлива

державна справа, що привели мене з далекої країни

до Вашої Ексцеленції, вимагає швидкого рішення і

найбільшої таємниці. Отже, насмілюся благати Вас

дати мені окрему аудієнцію: моя місія така, що її можна

довірити лише Вашій Ексцеленції».

Василь Капніст відразу перейшов до справи, як

тільки представився. У затишному кабінеті, недоступному

чужому вухові та лихому оку, він вже почувався

у безпеці.

– Я надісланий своїми земляками, – говорив на

прийомі відвідувач з далекої України, – які доведені

до крайнього розпачу тиранією російського уряду,

зокрема, князя Потьомкіна, хотіли б знати, чи можуть

вони у разі війни Пруссії з Росією розраховувати на

протекцію прусського короля, коли спробують ски

нути російське ярмо. У Війська Запорізького відібрані

його споконвічні привілеї, все пішло під стопу росіян,

то ж люд український волів би відновити давню

козацьку конституцію.

Очі графа знов охололи, дихали тим самим льодом,

а в думці з боку на бік переверталися вагання: а чи

не є цей царський вельможа просто підісланий, аби

вивідати берлінський ґрунт? Утім, великий життєвий

досвід, ті роки, що вже шелестіли осіннім листям за

спиною, розвіювали сумніви. Але він не міг і не мав

права за короля вирішувати одноосібно подібне діло.

– Війна Пруссії з Росією не є ще доконаним фактом,

– по довгій мовчанці, аж надто задовгій та нудно

тягучій, навіть для такого випадку, – відказав граф.

– Гадаю також, що в разі війни головно від самих

українців залежатиме, як їх бачитиме і як поставиться

до них Пруссія і його величність король ФрідріхВільгельм

ІІ.

На посіченому літами обличчі кабінет-міністра не

ворушилася ні одна зморшка, завше врівноважений і

неспішний граф, а хоч би гармата випалила поряд, відповідав

ухильно ще й з іншої, тільки йому знаної причини.

Придворні інтригани зробили все, аби посіяти

недовіру короля до недавнього фаворита графа Герцберга.

І нікому він не міг сказати також, що прусський

король має потаємно досить тісні стосунки з російським

престолонаслідником, великим князем Павлом,

з яким пов’язаний ще й перебуванням у масонстві.

– Я співчуваю природному потягу до волі козацького

народу, але королем у цій країні інша людина, –

сказав на завершення граф Герцберг. – І я негайно

буду доповідати про нашу розмову його величності

Фрідріху-Вільгельму ІІ.

– Я не зможу вдруге зустрітися з Вами, – додав

до сказаного Капніст. – Надто великий ризик. Якщо

мене помітять російські нишпорки, то в кращому